Військовий прокурор Львівського гарнізону звернувся до Господарського суду м. Києва з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Військової частини А-2166 про визнання недійсним договору про надання послуг з утримання обладнання № 117-04 від 30.12.2003, укладеного між Закритим акціонерним товариством "Київстар Дж.Ес.Ем" та військовою частиною А-3755, правонаступником якої є військова частина А2166, а також додатку до нього № 13251 від 01.05.2007, як удавані та укладені з метою приховати відносини оренди, що фактично мають місце.

Позовні вимоги мотивовані тим, що за своєю правовою природою спірний договір є договором оренди земельної ділянки для розміщення обладнання базової станції стільникового зв’язку, при укладанні якого не було дотримано вимог Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" (1076-14) , Закону України "Про використання земель оборони" (1345-15) , Закону України "Про оренду державного майна" (2269-12) , постанови Кабінету Міністрів України від 11.05.200 № 778 (778-2000-п) "Про затвердження Порядку надання дозволу військовим частинам Збройних Сил на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду", наказу Міністерства оборони України № 113 від 25.04.2003 "Про затвердження Інструкції про порядок виконання вимог постанови Кабінету Міністрів України від 11.05.2000 № 778 (778-2000-п) " та Методики розрахунку та порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 786 від 04.10.1995 (786-95-п) .

На обґрунтування позовних вимог військовий прокурор Львівського гарнізону зазначив, що невиконання відповідачем передбачених законодавством вимог укладання договору оренди для розміщення телекомунікаційного обладнання призводить до ненадходження коштів у Держбюджет та порушує інтереси держави в особі позивачів як органів, уповноважених здійснювати функції держави в питаннях використання військового майна та земель оборони.

Відповідач позовні вимоги заперечує, стверджуючи, що спірний договір відповідає нормам чинного законодавства та за своєю правовою природою є договором з надання послуг. Крім того, недійсність договору про надання послуг з утримання обладнання № 117-04 від 30.12.2003 не пов’язана із можливим фактом визнання його удаваним. Відповідач також заявив про пропущення строку позовної давності.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 22.10.2008 р. в справі № 32/343 позов задоволений в повному обсязі. Визнаний недійсним договір про надання послуг з утримання обладнання № 117-04 від 30.12.2003, укладений між Закритим акціонерним товариством "Київстар Дж.Ес.Ем" та військовою частиною A-3755, правонаступником якої є військова частина А 2166, а також додаток № 13251 від 01.05.2007 до договору № 117-04 від 30.12.2003. Стягнуто з Закритого акціонерного товариства "Київстар Дж.Ес.Ем." до Державного бюджету України 85 грн. державного мита та 118 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Не погодившись з рішенням, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким в позові відмовити.

В обґрунтування апеляційних вимог, відповідач зазначив, що рішення винесене із порушенням норм матеріального і процесуального права та підлягає скасуванню з наступних підстав:

- відповідно до норм Господарського, Земельного кодексів України (2768-14) , Законів України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" від 21.09.1999 р. (1076-14) , Постановою Кабінету Міністрів України від № 1171 (1171-2000-п) від 25.07.2000 р. визначено, що військовим частинам Збройних Сил України дозволено надавати "інші послуги, надавані юридичним особам та не віднесені до інших угруповань". Послуги, які надаються за спірним договором, не позначаються на боєготовності та боєздатності військової частини А2166, а позивач жодним чином не доводить зворотного, тому господарський суд прийшов до невірного висновку про неможливість укладення між сторонами спірного правочину та його виконання, а також висновку про неможливість надання обумовлених договором послуг на земельній ділянці, віднесеній до земель оборони;

- згідно ч. 5 ст. 2 Закону України "Про використання земель оборони" при проходженні на землях оборони ліній електропередачі і зв’язку та інших комунікацій умови їх використання визначаються договором між військовою частиною і відповідним підприємством, установою та організацією. Відповідно, Відповідач вправі врегулювати правовідносини щодо розміщення об’єктів ліній зв’язку шляхом укладення договору із відповідною військовою частиною;

