ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
ПОСТАНОВА
08.04.09 Справа № 17/209
Львівський апеляційний господарський суд, в складі колегії:
головуючого-судді: Бойко С.М.,
суддів: Марко Р.І.,
Якімець Г.Г.
при секретарі Гунька О.,
з участю представників:
від скаржника - з"явився,
позивача - з"явився,
третьої особи - не з"явився,
розглянув апеляційну скаргу суб"єкта підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_1, м.Дрогобич
на рішення господарського суду Львівської області від 10.02.2009 року, суддя Ділай У.І., у справі № 17/209
за позовом: товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім", м.Дрогобич
до відповідача: суб"єкта підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_1, м.Дрогобич
за участю третьої особи: комунального підприємства Львівської обласної ради "Дрогобицьке МБТІ та ЕО", м.Дрогобич
про зобов"язання укласти договір сервітуту,
в с т а н о в и в :
рішенням господарського суду Львівської області від 10.02.2009 року задоволено позов товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім"до суб"єкта підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_1 про зобов"язання укласти договір сервітуту та вирішено вважати укладеним з дня набрання рішенням законної сили договір сервітуту на користування частиною приміщень загального (спільного) користування, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 між товариством з обмеженою відповідальністю "Торговий дім" та СПД-ФО ОСОБА_1. в редакції, запропонованій позивачем.
Рішення суду мотивоване тим, що між сторонами існують відносини, що зумовлюють необхідність укладення договору сервітуту на користування приміщеннями спільного користування, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, оскільки факт користування цими приміщеннями відповідачем підтверджується матеріалами справи, проте, враховуючи ухилення відповідача від укладення оплатного договору сервітуту, суд визнав достатніми подані матеріали для укладення цього договору в порядку ст. 187 ГК України.
В апеляційній скарзі скаржник (відповідач) просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити, в зв"язку з неповним з"ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, апелюючи тим, що за змістом ст. 187 ГК України випливає обов"язок укладення того договору, якого чітко передбачено законом. Оскільки діючим законодавством не передбачено обов"язку до укладення в примусовому порядку договору сервітуту, то відсутні підстави для задоволення позовних вимог щодо його укладення.
Скаржник покликається на те, що спірний договір сервітуту за змістовим навантаженням та характером прав та обовязків сторін не відповідає вимогам, встановленим ч.1 ст. 404 ЦК України для договору сервітуту, оскільки спірний договір фактично є договором оренди майна. Крім того, у договорі відсутні зобов"язання позивача щодо утримання приміщення спільного користування в належному стані та здійснення необхідних для цього заходів.
Скаржник також не погоджується з висновком суду щодо розміру плати за сервітут та розміру площ спільного користування, які передаються в користування за спірним сервітутом, оскільки площа приміщень загального користування становить 40,89 кв.м., а не 234,9 кв.м., а розмір дійсних витрат позивача на утримання цих приміщень не підтверджується належними доказами.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить в її задоволенні відмовити, мотивуючи тим, що ч.1 ст. 402 ЦК України передбачено можливість встановлення сервітуту за рішенням суду, а ст. 187 ГК України передбачено можливість розгляду судом спорів щодо договорів, укладення яких є обов"язковим на підставі закону або в інших випадках, встановлених законом, що наявне в спірному випадку, а тому покликання скаржника на відсутність в діючому законодавстві обов"язку укладення в примусовому порядку договору сервітуту є безпідставним. Оскільки відповідач відмовляється в добровільному порядку укласти такий оплатний договір сервітуту виникає необхідність укладення даного договору в судовому порядку.
Щодо розміру витрат на спірні приміщення та розміру цих приміщень, то позивач зазначає, що такі підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами, а тому місцевим судом підставно визначено розмір плати за сервітут, виходячи з поданих позивачем розрахунків, оскільки діючим законодавством не визначено розміру плати за користування нерухомим майном та не встановлено методики визначення розміру плати за сервітут на користування нерухомим майном. В свою чергу відповідачем таких розрахунків не подано.
Суд, заслухавши пояснення представників сторін з їх участю на засіданні, перевіривши та оцінивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Судом встановлено, що на підставі укладеного між територіальною громадою міста Дрогобича в особі Дрогобицької міської ради та ТзОВ "Торговий дім" 27.12.2007 р. договору купівлі-продажу нежитлових приміщень шляхом викупу (зареєстрований в реєстрі за №1898 та посвідчений нотаріусом, позивач набув право власності на нежитлове приміщення літ А-2, а саме: нежитлові підвальні приміщення літ: пд. ІІІ, IV, XVII, XVIII, XIX, XX, XXII, XXIII, XXIVа, XXVI, XXVII, XXVIII, XXIX, коридор літ I, V, XXVI, XXV загальною площею 318,0 м-2; нежитлові приміщення першого поверху літ: І, літ ІІ, загальною площею 52,3 м-2; нежитлові приміщення другого поверху літ: 26, 25, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39 та літ. VI, літ.VII, літ. VIIа, загальною площею 509,5 м-2; нежитлові мансардні приміщення літ: мн 44, 45, 43, VIII, IX, X, загальною площею 80,2 м-2; які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1.
Даний факт підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №18055487 від 12.03.2008 року, виданим ДКМБТІ та ЕО.
Судом також встановлено, що СПД-ФО ОСОБА_1. є власником частини торгових приміщень 2-го поверху та мансарди, загальною площею 120,8 м-2 у цьому ж будинку АДРЕСА_1. Вказане підтверджується довідкою комунального підприємства Львівської обласної Ради "Дрогобицьке міжміське бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" від 27.01.2009р. №64.
Як вбачається з поверхового плану будинку АДРЕСА_1, окремого входу до належних відповідачу приміщень немає, а тому доступ до вказаних торгових приміщень СПД-ФО ОСОБА_1. здійснюється через приміщення загального користування, які належать позивачу.
Площа приміщень загального (спільного) користування в будинку за адресою АДРЕСА_1, які належать ТзОВ "Торговий Дім" на праві власності становить 234,9 м-2, а саме 1-поверху: (під. Літ. "І"-площею 50,4 м-2, під літ. "ІІ" площею 1,9 м-2.); 2-поверху: (під. Літ. "VI" площею 53,4 м-2, під літ. "VII" площею 92,4 м-2, під літ. "VII-а" площею 9,2 м-2.); мансарди: (під літ. "VIII" площею 11,0 м-2., під літ. "ІХ" площею 11,4 м-2, під літ. "Х" площею 5,2 м-2).
З матеріалів справи вбачається, що позивачем 22.11.2009р. направлено на адресу відповідача пропозицію про укладення договору сервітуту на користування приміщеннями загального (спільного) користування у будівлі під АДРЕСА_1, проте, відповіді на цю пропозицію позивач не отримав, доказів зворотнього відповідачем не подано, а тому позивач звернувся з позовом про зобов'язання СПД-ФО ОСОБА_1. укласти з ТзОВ "Торговий дім" договір сервітуту в редакції, викладеній у заяві про уточнення позовних вимог.
Відповідно до ст. 10 Господарського процесуального кодексу України спори, що виникають при укладенні господарських договорів, можуть бути подані на вирішення господарського суду.
Відповідно до ст. 187 Господарського кодексу України спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору.
Відповідно до ст. 402 ЦК України, сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Таким чином, покликання скаржника на недотримання позивачем переддоговірного врегулювання спору щодо укладення договору в порядку ст. 187 ГПК України та відсутність в діючому законодавстві норми, яка зобов"язує укладати договори сервітуту є безпідставним, оскільки ст. 187 ГК України передбачено можливість розгляду судом спорів щодо договорів, укладення яких є обов"язковим на підставі закону або в інших випадках, встановлених законом, а ч.1 ст. 402 ЦК України передбачено можливість встановлення сервітуту за рішенням суду, що наявне в спірному випадку.
Відповідно до ст. 401 ЦК України, право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Згідно ч.1-3 ст. 403 ЦК України, сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Відповідно до ст. 404 ЦК України, право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Оскільки в спірному випадку позивач просить встановити сервітут на приміщення загального користування, тобто приміщення, якими користуються як працівники, так і відвідувачі всіх власників спірного приміщення і відокремити частину приміщення на користування лише відповідачу неможливо, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про можливість встановлення в спірному випадку лише сервітутного користування, оскільки для виникнення між сторонами орендних правовідносин, на що покликається скаржник в апеляцйній скарзі, в спірному випадку є неможливим з огляду на обов"язковість визначення конкретної площі оренди, яка не може за технічними експлуатаційними даними виділена для окремого користування.
