розглянувши справу за позовом Приватного підприємства "Аякс-2002" до Державної податкової інспекції у Червонозаводському районі м. Харкова (далі - ДПІ), Відділу державного казначейства у Червонозаводському районі м. Харкова про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення та стягнення 2 206 365 грн,

Приватне підприємство "Аякс-2002" звернулось до суду з позовом про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення ДПІ від 2 березня 2004 року № 0000212350/0, яким йому зменшено суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість (далі – ПДВ), заявлену в деклараціях із ПДВ за жовтень–грудень 2003 року, на 1 563 815 грн. Пізніше позивач уточнив позовні вимоги та порушив питання про стягнення з бюджету 2 206 365 грн відшкодування з ПДВ.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Господарський суд Харківської області рішенням від 6 квітня 2005 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 18 травня 2005 року, позов задовольнив частково: визнав недійсним оспорюване податкове повідомлення-рішення, стягнув із державного бюджету на користь позивача суму ПДВ за листопад – грудень 2003 року – 1 825 907 грн, а в частині стягнення 380 458 грн провадження у справі припинив на підставі пункту 1-1 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 22 листопада 2006 року зазначені судові рішення залишені без змін.

У скаргах до Верховного Суду України Генеральна прокуратура України та ДПІ порушили питання про скасування всіх судових рішень у справі і направлення її на новий розгляд до суду першої інстанції. На обґрунтування скарги зроблено посилання на порушення норм матеріального та процесуального права, неоднакове застосування судами касаційної інстанції окремих норм Законів України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94-ВР) і від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) , а також додано постанови касаційного суду, в яких по-іншому застосовано ці норми.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скаргах доводи та встановивши неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що в цій справі їх застосовано помилково.

Як установлено судами, позивач у період із жовтня по грудень 2003 року купував продукти харчування та продавав їх протягом того ж місяця за ціною, меншою від ціни придбання, внаслідок чого одержав збитки на суму 7 819 076 грн 71 коп. Усю вартість товару він відніс на валові витрати, з урахуванням яких сформував податковий кредит і заявив до відшкодування ПДВ.

Задовольняючи частково позов, суди виходили з того, що зазначені дії платника податків є правомірними, оскільки укладені ним угоди недійсними не визнані. За наведених у судових рішеннях обставин такий висновок не можна визнати обґрунтованим.

ДПІ, приймаючи повідомлення-рішення про зменшення суми бюджетного відшкодування з ПДВ, виходила з того, що зі змісту угод та наступних дій платника податків, який систематично продавав товар за ціною, нижчою від ціни придбання, вбачається навмисне здійснення діяльності з метою вилучення коштів із державного бюджету шляхом безпідставного відшкодування ПДВ і що зазначені дії свідчать про зловживання правом на відшкодування цього податку з бюджету, наданим Законом "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) (далі – Закон).

У даному випадку судам слід було з’ясувати, чи були спрямовані дії позивача на безпідставне одержання коштів державного бюджету в такий спосіб. Проте вказана обставина судами не досліджувалась, хоча вона має правове значення.

Суди не визначили предмет доказування у справі, не зобов’язали ДПІ надати докази на обґрунтування своїх доводів і не витребували необхідних доказів із власної ініціативи.

Залишилось нез’ясованим, чи мали операції із придбання та реалізації товару реальний характер, як перевозився і зберігався товар (чиїм транспортом, за чий рахунок, яким є розмір витрат), чи були такі операції взагалі можливі з урахуванням оперативності їх проведення та віддаленості контрагентів один від одного.

Наявність у покупця належно оформлених документів, які відповідно до Закону необхідні для віднесення певних сум до податкового кредиту, зокрема виданих продавцями податкових накладних, не є безумовною підставою для відшкодування ПДВ, якщо податковий орган доведе, що відомості в таких документах не відповідають дійсності наприклад, у випадку, коли не проводилися самі операції.

Суди не встановили й не обґрунтували наявність розумних економічних або інших причин (ділової мети) систематичного (протягом трьох місяців в одному й тому ж податковому періоді) продажу товару за ціною, значно нижчою від ціни придбання, та одержання внаслідок таких операцій збитків на суму понад 7 млн грн. Такі причини можуть бути наявними лише за умови, що платник податків має намір одержати економічний ефект у результаті підприємницької або іншої економічної діяльності, а не виключно чи переважно за рахунок відшкодування з бюджету ПДВ при розрахунках за придбаний товар векселями. Намір одержати дохід лише в такий спосіб, без здійснення реальної господарської діяльності, не можна розглядати як самостійну ділову мету. Встановлення таких обставин дає підставу для відмови у відшкодуванні ПДВ.

Посилання судів як на перешкоду відмови у позові на невизнання недійсними укладених позивачем угод у разі встановлення їх нікчемності суперечить закону.

За змістом частини 1 статті 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), правочин, спрямований, зокрема, на незаконне заволодіння майном держави, вважається таким, що порушує публічний порядок, а отже, згідно з частиною 2 цієї статті, є нікчемним. Як зазначено у частині 2 статті 215 того ж Кодексу, визнання нікчемних угод недійсними не вимагається. Відповідно до частини 1 статті 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

З урахуванням порушень, допущених судами при розгляді цього спору, всі ухвалені ними судові рішення підлягають скасуванню, а справа – направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 241- 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного суду України

Скаргу Генеральної прокуратури України та Державної податкової інспекції у Червонозаводському районі м. Харкова задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України (rs374650) від 22 листопада 2006 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 18 травня 2005 року та рішення Господарського суду Харківської області від 6 квітня 2005 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.