- у ході судового розгляду спору представники Позивача та Прокуратури вказують на те, що на їх думку має місце використання ЗАТ "Київстар Дж.Ес.Ем." об’єктів нерухомого майна Збройних сил через технологічне обладнання, яке на ньому знаходиться, та є у володінні ЗАТ "Київстар Дж. Ес. Ем.", в той час як технологічне обладнання, передане військовій частині за Актом прийому-передачі, використовувалось самою військовою частиною А2166;

- місцевий господарський суд не досліджував приналежність спірної земельної ділянки саме до земель оборони, а визнав цей факт як встановлений, що є процесуальним порушенням;

- у оспорюваному рішенні господарський суд м. Києва стверджує, що будь-якого рішення щодо земельної ділянки, розташованої на території військової частини, органами виконавчої влади або місцевого самоврядування не приймалось, хоча зазначене не підтверджується жодними доказами, зібраними у процесі розгляду спору. Відповідно, зазначене твердження суду не обґрунтовується належними доказами;

- господарським судом невірно проведено тлумачення змісту спірного договору, та визначено його договором оренди, оскільки предметом вказаного договору є надання певного обсягу послуг, за яким одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Тобто, договір про надання послуг з утримання обладнання № 117-04 від 30.12.2003 р. повністю відповідає вимогам, визначеним главою 63 Цивільного кодексу України (435-15) ;

- в позові Військовий Прокурор Львівського гарнізону не обґрунтував, чим саме укладання спірного договору спричинило порушення інтересів Держави;

- суд невірно визначив, що спірний договір має бути визнаний недійсним в зв’язку з тим, що був укладений без дозволу Кабінету Міністрів України, не була проведена оцінка майна, що передавалось та умови оплати за утримання майна були встановленні з порушенням норм чинного законодавства, оскільки договір майна Військової частини взагалі не укладався;

- суд першої інстанції помилково прийшов до висновку щодо наявності підстав для поновлення строку позовної давності, оскільки позов заявив Військовий прокурор, а його права в даному випадку взагалі не порушувалися.

У запереченнях та у відзиві на апеляційну скаргу Військовий прокурор Львівського гарнізону та Міністерство оборони України апеляційну скаргу не визнали, вважають рішення суду першої інстанції прийнятим з повним дослідженням всіх обставин справи, з дотриманням норм матеріального і процесуального права. Просили залишити рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Позивач-2, відзив на апеляційну скаргу не надав.

Ухвалою від 05.02.2009 р. апеляційна скарга була прийнята до провадження, розгляд справи призначений на 10.03.2009 р.

10.03.2009 р. розгляд справи був відкладений на 07.04.2009 р. в зв’язку з неявкою в судове засідання представників від Військової прокуратури Львівського гарнізону та позивачів.

Ухвалою в.о. Голови Київського апеляційного господарського суду було на місяць продовжено строк розгляду справи № 32/343.

В судове засідання 07.04.2009 р. з’явились представники Військової прокуратури, позивача-1 та відповідача. Представник позивача-2 в судове засідання не з’явився. Про дату, час та місце слухання справи повідомлявся належним чином, в зв’язку з чим колегія вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції у даній справі за наявними матеріалами та без участі вказаного представника.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, відзив та заперечення на неї, заслухавши пояснення представників військового прокурора, позивача, відповідача, перевіривши матеріали справи, колегія встановила наступне.

30 грудня 2003 року між військовою частиною А-3755, правонаступником якої є військова частина А-2166, та ЗАТ "Київстар Дж.Ес.Ем" був укладений договір № 117-04 на надання послуг з утримання обладнання.

Розділом 1 вищевказаного договору сторони визначили, що предметом договору є утримання та розміщення на території в/ч A-3755 в погоджених сторонами місцях обладнання базової станції стільникового зв’язку комунікаційної мережі, лінії енергоживлення, комунікації та антенно-фідерних пристроїв зазначеної станції, які надалі разом іменуються "Базова станція".

За умовами договору в/ч А-3755 зобов’язалася:

- передати ЗАТ "Київстар Дж.Ес.Ем" на своїй території місця для встановлення контейнера з обладнанням, а також місця під розміщення щогли та антенно-фідерних пристроїв;

- забезпечити підключення Базової станції до систем енергопостачання та комунікацій, які знаходяться на технічній території, прокладення (силами та за рахунок ЗАТ "Київстар Дж.Ес.Ем" ) додаткових комунікацій та підключення до контурів робочого та захисного заземлення, встановлення приладів обліку електроенергії, охоронну і пожежну сигналізації та інші засоби охорони;

- забезпечити можливість безперешкодного цілодобового доступу співробітників ЗАТ "Київстар Дж.Ес.Ем" до Базової станції;

- дозволити представникам користуватися комунальними вигодами;

- повідомляти про виникнення обставин, що можуть вплинути на нормальну роботу обладнання та зв’язку.

При цьому, за договором роботи із приведення місця розташування радіотехнічної апаратури у відповідність з вимогами договору (ізольоване, мати захищений доступ, обладнане пожежною та охоронною сигналізацією), установку та експлуатацію обладнання зобов’язалося здійснити ЗАТ "Київстар Дж.Ес.Ем."

На ЗАТ "Київстар Дж.Ес.Ем" покладався обов’язок своєчасно (щомісячно) та в повному обсязі сплачувати встановлені договором платежі, зокрема і орендну плату, як визначено п. 3.7 договору. Крім того, ЗАТ "Київстар Дж.Ес.Ем" згідно з п. 2.3.6 договору зобов’язалося звільнити місце розташування не пізніше з дати припинення дії договору та передати його контрагенту за договором в стані, не гіршому, ніж на дату акту готовності, з урахуванням фізичного зносу. Тобто, договором передбачений демонтаж та вивіз обладнання ЗАТ "Київстар Дж.Ес.Ем".

01.05.2007 додатком № 13251 до договору на надання послуг № 117-04 від 30.12.2003 сторони внесли зміни до п. 3.1 розділу 3 "Умови і порядок розрахунків", погодивши загальну місячну плату у розмірі 900,00 грн. на місяць без ПДВ.

Заслухавши учасників судового процесу, перевіривши юридичну оцінку встановлених судом фактичних обставин справи та її повноту, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Згідно ст. 628 Цивільного кодексу України Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Як вбачається з умов спірного Договору, з моменту його укладення та передачі на утримання обладнання Замовника Виконавець зобов’язувався надавати Замовнику послуги, обумовлені Договором. Такі послуги, які сторони обумовили у Договорі, складають його предмет. У свою чергу Замовник зобов’язувався здійснювати оплату Виконавцеві за надані останнім послуги. Зазначене відповідає нормі ч. 1 ст. 901 Цивільного кодексу України, згідно якої за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Як передбачено Договором, надання послуг розпочинається з моменту передачі Замовником Виконавцеві телекомунікаційного обладнання, яке є об’єктом щодо якого надаються послуги. У матеріалах справи міститься акт прийому-передачі технологічного обладнання від 01.05.2004р., згідно якого Замовник передав, а Виконавець прийняв обладнання Замовника у відповідності до умов Договору.

Досліджуючи Договір суд першої інстанції вказав на те, що згідно його умов Замовник отримав від Виконавця у користування земельну ділянку, на якій розміщено телекомунікаційне обладнання. Однак, таке твердження суду першої інстанції не є обґрунтоване належним чином. Так, згідно ст. 17 Закону України "Про оренду землі" передача об’єкта оренди (земельної ділянки) орендарю здійснюється за актом приймання-передачі. Однак, як вбачається із матеріалів справи такий документ відсутній, а також відсутні будь-які інші документи, які підтверджують факт передачі земельної ділянки у користування Відповідачеві та про її знаходження у такому користуванні протягом строку дії Договору. При цьому суд першої інстанції не дослідив належним чином акт прийому-передачі технологічного обладнання від 01.05.2004р. та факт передачі Замовником Виконавцеві телекомунікаційного обладнання у співвідношенні із твердженнями позивачів про передачу у користування Замовникові земельної ділянки.

