ВІЙСЬКОВА КОЛЕГІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
 
                           У Х В А Л А
 
                            17.04.2001
 
 
                             (Витяг)
 
     У січні  2001  р.  Д.  звернувся  до суду з позовом,  в якому
просив визнати неправомірними дії Головного управління  військових
прокуратур   Генеральної   прокуратури  України  (далі  -  Головне
управління) та відшкодувати  заподіяну  йому  моральну  шкоду.  На
обгрунтування  своїх  вимог  позивач  зазначав,  що  він двічі - 8
жовтня і 8 листопада 2000 р.  - звертався до Головного  управління
із  заявами  про  порушення  кримінальної  справи  щодо колишнього
військового прокурора Західного регіону.  Проте  всупереч  вимогам
ст. 97  КПК  ( 1002-05  ) (1002-05)
          посадові  особи  Головного  управління
відповідали йому листами,  а не  шляхом  винесення  постанови,  як
передбачено  законодавством.  Вважаючи,  що цим були порушені його
права, Д. звернувся до суду.
 
     Крім того, у лютому 2001 р. Д. подав у суд позов про визнання
неправомірними  дій  начальника  відділу  Головного  управління  і
відшкодування моральної шкоди,  посилаючись на те, що на порушення
вимог ст.  97  КПК ( 1002-05 ) (1002-05)
         відповідач відмовив йому в розгляді
заяви про порушення кримінальної справи щодо військового прокурора
Івано-Франківського  гарнізону за ознаками злочину,  передбаченого
ст. 254 КК ( 2002-05 ) (2002-05)
        .
 
     Суддя військового суду Центрального регіону  ухвалою  від  12
лютого  2001  р.  відмовив  Д.  у  прийнятті  його  позовних заяв,
мотивуючи своє рішення тим, що згідно зі ст. 248-3 ЦПК ( 1502-06 ) (1502-06)
        
такі  справи  судам  не  підвідомчі,  оскільки  в  даному  випадку
законодавством встановлено інший порядок оскарження дій  посадових
осіб органів прокуратури, тобто через вищестоящого прокурора.
 
     У касаційній   скарзі   Д.,   вважаючи   дану   ухвалу  судді
незаконною,  зазначив,  що  у  своїх  заявах  він  оскаржував  дії
відповідачів не    в   порядку,   передбаченому   гл.   31-А   ЦПК
( 1502-06 ) (1502-06)
        ,  як помилково,  на його  думку,  визнав  суддя,  а  в
порядку, встановленому    статтями    40,   55,   56   Конституції
( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
        .
 
     Військова колегія  Верховного  Суду  України касаційну скаргу
задовольнила з таких підстав.
 
     Д. звертався до суду з  позовами,  оскаржуючи  дії  посадових
осіб органів прокуратури, які приймали рішення за його заявами про
порушення  кримінальних  справ  у  спосіб,  як  він   вважає,   не
передбачений законодавством.
 
     Висновок судді про те, що зазначені спори не підвідомчі суду,
є помилковим.  Згідно зі ст. 55 Конституції ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
         кожному
гарантується  право  на  оскарження  в   суді   рішень,   дій   чи
бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб.
На підставі ст.  124 Конституції юрисдикцію судів поширено на  всі
правовідносини,  що  виникають  у  державі.  Як  роз'яснив  Пленум
Верховного Суду України в п.  8 постанови від 1 листопада 1996  р.
N 9  ( v0009700-96  ) (v0009700-96)
          "Про  застосування Конституції України при
здійсненні правосуддя", судам підвідомчі всі спори про захист прав
і свобод громадян.
 
     Посилання судді  на ст.  248-3 ЦПК ( 1502-06 ) (1502-06)
         як на підставу
для відмови у прийнятті позовів Д.  є необгрунтованим.  За змістом
цієї   статті  існуючий  порядок  оскарження  дій  посадових  осіб
прокуратури через вищестоящого прокурора,  як передбачено  ст.  12
Закону від 5 листопада 1991 р.  "Про прокуратуру" ( 1789-12 ) (1789-12)
        ,  не
може бути перешкодою у здійсненні  судами  правосуддя  щодо  таких
правовідносин    у    порядку    цивільного    судочинства,   якщо
законодавством  не  встановлено  іншого  порядку  для   оскарження
зазначених дій у суді.
 
     Чинним законодавством   передбачено    спеціальний    порядок
оскарження  до  суду  рішень  про відмову в порушенні кримінальної
справи лише у випадках,  коли таке рішення приймається  у  вигляді
постанови.  Невинесення  такої  постанови  і  стало  підставою для
звернення Д. до суду.
 
     Крім того,  Рішенням  Конституційного  Суду  України  від  30
жовтня 1997 р. ( v005p710-97 ) (v005p710-97)
         у справі щодо офіційного тлумачення
статей  3,  23,  31,  47,  48  Закону  від  2 жовтня 1992 р.  "Про
інформацію" ( 2657-12  ) (2657-12)
          та  ст.  12  Закону  "Про  прокуратуру"
( 1789-12   ) (1789-12)
           (справа  К.Г.Устименка)  визнано  неконституційним
положення ч.  4 ст.  12 Закону "Про прокуратуру"  щодо  можливості
оскарження   прийнятого   прокурором   рішення   до  суду  лише  в
передбачених   законодавством   випадках,   оскільки   винятки   з
конституційних норм  встановлюються  саме  положеннями Конституції
( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
        , а не іншими нормативними актами.
 
     Таким чином,  суддя військового  суду  Центрального  регіону,
помилково сприйнявши зміст ст.  248-3 ЦПК ( 1502-06 ) (1502-06)
        , неправильно
застосував   норму   процесуального   права,   що   призвело    до
неправильного вирішення справи.
 
     Виходячи з   наведеного  військова  колегія  Верховного  Суду
України ухвалу судді військового суду Центрального регіону від  12
лютого 2001 р.  скасувала,  а матеріали за позовами Д. направила в
той же суд для вирішення  питання  про  їх  прийняття  та  розгляд
відповідно до чинного законодавства.
 
 "Вісник Верховного Суду України",
 N 5, вересень - жовтень, 2002 р.