З наявного в матеріалах справи розрахунку позивача щодо розміру плати за сервітут на користування приміщеннями спільного користування, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, вбачається розмір площі примішень загального (спільного) користування - 234,9 м-2; загальна торгова площа приміщень - 668,53 м-2; торгова площа ТзОВ "Торговий дім"- 547,73 м-2. (81,93% - від загальної торгової площі); торгова площа СПД-ФО ОСОБА_1.- 120,8 м-2 (18,07% - від загальної торгової площі).
Належність вказаної торгової площі в розмірі 120,0 м-2. відповідачу, що становить 18,07 % (відсотків) від загальної торгової площі в будинку АДРЕСА_1, також підтверджується наявними в матеріалах справи письмовими запереченнями відповідача, а тому покликання скаржника на невідповідність вказаного розрахунку фактичним обставинам є безпідставним. Безпідставним є також покликання скаржника на наявність в спірному приміщенні інших власників окремих його частин, оскільки розмір витрат на приміщення загального користування для відповідача позивачем визначено у відсотковому відношенні до всієї площі спірного приміщення.
При цьому, до плати за сервітут позивачем включено частину витрат на утримання вказаного приміщення спільного коритування, а саме: витрати на прибирання приміщень спільного користування, на оплату вартості електроенергії по освітленню приміщень спільного користування, на охорону приміщень спільного користування, а також витрати на оплату податку на прибуток із суми отриманої в формі плати за сервітут. До матеріалів справи долучено письмові докази понесення відповідних витрат позивачем, що, зокрема, підтверджується вихідними касовими ордерами на оплату послуг по прибиранню та охороні приміщень спільного користування.
Оскільки нормами законодавства не визначено розміру плати за користування нерухомим майном та не встановлено методики визначення розміру плати за сервітут на користування нерухомим майном, місцевим судом підставно прийнято до уваги поданий позивачем розрахунок плати за сервітут на основі розподілу витрат на утримання приміщень спільного користування пропорційно розміру торгової площі, яка належить позивачу та відповідачу. Згідно розрахунку позивача розмір плати за сервітут становить 1 261,92 грн.
Покликання скаржника на невідповідність поданого розрахунку та непогодження з деякими критеріями з посиланням на можливість встановлення іншого способу відшкодування цих витрат, апеляційним судом до уваги не приймається, оскільки відповідачем не подано як суду першої інстанції, так і в процесі апеляційного провадження жодного розрахунку в підтвердження своєї позиції. Не приймається судом до уваги і покликання скаржника на безпідставне врахування до розміру плати за сервітут податку на прибуток, оскільки із поданого розрахунку вбачається включення до плати лише понесених позивачем витрат, при отриманні яких від відповідача позивач змушений буде їх оприбуткувати, а тому відсутність такого в платі за сервітут втрачає зміст відшкодування понесених витрат.
Відповідно до ч.2 ст. 20 ГК України, що кожний суб'єкт господарювання має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси захищаються зокрема шляхом установлення господарських правовідносин.
Частина 2 ст. 187 ГК України вказує, що день набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше.
З наведеного місцевий суд прийшов до правильного виновку про задоволення позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім"до суб"єкта підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_1. про зобов"язання укласти договір сервітуту, оскільки між сторонами існують відносини, що зумовлюють необхідність укладення такого договору, а відповідач ухиляється від його укладення в добровільному порядку.
З вищенаведеного доводи скаржника про скасування рішення місцевого суду є безпідставними.
Рішення місцевого суду прийняте у відповідності з вимогами діючого законодавства, а тому підстав для його скасування апеляційний суд не вбачає.
Керуючись ст.ст. 99, 103, 105 ГПК України, суд,
постановив:
рішення господарського суду Львівської області від 10.02.2009 року в справі за номером 17/209 - залишити без змін, а апеляційну скаргу суб"єкта підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_1 -без задоволення.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.
Матеріали справи повернути в місцевий господарський суд.
Головуючий-суддя: С.М.Бойко Судді: Р.І.Марко Г.Г.Якімець