У своєму рішенні суд першої інстанції вказує на те, що місце розташування, на якому розміщено телекомунікаційне обладнання Відповідача згідно Договору, належить до земель оборони. Згідно ст. 1 Закону України "Про використання земель оборони" землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (далі – військові частини). Згідно ч.1 ст. 2 Закону України "Про використання земель оборони" військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог Земельного кодексу України (2768-14) . Згідно ч.1 ст. 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Як вбачається із матеріалів справи документи, які підтверджують право постійного користування у Позивача-2 земельною ділянкою, на якій розміщено обладнання Замовника, відсутні. Відповідно, суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про належність земельної ділянки, на якій розміщено обладнання Замовника, Позивачу-2 та віднесення її до земель оборони. Окрім того, при розгляді зазначеної справи у першій інстанції судом не було встановлено дійсних власників чи користувачів земельної ділянки, на якій розміщено обладнання Відповідача, та не було визначено осіб, права та інтереси яких такими діями Відповідача можуть бути порушені.

Згідно ч.1 ст. 638 Цивільного кодексу України Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Статтею 180 Господарського кодексу України визначено істотні умови господарського договору, статтею 15 Закону України "Про оренду землі" визначено істотні умови договору оренди землі. При вирішенні питання про фактичне укладення між Позивачем-2 та Відповідачем договору оренди землі суд першої інстанції не навів доводів чи була між сторонами на час укладення такого договору досягнута домовленість щодо усіх істотних умов договору оренди землі та, відповідно, чи укладений між сторонами договір оренди земельної ділянки.

Окрім того, слід врахувати ту обставину, що згідно ст. 77 Земельного кодексу України землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності, згідно ч.1 ст. 2 Закону України "Про використання земель оборони" земельні ділянки надаються у постійне користування. Згідно ч.ч.2-4 ст. 4 Закону України "Про оренду землі" орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є сільські, селищні, міські ради в межах повноважень, визначених законом; орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у спільній власності територіальних громад, є районні, обласні ради та Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах повноважень, визначених законом; орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України в межах повноважень, визначених законом. Відповідно, військова частина не може бути орендодавцем у такому договорі оренди землі. У зв’язку із чим спірний Договір про надання послуг з утримання обладнання від 30.12.2003р. № 117-04 та гаданий договір оренди землі мають різний суб’єктний склад учасників. Виходячи ж із норми ст. 235 Цивільного кодексу України при визнанні договору удаваним не передбачено можливості зміни суб’єктного складу учасників шляхом переведення прав чи покладення обов’язків на осіб, які не були сторонами договору.

Стосовно доводів позивачів про те, що Договір про надання послуг з утримання обладнання від 30.12.2003р. № 117-04 повинен бути визнаний недійсним, оскільки є удаваним, тобто укладеним з метою приховати інший правочин з оренди землі, то стаття 235 ЦК України не передбачає в якості правових наслідків удаваного правочину визнання останнього недійсним, а відзначає, що якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Слід зазначити, що недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів. У даному випадку, визнаючи недійсним Договір про надання послуг з утримання обладнання від 30.12.2003р. № 117-04, суд першої інстанції не вказав обставин, які би підтверджували наявність дефектів елементів такого договору про надання послуг з утримання обладнання від 30.12.2003р. № 117-04. Судом першої інстанції обґрунтовувалося, а позивачами доводилася, лише наявність дефектів договору оренди землі, який нібито був укладений між Позивачем-2 та Відповідачем, хоча Рішенням Господарського суду міста Києва від 22 жовтня 2008 року у справі № 32/343 такий договір оренди землі недійсним визнаний не був.

