Державне підприємство "Придніпровська залізниця" (далі – позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Відкритого акціонерного товариства "Лізингова компанія "Укртранслізинг" (далі – відповідач) про стягнення пені за прострочення передачі машини для глибокого очищення щебеню СЧ-1000/ПА (далі – предмет сублізингу).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем не були виконані умови договору фінансового сублізингу від 18.06.07 № 68 Пр/П-071607/НЮ (далі – договір сублізингу) щодо передачі позивачеві в тимчасове платне володіння і користування предмету лізингу, отриманого відповідачем раніше за договором фінансового лізингу від 14.06.07 № 87-ФЛ (далі – договір фінансового лізингу).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 27.01.09 в позові відмовлено повністю. Рішення мотивовано тим, що прострочення виконання відповідачем умов договору фінансового сублізингу сталося не з його вини, оскільки на стадії укладення цього договору позивач і відповідач свої господарські взаємовідносини поставили в залежність від волі і поведінки лізингодавця – Приватного підприємства "ВТБ Лізинг Україна", який не виконав зобов’язання по передачі предмету лізингу за договором фінансового лізингу перед лізингоодержувачем, у зв’язку з чим умислу або необережності в діях відповідача немає.

Не погодившись з рішенням місцевого господарського суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову. Доводи скарги аргументовані тим, що судом першої інстанції не надано належної правової оцінки та не досліджено посилання позивача на наявність всіх необхідних підстав для накладення штрафних санкцій за неналежне виконання господарських зобов’язань з боку відповідача. Крім того, позивач вважає неправомірним висновок щодо відсутності вини відповідача, оскільки поставка предмета лізингу залежить від волі ПП "ВТБ "Лізинг-Україна".

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду відновлено пропущений строк на апеляційне оскарження рішення місцевого господарського суду у даній справі, а апеляційну скаргу прийнято до провадження з призначенням її розгляду на 13.04.09.

Відповідно до ст. 101 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України (1798-12) ) апеляційний господарський суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі та не зв’язаний доводами апеляційної скарги.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

18.06.07 між відповідачем (за текстом договору "сублізингодавець") та позивачем (за текстом договору "сублізингоодержувач) був укладений договір фінансового сублізингу № 68Пр/П-071608/ню (далі – договір сублізингу).

Частиною 1 ст. 5 Закону України від 16.12.97 № 723/97 (723/97-ВР) "Про фінансовий лізинг" визначено, що сублізинг – це вид піднайму предмета лізингу, у відповідності з яким лізингоодержувач за договором лізингу передає третім особам (лізингоодержувачам за договором сублізингу) у користування за плату на погоджений строк відповідно до умов договору сублізингу предмет лізингу, отриманий раніше від лізингодавця за договором лізингу.

Відповідно до умов даного договору сублізингодавець взяв на себе зобов’язання передати в тимчасове платне володіння і користування сублізингоодержувачу предмет лізингу, отриманий ним раніше за договором фінансового лізингу.

Відповідно до п.12.1 договору сублізингу договір набуває чинності з моменту його підписання і діє до виконання сторонами всіх зобов’язань, передбачених даним договором.

Згідно з п. 5.2 договору сублізингу передача предмета лізингу здійснюється сублізингодавцем відповідно до графіка передачі предмету лізингу в сублізинг (додаток № 3 до договору), на умовах ОВР (ІНКОТЕРМС-2000) .

Пунктом 5.1 договору cублізингу сторони передбачили, що сублізингоодержувач набуває право користування предметом лізингу на умовах цього договору з моменту підписання уповноваженими представниками сторін акта приймання-передачі предмету лізингу в сублізинг (додаток № 5 до договору).

В п.15.2 договору сублізингу зазначено, що зміни і доповнення в цей договір можуть бути внесені за взаємною згодою сторін, що оформлюються додатковими угодами до цього договору.

29.05.08 між відповідачем і позивачем укладено додаткову угоду № 2 до договору фінансового сублізингу, якою сторони погодили внести зміни до договору сублізингу, передбачивши, що додатки № 3б "Графік передачі майна в сублізинг ВАТ "Укртранслізинг" на адресу позивача у 2008 році" та № 4б "Базовий графік нарахування лізингових платежів за 1 машину для глибокого очищення щебеню СЧ-1000/ГІА" є його невід’ємними частинами, додатки № За та № 4а до договору є такими, що втратили чинність.

Відповідно до додатку № 3б до договору сублізингодавець повинен був передати сублізингоодержувачу предмет лізингу в серпні 2008 році.

Як вбачається з платіжних доручень від 25.06.07 № 733 та № 735, долучених до матеріалів справи, позивач виконав свої фінансові зобов’язання в частині сплати авансового платежу та перерахував відповідачу (сублізингодавцю) суму авансового платежу в сумі 4675000,00 грн.

