ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 лютого 2011 року
м. Київ
Колегія суддів Верховного Суду України у складі:
головуючого
Сеніна Ю.Л.,
суддів:
Балюка М.І.,
Охрімчук Л.І.,
Григор’євої Л.І.,
Романюка Я.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання права власності на господарські споруди, визнання рішень сільської ради та її виконавчого комітету незаконними, а державного акта на право власності на землю недійсним, та за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6 про визнання права власності на господарські споруди, за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Алуштинського міського суду від 3 квітня 2007 року та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 31 березня 2008 року,
в с т а н о в и л а :
У червні 2003 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7 про визнання права власності на господарські споруди, визнання рішень сільської ради і її виконавчого комітету незаконними, а державного акта на право власності на землю недійсним. Позивач зазначав, що в 1951 році його сім’я прибула на проживання в с. Сонячногірське м. Алушти і їм як переселенцям було виділено будинок з надвірними спорудами по АДРЕСА_1 та земельну ділянку для обслуговування будинку. На підставі договору дарування від 25 липня 2001 року власником будинку та господарських споруд став він, позивач. Посилаючись на те, що відповідачка ОСОБА_7 заперечує його право на сарай літер "Е", сарай-лазню літер "Ж", вбиральню літер "З", підвал та вхід в нього літер "п/Б", позивач просив підтвердити наявне в нього право на ці споруди в судовому порядку. Також позивач посилався на те, що Малоріченською сільською радою відповідачці передано у власність земельну ділянку, призначену для обслуговування належного йому будинку та господарських споруд. За таких обставин позивач просив визнати рішення Малоріченської сільської ради та її виконавчого комітету незаконними, а виданий на їх підставі державний акт на право власності відповідачки на спірну земельну ділянку недійсним.
У березні 2005 році ОСОБА_7 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6 про визнання права власності на зазначені вище господарські споруди за нею, посилаючись на те, що побудовані вони на початку 1970-х років нею разом з її чоловіком.
Рішенням Алуштинського міського суду від 3 квітня 2007 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 31 березня 2008 року, позов ОСОБА_6 задоволено, у задоволенні позову ОСОБА_7 відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_7, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_6 та задовольнити її позов.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_6 та відмовляючи в позові ОСОБА_7 суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що спірні господарські споруди є приналежністю головної речі – жилого будинку, і разом з ним на підставі договору дарування перейшли у власність ОСОБА_6, а право дарителя за договором на ці приміщення ОСОБА_7 оспорювалося.
Такий висновок є правильним.
Відповідно до ч. 2 ст. 12 чинного на час виникнення спірних правовідносин Закону України "Про власність" (697-12) право власності виникає у громадян на майно, одержане ними внаслідок укладених угод, не заборонених законом.
Судом установлено, що 25 липня 2001 року на підставі укладеного ОСОБА_6 з ОСОБА_8 договору дарування ОСОБА_6 одержав в дар будинок по ОСОБА_6 разом з належними до нього господарськими будівлями, зокрема, і спірними сараєм літер "Е", сараєм-лазнею літер "Ж", вбиральнею літер "З" та підвалом і входом в нього літер "п/Б" (а.с. 13).
Встановивши, що зазначений договір у встановленому законом порядку ніким не оспорювався і недійсним не визнавався, а ОСОБА_7 оспорює право ОСОБА_6 на ці споруди, суд обґрунтовано підтвердив право ОСОБА_6 на них, яке виникло з договору дарування, що відповідає вимогам ст. 392 ЦК України.
В цій частині рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, а тому цю частину рішення суду відповідно до ст. 337 ЦПК України слід залишити без змін.
Ухвалюючи рішення про визнання незаконними рішень Малоріченської сільської ради та її виконавчого комітету, а також недійсним виданого на їх підставі державного акта про право власності ОСОБА_7 на земельну ділянку суд першої інстанції, з висновком якого в цій частині також погодився апеляційний суд, виходив із того, що на цій земельній ділянці знаходяться спірні господарські споруди, відтак, вони належать до прибудинкової території будинку ОСОБА_6
Однак з таким висновком погодитися не можна.
Відповідно до ч. 1 ст. 30 Земельного кодексу України 1991 року, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, при переході права власності на будинок разом з ним у розмірах, передбачених ст. 67 цього Кодексу, переходить і право користування земельною ділянкою, призначеною для його обслуговування.
За таких обставин суду слід було встановити площу та межі земельної ділянки, призначеної для обслуговування жилого будинку та належних до нього господарських споруд, отриманих в дар ОСОБА_6, та з’ясувати, чи порушується за таких обставин його право на цю земельну ділянку передачею землі у власність ОСОБА_7
Крім того, визнаючи незаконними рішення виконавчого комітету Малоріченської сільської ради від 20 квітня 1972 року та від 26 квітня 2001 року, тобто до того як в нього виникло право власності на житловий будинок та господарські споруди, а відтак і на земельну ділянку, призначену для їх обслуговування, суд в рішенні не зазначив в чому полягає порушення виконавчим комітетом при ухваленні зазначених рішень його права.
Таким чином, в частині визнання незаконними рішень Малоріченської сільської ради та її виконавчого комітету, а також недійсним виданого на їх підставі державного акта про право власності ОСОБА_7 на земельну ділянку судом допущено порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, і відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 336, ст. 337, ч. 2 ст. 338, п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 344 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України
у х в а л и л а :
Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.
Рішення Алуштинського міського суду від 3 квітня 2007 року та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 31 березня 2008 року в частині визнання незаконними рішень Малоріченської сільської ради та її виконавчого комітету, а також недійсним виданого на їх підставі державного акта про право власності ОСОБА_7 на земельну ділянку скасувати і передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
В решті рішення залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий Ю.Л. Сенін Судді: М.І. Балюк Л.І. Григор’єва Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк