Колегія суддів Запорізького апеляційного господарського суду у складі:

Головуючий суддя Мойсеєнко Т. В. судді Мойсеєнко Т. В., Колодій Н.А., Кричмаржевський В.А.

при секретарі Акімовій Т.М.

за участю представників:

позивача – Сендецький О.В., довіреність № ВКІ 332770 від 13.12.2008р., провідний юрисконсульт;

відповідача – не з’явився;

третьої особи – Стомаченко І.А., довіреність № 07/01-017 від 14.01.2009р. головний бухгалтер;

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи № 11/416-пд-08 та апеляційну скаргу Акціонерного комерційного промислово – інвестиційного банку в особі філії "Відділення Промінвестбанку в м.Херсон", м.Херсон

на рішення господарського суду Херсонської області від 06.11.2008р. у справі № 11/416-пд-08

за позовом Акціонерного комерційного промислово – інвестиційного банку в особі філії "Відділення Промінвестбанку в м.Херсон", м.Херсон (далі за текстом Банк)

до відповідача Відкритого акціонерного товариства "Херсонський суднобудівний завод", м.Херсон

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Державне підприємство "Херсонський завод суднового обладнання та суднової арматури", м.Херсон

про визнання недійсним кредитного договору

Рішенням господарського суду Херсонської області від 06.11.2008р. у справі № 11/416-пд-08 (суддя Чернявський В.В.) у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду прийнято з посиланням на ст.ст. 71, 83, 374, 375 Цивільного кодексу УРСР, ст. 267 ЦК України та мотивовано тим, що спірний договір відповідає встановленій законом письмовій формі, є укладеним та не є мнимим і є фіксацією умов фактично вчинюваних сторонами – і що до передачі коштів, і щодо їх повернення. Крім того, позивач звернувся до суду поза межами строку позовної давності, що є підставою для відмови у позові.

Не погоджуючись з прийнятим у справі судовим рішенням, у апеляційній скарзі позивач просить скасувати рішення господарського суду Херсонської області від 06.11.2008р. у справі № 11/416-пд-08 у зв’язку з порушенням і неправильним застосуванням норм матеріального права, а також неповним з’ясуванням обставин справи та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Банк доводи своєї апеляційної скарги обґрунтовує тим, що відповідно до умов п.1.1 кредитного договору предметом договору є переукладення кредитних договорів, а суми перелічених кредитних договорів і є сумою спірного договору. П.1.2 договору визначено, що кредит надається позичальнику в сумі 2507166290700 карб. за рахунок кредитних ресурсів Національного банку в сумі 2500млрд.карб. Скаржник наголошує на тому, що п.1.2 договору не виконувався, тобто кредит позичальнику не надавався, зокрема, спірним договором неможливо визначати особу, яка надає кредит та хто саме його отримує, а тому такий договір є недійсним згідно статті 58 ЦК УРСР (в редакції чинній на момент укладення договору). Позивач вважає, що доказом того, що кредит не надавався за спірним договором, проте був виданий за іншим кредитним договором є результати прокурорської перевірки, які викладені в листі прокуратури Херсонської області за № 08/1-10-52-02 від 03.12.2002р. Разом з цим, апелянт вказує на те, що за кредитними договорами, які увійшли в перелік спірного договору і були передані грошові кошти позичальнику, а сума яка прописана в спірному договорі є сумою, яка вже передана за іншими кредитними договорами. Також, в обґрунтування доводів апеляційної скарги позивач посилається на п.7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (435-15) та вказує, що до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред’явлення якого виникло до 01 січня 2004р., застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше. Оскільки недійсні угоди не породжують для сторін прав та обов’язків, тому до вимог про визнання недійсними таких угод строки позовної давності не застосовуються.

У відзиві на апеляційну скаргу третя особа зазначила, що доводи позивача є безпідставними, а оскаржуване рішення таким, яке винесено у відповідності до норм діючого законодавства. Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999р. № 02-5/111 (v_111800-99) не є підставою для застосування строків позовної давності, а тому слід застосовувати положення ЦК УРСР (1540-06) . Більш того, загальний строк позовної давності про визнання договору недійсним згідно статті 71 ЦК УРСР є загальним і складає три роки, а тому посилання скаржника на вказане роз’яснення ВАСУ є безпідставним, так як останнє не є законодавством Союзу РСР. До того ж, позивач не заявляв клопотання щодо поновлення строків позовної давності, як того вимагає ст. 53 ГПК України, а тому недотримання даної процедури є підставою для відмови у позові. Безпідставними, вважає третя особа, посилання апелянта на статті 45, 48, 153, 204, 374 ЦК УРСР, як на підставу для визнання спірного договору недійсним, оскільки жодна з наведених статей не містить такого правового наслідку, як визнання угоди недійсною, а є лише загальними нормами. Чинне законодавство не містить заборони на переукладення кредитного договору. Крім того, ДП "Херсонський завод суднового обладнання та суднової арматури" наголошує на тому, що рішенням господарського суду Херсонської області у справі № 11/47-ПД-06 було визнано недійсним договір переводу боргу № 02-01/58-98 від 23.03.1998р. (залишене без змін постановою ВГСУ від 21.11.2007р.), який безпосередньо пов'язаний з існуванням кредитного договору № 16, тобто дійсність останнього встановлена у судовому порядку.

Представник третьої особи у судовому засіданні зауважив, що безпідставними є посилання апелянта на статті 45, 48, 153, 204, 374 ЦК УРСР, як на підставу для визнання спірного договору недійсним, оскільки на момент укладання кредитного договору позивач був повністю згодний з тим обсягом прав та обов’язків, які декларувались сторонами в кредитному договорі. У разі незгоди позивача та/або його непогодження будь-яких умов кредитного договору, позивач мав повне право не укладати кредитний договір, а в разі його укладання - відмовитись від прийняття кредитних коштів відповідача та заявити про свій намір припинити дію кредитного договору.

На підставі викладеного, третя особа просить суд апеляційної інстанції оскаржуване рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу позивача - без задоволення.

Відповідач відзиву на апеляційну скаргу не надавав, вимоги суду, які викладені в ухвалі від 15.12.2008р. по даній справі не виконав.

Ухвалою Запорізького апеляційного господарського суду від 15 грудня 2008р. у справі № 11/416-ПД-08 апеляційна скарга позивача прийнята та призначена до розгляду на 15.01.2009р.

Розпорядженням голови Запорізького апеляційного господарського суду № 29 від 15.01.2009р. справу призначено до розгляду у складі колегії – головуючого судді Мойсеєнко Т.В., суддів Колодій Н.А., Кричмаржевський В.А., якою і прийнято постанову.

У судове засідання, яке відбулося 15.01.2009р. уповноважений представник відповідача не з’явився, про дату, місце та час розгляду справи був повідомлений належним чином, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення.

Судовий процес проводився із застосування технічних засобів фіксації та за згодою представників позивача та третьої особи присутніх у судовому засіданні 15.01.2009р. оголошено вступну та резолютивну частину постанови.

Відповідно до ст. 99 ГПК України апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Згідно зі ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого суду у повному обсязі.

Колегія суддів, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права при прийняті оскаржуваного рішення, обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи знаходить апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.

28.02.1996р. між позивачем та відповідачем було укладено кредитний договір № 16 (далі за текстом договір), згідно п.1.1 договору якого предметом договору є переукладення кредитних договорів № 61 від 13.09.1995р., № 69 від 31.10.1995р., № 70 від 01.11.1995р., № 73, № 74 від 23.11.1995р., № 75, № 76 від 26.12.1995р., № 1, № 2 від 16.01.1996р. на загальну суму 2507166290700 крб.

У пункті 1.2 договору встановлено, що позичальнику надається кредит за рахунок кредитних ресурсів Національного банку в сумі 2500млрд. крб. За умовами кредитування, викладеними у розділі 2 договору, позичальник зобов'язався використати кредит згідно цільового призначення і погасити заборгованість перед банком у відповідності зі строковим зобов'язанням до 13.08.1996р. За користування позичкою позичальник зобов'язався сплачувати банку 120% річних, у випадку порушення строків повернення позички та процентів - сплачувати пеню в розмірі 1% за кожний день простроченого платежу. Забезпеченням повернення кредиту зазначено договір застави від 16.10.1995р., договори застави майнових прав від 04.04.1996р., від 16.04.1996р.

Відповідно до ч.4 ст. 55 Конституції України, кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Пунктом 4 Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного кодексу України (435-15) встановлено, що Цивільний кодекс України (435-15) застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України (435-15) , положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Оскільки взаємовідносини сторін щодо укладання укладено кредитний договір № 16 від 28.02.1996р. виникли до 01.01.2004 року, господарський суд оцінює відносини сторін відповідно до діючих на момент його укладання норм законодавства. Тобто до спірних правовідносин щодо недійсності договору застосовуються норми Цивільного кодексу УРСР (1540-06) , діючого на дату підписання договору.

Даний висновок суду підтверджується пунктом 10 Роз’яснення Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсним" від 12.03.1999р. № 02-5/111, відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди.

Крім того, ч. 3 ст. 5 ЦК України передбачено, що якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювались актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції правомірно застосував до спірних правовідносин положення Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) в редакції від 1963р.

Згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України від 28.04.1978р. №3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (v0003700-78) угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Позовні вимоги обґрунтовані ст. 45, 48, 50, 58, 74, 153, 374 ЦК УРСР та 204,215 ЦК України (435-15) .

Згідно ч.1 статті 45 ЦК УРСР недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.

Недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. (ч.1 ст. 48 ЦК УРСР).

Відповідно до ст. 153 ЦК УРСР, чинної на час укладення оспорюваного договору, договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними умовами, при цьому, є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди. Зобов’язання позики станом на 28.02.1996р. врегульовано главою 32 ЦК УРСР (1540-06) .

Ст. 374 ЦК УРСР визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. За ст. 375 ЦК УРСР договір позики на суму понад 50 карбованців повинен бути укладений у письмовій формі.

Зі змісту договору вбачається, що сторони дійшли згоди щодо умов, необхідних для договору позики за названою ст. 374 ЦК УРСР: зазначено, що позикодавець передає позичальнику 2507166290700крб., наведено умови, строки повернення позики позичальником, сплати відсотків за користування коштами, забезпечення повернення кредиту і строк дії договору.

Спірний договір укладений відповідно до вимог ст. 44 ЦК УРСР у письмовій формі, підписаний уповноваженими особами сторін та скріплений печатками сторін, а саме: з боку банку керуючим Херсонським відділенням АК "Промінвестбанк" Морозовим М.П., що діяв на підставі довіреності, а з боку позичальника генеральним директором Херсонського суднобудівного заводу Волковим В.В. Тому безпідставними є заперечення відповідача про невизначеність у договорі хто є позичальником за спірним кредитним договором.Вказаний кредитний договір №16 фактично є угодою сторін про зміну зобов’язань за кредитними договорами № 61 від 13.09.1995р., № 69 від 31.10.1995р., № 70 від 01.11.1995р., № 73, № 74 від 23.11.1995р., № 75, № 76 від 26.12.1995р., № 1, № 2 від 16.01.1996р., а можливість укладення угоди про зміну зобов’язань передбачена ч.1 ст. 220ЦК УРСР.

Позивач не заперечує і спростовує факту надання відповідачу протягом вересня 1995р. - січня 1996р. 2507166290700 карбованців за кредитними договорами № 61 від 13.09.1995р., № 69 від 31.10.1995р., № 70 від 01.11.1995р., № 73, № 74 від 23.11.1995р., № 75, № 76 від 26.12.1995р., № 1, № 2 від 16.01.1996р. Дійсність вказаних кредитних договорів також не оспорювалась сторонами, а переукладання вказаних договорів не суперечить чинному на момент укладення спірного договору законодавству.

Договір про переукладання саме кредитних договорів хоча прямо не передбачений ЦК УРСР (1540-06) , але і не суперечить його вимогам, а тому відповідно до ст. 4 ЦК УРСР є підставою для виникнення цивільних прав та обов’язків сторін.

Суд першої інстанції правильно визначив що, закон не містить припису про те, що два складових елемента укладеності договору позики, такі як підписання узгоджених умов та передача позики, мають за хронологією відбуватися обов’язково в такій послідовності: спочатку підписання узгоджених умов, а потім передача позики. Ці дії можуть вчинятися і одночасно, і в певній послідовності: передача коштів та згодом підписання узгоджених умов позики. Такі варіанти послідовності дій щодо узгодження умов позики, підписання договору та передачі позики слідують також з оцінки як окремого змісту ч.1 ст. 374 ЦК УРСР, так і оцінки зазначених норм в сукупності.

До того ж, в силу принципу свободи договору учасники кредитних договорів № 61 від 13.09.1995р., № 69 від 31.10.1995р., № 70 від 01.11.1995р., № 73, № 74 від 23.11.1995р., № 75, № 76 від 26.12.1995р., № 1, № 2 від 16.01.1996р. були вправі реалізувати свої права на зміну відносин, оформлену новим договором про переукладення кредитних договорів за наведеним переліком, у згодом змінених відносинах, за якими первинно отримувалися кошти.

Даний факт також встановлений постановою Вищого господарського суду України від 21.11.2007р. у справі № 11/47-ПД-06, який не потребує доведення відповідно до ст. 35 ГПК України.

Колегія суддів зазначає, що спірний договір відповідає письмовій формі та є укладеним і не є мнимим, є фіксацією умов фактично вчинюваних сторонами і щодо передачі коштів, і щодо їх повернення, а тому посилання заявника апеляційної скарги на статтю 58 ЦК УРСР, як на підставу для визнання спірного договору недійсним є безпідставним. Також безпідставним є посилання заявника на ст. 50 ЦК УРСР, бо позивач є кредитною установою, предметом діяльності якої є надання кредитів, і статут банку не містить обмежень чи заборон для укладання таких видів угод, як спірний кредитний договір. Позивачем відповідно в супереч вимог ст.ст. 33, 34 ГПК України не доведено належними та допустимими доказами наявність підстав для визнання недійсним спірного кредитного договору.

Поряд з цим, позивачем заявлено позов після закінчення строку позовної давності, що є також підставою для відмови у позові відповідно ст. 80 ЦК УРСР.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач звернувся до суду 18.07.2008р., що підтверджується штемпелем вхідної кореспонденції суду за вх. № 4925. Позивачем заявлені вимоги про визнання недійсним кредитного договору № 16 укладеного сторонами 28.02.1996р.

Ст. 71 ЦК УРСР встановлений загальний строк в три роки для захисту права за позовом особи, право якої порушено.

Враховуючи те, що у позивача право на захист своїх прав, з підстав заявлених у позові, виникло з моменту укладання спірного кредитного договору, тому строк позовної давності за вказаними вимогами сплинув01.03.1999р.

В обґрунтування поважності цих причин заявник скарги зазначив, що відповідно до договору переводу боргу № 02-01/58-98 від 23.03.1998р. від Херсонського суднобудівного заводу була передана заборгованість до ДП "Херсонського державного заводу суднового обладнання та суднової арматури" за кредитним договором № 61 від 13.09.1993р., який увійшов в перелік договорів на переукладення в спірному договорі № 16 від 28.02.1996р., погашення боргу відбувалось за рішенням господарського суду Херсонської області від 11.08.2003р. (справа № 13/227), яке було скасовано за нововиявленими обставинами за рішенням господарського суду Херсонської області від 28.02.2008р. (по справі № 13/227 (2003 р.)).

Відповідно до ст. 267 ЦК України суд може визнати поважною причину пропуску строку позовної давності (тривалого не звернення з позовом до суду) і тоді порушене право підлягає судовому захисту. Однак, колегія не вбачає наявності поважної причини, оскільки до теперішнього часу позивач приймав всі міри щодо погашення боргу. Визнання недійсним договору про перевід боргу не тягне недійсність спірного кредитного договору. До того ж, вказаний договір уступки боргу укладався пізніше спірного кредитного договору, а саме: 23.03.1998р., і на той момент позивачу вже повинно було бути відомо про порушення його прав укладанням кредитного договору № 16 від 28.02.1996р. Позивачу ні що не перешкоджало звернутися у встановлений законом трирічний строк для захисту своїх прав.

За таких обставин, вказана позивачем обставина не є поважною причиною пропуску строку позовної давності, а навпаки свідчить про те, що позивач визнавав спірний кредитний договір та вважав його дійсним та правомірним.

Згідно п.7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (435-15) встановлено правило про застосування до позову про визнання правочину недійсним, право на пред'явлення якого виникло до 01.01.2004р., позовної давності, встановленої для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

Посилання заявника апеляційної скарги на Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999р. № 02-5/111, не приймається колегією суддів до уваги, оскільки останнє не є нормативно – правовим актом і підставою для застосування строків позовної давності, а тому слід застосовувати положення ЦК УРСР (1540-06) .

Загальний строк позовної давності про визнання договору недійсним згідно статті 71 ЦК УРСР становить три роки, на вимоги позивача положення ст. 83 ЦК УРСР не розповсюджуються, а тому до вимог позивача застосовується загальний строк позовної давності, що також спростовує посилання скаржника на вище вказане роз’яснення ВАСУ.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позов про визнання недійсним договору № 16 від 28.02.1996р., як такого, що суперечить закону у зв'язку з відсутністю істотних умов, що не відповідає вимогам до форми договору та укладений про людське око, без наміру створити юридичні наслідки задоволенню не підлягає.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, позивач всупереч статті 33 ГПК України не довів тих обставин, на які він посилається у апеляційній скарзі.

Колегія суддів зазначає, що рішення суду першої інстанції прийнято з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи заявника, які викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції та не є підставою для зміни або скасування судового рішення.

Відповідно до приписів ст. 49 ГПК України, судові витрати покладаються на заявника апеляційної скарги

Керуючись ст. ст. 49, 101- 105 Господарського процесуального кодексу України, Запорізький апеляційний господарський суд –

Апеляційну скаргу Акціонерного комерційного промислово – інвестиційного банку в особі філії "Відділення Промінвестбанку в м.Херсон", м.Херсон залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Херсонської області від 06.11.2008р. у справі № 11/416-ПД-08 залишити без змін.