Беручи до уваги викладене вище, а також фактичні матеріали справи, слід констатувати відсутність доказів того, що сторонами при укладенні спірного договору про надання послуг були порушені вимоги, які встановлені ч.ч.1-3, 6 ст. 203 Цивільного кодексу України від 16.01.2003р. або норми, визначені главою 3 Цивільного кодексу УРСР (1540-06) від 18.07.1963р., відповідно, підстави для визнання Договору про надання послуг з утримання обладнання від 30.12.2003р. № 117-04 та додаткового договору до нього № 13251 від 10.05.2007р. недійсними відсутні, а висновки суду першої інстанції про наявність підстав для визнання Договору про надання послуг з утримання обладнання від 30.12.2003р. № 117-04 та додаткового договору до нього № 13251 від 10.05.2007р. недійсними є необґрунтованими.

У апеляційній скарзі Відповідач також посилається на те, що позов про визнання недійсним Договору про надання послуг з утримання обладнання від 30.12.2003р. № 117-04 подано зі спливом строку позовної давності. Про вказане Відповідач вказував і при розгляді справи у суді першої інстанції та просив також із цих підстав відмовити у позові.

Відповідно до ст. 71 Цивільного кодексу УРСР від 18.07.1963р. та ст. 251 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За ст. 76 Цивільного кодексу УРСР та ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг строку позовної давності починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно з ч.2 ст. 80 Цивільного кодексу УРСР та ч.5 ст. 267 Цивільного кодексу України, якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

У позовній заяві Військовий прокурор Львівського гарнізону вказує на подання позову із пропущенням строку позовної давності та обґрунтовує поважність причин пропуску тією обставиною, що Військовий прокурор Львівського гарнізону довідався про існування оспорюваного договору з моменту отримання копії договору від військової частини А2166 за листом вих.№929 від 10.06.2008р.

Керуючись наведеним, Господарський суд міста Києва визнав поважними причини пропуску строку позовної давності та поновив його.

Із таким висновком суду першої інстанції погодитися не можна зважаючи на наступне.

Згідно ч.1 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України за заявою сторони, прокурора чи з своєї ініціативи господарський суд може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк.

Як зазначено у резолютивній частині Рішення конституційного Суду України від 08.04.1999р. (v003p710-99) у справі № 1-1/99, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. У даному випадку такими органами, та, відповідно, позивачами було визначено Міністерство оборони України та військову частину А2166. Як зазначено у позові, саме права та інтереси вказаних вище осіб були порушені укладенням оспорюваного договору. Згідно ст. 76 Цивільного кодексу УРСР та ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг строку позовної давності починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. У даному випадку Військовий прокурор Львівського гарнізону не є особою, права чи інтереси якої Договором про надання послуг з утримання обладнання від 30.12.2003р. № 117-04 порушені, а такий договір безпосередньо прав, свобод та інтересів Військової прокуратури Львівського гарнізону не стосується. Як зазначено у вказаному рішенні конституційного Суду України представництво прокуратурою України інтересів держави в суді є лише одним із видів представництва в суді. Відповідно, про можливе порушення своїх прав позивачу стало (або у будь-якому разі повинно було стати відомо) з моменту його підписання, а саме – з 30 грудня 2003 року.

Інших причин пропуску строку на подання позовної заяви та їх обґрунтування ані прокурор, ані позивачі не наводять.

Відповідно, суд першої інстанції дійшов невірного висновку про можливість поновлення пропущеного строку позовної давності.

У зв’язку із чим, зважаючи на заяви сторін про застосування позовної давності, є підстави вважати, що позовна заява Військового прокурора Львівського гарнізону від 24.06.2008р. про визнання недійсним договору про надання послуг з утримання обладнання №117-04 від 30.12.2003р. подана із пропущенням встановленого законодавством строку позовної давності, а поважні обставини для поновлення строку та розгляду позовної заяви відсутні.

Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що Рішення Господарського суду міста Києва від 22.10.2008р. у справі №32/343 прийняте без повного та всебічного дослідження обставин, які мають значення для справи, а також із порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв’язку із чим апеляційна скарга підлягає задоволенню, а Рішення Господарського суду міста Києва від 22.10.2008р. у справі №32/343 скасуванню.