ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
2 лютого 2011 року
м. Київ
Колегія суддів Верховного Суду України в складі:
головуючого Патрюка М.В.,
суддів: Гуменюка В.І., Луспеника Д.Д.,
Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П.,-
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю "УСП-Груп" про визнання договору недійсним, стягнення грошових коштів і відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 17 вересня 2009 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 3 листопада 2009 року,
в с т а н о в и л а:
У травні 2009 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, зазначаючи, що 13 березня 2008 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю "УСП-Груп" (далі – ТОВ "УСП-Груп") було укладено договір про надання учаснику програми послуг, спрямованих на придбання транспортного засобу через "Українську соціальну програму", організовану товариством. На виконання умов цього договору він сплатив відповідачу реєстраційний платіж у розмірі 6 528 грн. 20 коп. та щомісячні платежі в розмірі 10 450 грн.
30 грудня 2008 року він звернувся до ТОВ "УСП-Груп" з листом про повернення йому грошових коштів у зв’язку зі складними сімейними обставинами та усвідомленням ним незаконного здійснення відповідачем своєї діяльності, на який отримав відповідь, що для повернення коштів йому необхідно написати заяву про розірвання договору. Проте в разі розірвання договору сума реєстраційного платежу не повертається, а в разі визнання його недійсним повертається вся сплачена ним грошова сума та є можливість відшкодування моральної шкоди.
Також вважає, що ТОВ "УСП-Груп" своєю діяльністю порушує закони України: "Про соціальні послуги" (966-15) , "Про рекламу" (270/96-ВР) і "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (2664-14) .
Посилаючись на те, що відповідач надає послуги без відповідної ліцензії, позивач просив визнати вказаний договір недійсним, стягнути з відповідача кошти в розмірі 16 978 грн. 20 коп., 5 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди та судові витрати.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 17 вересня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 3 листопада 2009 року, у задоволенні позову відмовлено.
У касаційній скарзі ОСОБА_3 посилається на невідповідність висновків судів обставинам справи, неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права й просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення.
Ураховуючи положення п. 2 розд. ХІІІ "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) , справа розглядається за правилами ЦПК України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, чинній до введення в дію Закону від 7 липня 2010 року (2453-17) .
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що позивач добровільно уклав оспорюваний договір, при цьому він отримав вичерпну інформацію щодо умов діяльності відповідача та участі в зазначеній програмі, про що свідчать його особисті підписи.
Проте з такими висновками судів повністю погодитись не можна.
Згідно із ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Частиною 1 ст. 227 ЦК України визначено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
Судом установлено, що 13 березня 2008 року між сторонами було укладено договір, предметом якого є надання позивачу послуг, спрямованих на придбання транспортного засобу через "Українську соціальну програму" (далі – "УСП").
УСП – це програма, метою якої є придбання учаснику УСП товару з розстрочкою платежу на досить тривалий час у порядку та на умовах, передбачених договором і додатками до нього (визначення термінів у додатку № 2 від 13 березня 2008 року до оспорюваного договору (далі – Додаток № 2)).
Відповідно до п. 1.4 ст. 1 Додатку № 2 учасник доручає товариству використовувати суми чистих платежів для формування фонду для здійснення оплати товару на користь учасників УСП.
За надання послуг за програмою учасник сплачує реєстраційний платіж і комісійну плату (пп. "в" п. 2.1 ст. 2 Додатку № 2, Додаток № 1).
Пунктом 8.1 ст. 8 Додатку № 2 визначено, що товариство проводить оплату товару та організовує його передачу у власність учасника УСП, який одержав право на отримання товару в найближчий термін, можливий для товариства, але не пізніше 30 днів після того, як учасником програми будуть виконані вимоги цієї статті.
Згідно із ч. 1 ст. 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансовими вважаються такі послуги: 1) випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та (або) їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків; 2) довірче управління фінансовими активами; 3) діяльність з обміну валют; 4) залучення фінансових активів із зобов’язанням щодо наступного їх повернення; 5) фінансовий лізинг; 6) надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту; 7) надання гарантій та поручительств; 8) переказ грошей; 9) послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення; 10) торгівля цінними паперами; 11) факторинг; 12) інші операції, які відповідають критеріям, визначеним у п. 5 ч. 1 ст. 1 цього Закону.
Пунктом 5 ч. 1 ст. 1 указаного Закону визначено, що фінансові послуги – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
Наведене свідчить про те, що перелік фінансових послуг, передбачений Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (2664-14) , не є вичерпним, визначення послуг як фінансових можливе при відповідності операцій критеріям, встановленим п. 5 ч. 1 ст. 1 зазначеного Закону.
У листі Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 22 квітня 2008 року № 4765/07-11 зазначено, що за наданою ТОВ "УСП-Груп" інформацією останнє здійснює операції з "адміністрування придбання у групах", така діяльність має ознаки фінансової послуги, але не віднесена законодавством до певного виду цих послуг (а.с. 15).
У листі Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 24 квітня 2009 року № 5737/12-12 також указано, що надання послуг при придбанні товарів у групах містить ознаки фінансової послуги, пов’язаної з прямим залученням фінансових активів від фізичних осіб. Водночас відповідно до ст. 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватися лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії (а.с. 18-19).
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 посилався на те, що діяльність ТОВ "УСП" фактично є діяльністю з надання фінансових послуг, оскільки має характерні для таких послуг ознаки, але здійснюється відповідачем без відповідної ліцензії.
Однак суд у порушення вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України зазначених обставин справи та положень закону не врахував; доводів позивача в достатньому обсязі не перевірив; не дав відповідної правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам і не з’ясував належним чином питання: які правовідносини охоплюються поняттям "операції з адміністрування придбання в групах", чи дійсно діяльність відповідача підпадає під цю категорію послуг та чи не відноситься ця діяльність до сфери фінансових послуг, урегульованих Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (2664-14) , унаслідок чого дійшов передчасного висновку про недоведеність позовних вимог.
Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, на зазначені порушення уваги не звернув.
За таких обставин визнати ухвалені судові рішення законними та обґрунтованими не можна, тому вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Верхового Суду України
у х в а л и л а :
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 17 вересня 2009 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 3 листопада 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий М.В. Патрюк Судді: В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок Д.Д. Луспеник Н.П. Лященко