ПОСТАНОВА
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 травня 2007 року
м. Київ
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах
Верховного Суду України у складі:
головуючого
Кривенка В.В,
суддів
Гусака М.Б., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Самсіна I.Л.,
Терлецького О.О., Тітова Ю.Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу за
скаргою ОСОБА_1 про перегляд за винятковими обставинами ухвали
Вищого адміністративного суду України на неправомірне рішення
Управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській
області (далі - УМВС) щодо призначення пенсії за вислугу років,
в с т а н о в и л а:
У листопаді 2002 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на
неправомірне рішення УМВС про відмову у призначенні йому пенсії за
вислугу років як колишньому працівникові УМВС. При цьому він
послався на те, що право на призначення пенсії за вислугу років у
нього виникло відповідно до Закону України від 4 липня 2002 року №
51-IV "Про внесення змін до Закону України "Про пенсійне
забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового
складу органів внутрішніх справ" ( 51-15 ) (51-15)
. Iз заявою про
призначення пенсії він звернувся 21 серпня 2002 року, однак йому
необгрунтовано було відмовлено в її задоволенні.
Новозаводський районний суд м. Чернігова рішенням від 27
травня 2003 року скаргу задовольнив та зобов'язав УМВС нарахувати
та призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років з дня звернення із
заявою до відповідача.
Апеляційний суд Чернігівської області рішенням від 25
листопада 2003 року скасував рішення суду першої інстанції та
ухвалив нове, яким у задоволенні скарги відмовив.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 6 вересня
2006 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а
рішення суду апеляційної інстанції - без змін.
У скарзі про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду
України від 6 вересня 2006 року за винятковими обставинами
ОСОБА_1, просить скасувати цю ухвалу посилаючись на неоднакове та
неправильне застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї
ж норми права і залишити в силі рішення Новозаводського районного
суду м. Чернігова від 27 травня 2003 року.
На підтвердження неоднаковості застосування судом касаційної
інстанції однієї й тієї самої норми права ОСОБА_1 посилається на
ухвалу Вищого адміністративного суду України від 19 січня 2006
року у справі за позовом ОСОБА_2 до Чернігівського обласного
військового комісаріату про визнання дій неправомірними і
призначення пенсії, у якій за аналогічних обставин позов
задоволено, відмову визнано неправомірною і зобов'язано
уповноважений на те орган призначити позивачеві пенсію відповідно
до Закону України від 9 квітня 1992 року № 2262-XII "Про пенсійне
забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового
складу органів внутрішніх справ" ( 2262-12 ) (2262-12)
(далі - Закон).
Скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню з таких підстав.
Названий Закон визначає умови, норми і порядок пенсійного
забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на
військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, та деяких
інших, які мають право на пенсію за цим Законом.
Його прийняття з метою надати можливості реалізувати особам
своє конституційне право на державне пенсійне забезпечення у
випадках, передбачених Конституцією України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
та цим
Законом, встановити для них єдині умови, норми і порядок такого
забезпечення.
Відповідно до статті 1 Закону особи офіцерського складу,
прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та
військової служби за контрактом, особи, які мають право на пенсію
за цим Законом за наявності встановленої ним вислуги на військовій
службі та службі в органах внутрішніх справ, мають право на
довічну пенсію за вислугу років.
Згідно з пунктом "б" статті 12 Закону (у редакції, чинній на
момент виникнення спірних правовідносин) право на пенсію за
вислугу років мали особи офіцерського складу, прапорщики і
мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової
служби за контрактом, особи, які мають право на пенсію за Законом,
звільнені зі служби незалежно від підстав та часу звільнення і
досягли 45-річного віку, крім осіб, позбавлених військових або
спеціальних звань, а також звільнених зі служби у зв'язку із
засудженням за умисний злочин, вчинений із використанням свого
посадового становища, або вчиненням корупційного діяння, а ті з
них, які є інвалідами війни, - незалежно від віку, та мають
загальний стаж 25 календарних років і більше, з яких не менше 12
календарних років та 6 місяців становить військова служба або
служба в органах внутрішніх справ.
Під час розгляду справи встановлено, що на день звернення за
призначенням пенсії за вислугу років позивач досяг 45 років, його
загальний трудовий стаж становить понад 25 років, у тому числі
служба в органах внутрішніх справ більше 12 років і 6 місяців.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що
відповідач необгрунтовано відмовив ОСОБА_1 у призначенні пенсії,
оскільки позивач за своїми критеріями відповідав умовам
призначення пенсії за вислугу років, установленим пунктом "б"
статті 12 Закону.
Суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої
інстанції та ухвалив нове про відмову у задоволенні скарги,
оскільки вважав, що пенсія за вислугу років на зазначених умовах
не може бути призначена колишнім працівникам органів внутрішніх
справ, які після звільнення зі служби, а не на момент припинення
останньої набули передбаченого Законом права на її отримання.
Суд касаційної інстанції визнав таке застосування цієї норми
Закону правильним і залишив рішення суду апеляційної інстанції без
змін.
Однак із таким висновком судів апеляційної та касаційної
інстанцій погодитися не можна в зв'язку з неоднаковим та
неправильним в даному випадку застосуванням пункту "б" статті 12
Закону.
Згідно з цією нормою (у редакції, чинній на момент виникнення
спірних правовідносин), незалежно від підстав та часу їх
звільнення право на призначення пенсії за вислугу років
поширювалося на перелічених у ній осіб, незалежно від підстав та
часу їх звільнення.
Викладене свідчить про правильність застосування судом першої
інстанції норм матеріального права при вирішенні цієї справи, тому
скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, ухвалені судами апеляційної
та касаційної інстанцій рішення - скасуванню, а рішення суду
першої інстанції залишенню в силі.
Та обставина, що на час перегляду справи в порядку
провадження за винятковими обставинами до змісту пункту "б" статті
12 Закону законодавцем внесено зміни, для вирішення справи
правового значення не має.
Керуючись статтями 241 - 244 Кодексу адміністративного
судочинства України ( 2747-15 ) (2747-15)
, колегія суддів Судової палати в
адміністративних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а:
Скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 25
листопада 2003 року та ухвалу Вищого адміністративного суду
України від 6 вересня 2006 року скасувати, рішення Новозаводського
районного суду м. Чернігова від 27 травня 2003 року залишити в
силі.
Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім
випадку, передбаченого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу
адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) (2747-15)
.
Головуючий В.В. Кривенко
Судді: М.Б. Гусак
В.Л. Маринченко
П.В. Панталієнко
I.Л. Самсін
О.О. Терлецький
Ю.Г. Тітов