Пунктом 9.4 договору сублізингу сторони встановили, що за несвоєчасну передачу предмета лізингу, встановленого графіком, сублізингодавець сплачує сублізингоодержувачу пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діє на дату виникнення простроченої заборгованості, у відсотках від суми невиконаних зобов’язань за кожен день прострочення виконання зобов’язань.

Станом на момент звернення до суду відповідач не передав предмет лізингу позивачу, в зв’язку з чим останнім були нараховані штрафні санкції (пеня) в сумі 705081,97 грн.

В судовому засіданні представник відповідача пояснив, що предмет лізингу від Приватного підприємства "ВТБ Лізинг Україна" на виконання умов договору фінансового лізингу від 14.06.07 він не отримав.

Так, 14.06.07 між Приватним підприємством "ВТБ Лізинг Україна" (за текстом договору "лізингодавець") та відповідачем (за текстом договору "лізингоодержувач") був укладений договір фінансового лізингу, відповідно до умов якого лізингодавець зобов’язався передати лізингоодержувачу машину для глибокого очищення щебеню СЧ-1000/ГІА згідно графіка передачі предмету лізингу в лізинг (додаток № За) в серпні 2008 року.

Відповідно до ст. 1 Закону України від 16.12.97 № 723/97 (723/97-ВР) "Про фінансовий лізинг" фінансовий лізинг – це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Отже, виходячи з умов зазначених договорів лізингу та сублізингу, відповідач повинен був отримати від Приватного підприємства "ВТБ Лізинг Україна" машину для глибокого очищення щебеню СЧ-1000/ГІА (предмет лізингу) та передати її позивачеві за договором сублізингу в серпні 2008 року.

Як вбачається з матеріалів справи та з усних пояснень представника відповідача, Приватне підприємство "ВТБ Лізинг Україна" предмет лізингу останньому не передало, в зв’язку з чим відповідач був позбавлений можливості передати його позивачеві.

Підпунктами 1.2 та 6.2 договору сублізингу передбачено, що протягом усього дії цього договору право власності на предмет лізингу належить лізингодавцю – Приватному підприємству "ВТБ Лізинг Україна".

Статтею 319 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України (435-15) ) встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Отже, за зазначених обставин колегія суддів погоджується з висновком господарського суду 1-ої інстанції, що, укладаючи договір фінансового сублізингу від 18.06.07, позивач і відповідач свої господарські взаємовідносини поставили в залежність від волі і поведінки власника майна – лізингодавця – Приватного підприємства "ВТБ Лізинг Україна".

В силу п. 1.13 договору фінансового сублізингу відповідач набув права виступати стороною цього договору лише на підставі договору фінансового лізингу, укладеного між ним та Приватним підприємством "ВТБ Лізинг Україна".

Таким чином, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок місцевого господарського суду, що строки поставки об’єкта сублізингу поставлені в залежність від виконання сторонами договору лізингу, і прострочення виконання відповідачем умов договору сублізингу сталося не з його вини.

Відповідно до ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.

В апеляційній скарзі заявник зазначає, що суд першої інстанції прийняв рішення про права та обов’язки особи, яка не була залучена до участі у справі в якості третьої особи – ПП "ВТБ Лізинг Україна".

Колегія суддів не погоджується з таким твердженням, оскільки судом не приймалося рішення щодо притягнення до відповідальності або застосування штрафних санкцій до власника предмету лізингу/сублізингу – ПП "ВТБ Лізинг Україна". Суд лише констатував факт залежності строків поставки об’єкта сублізингу від виконання сторонами договору фінансового лізингу від 14.06.07.

Під час розгляду справи відповідачем було заявлено, що п. 9.4 договору фінансового сублізингу суперечить чинному законодавству і не може бути прийнятим судом до уваги, оскільки ним встановлено пеня за несвоєчасну передачу предмету лізингу. Відповідач стверджує, що пенею є неустойка, яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання.

Колегія суддів не погоджується з такою думкою відповідача, оскільки п. 4 ст. 231 Господарського кодексу України передбачено, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Отже, положення Господарського кодексу України (436-15) не забороняють сторонам у договорі визначати відповідальність у вигляді пені за несвоєчасне виконання будь-якого, а не лише грошового зобов’язання.

Аналогічної позиції дотримується Вищий господарський суд України (постанова від 04.12.08 у справі № 26/238).

Керуючись ст.ст. 99, 101- 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд

1. Рішення Господарського суду міста Києва від 27.01.09 у справі № 33/412 залишити без змін, а апеляційну скаргу Державного підприємства "Придніпровська залізниця" – без задоволення.