Позивач звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом про зобов'язання відповідача підписати акти прийому-передачі природного газу від 31.10.2006 року, 31.11.2006 року та 31.12.2006 року.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначав про те, що відповідач порушив договірні зобов’язання в частині своєчасності підтвердження обсягу газу, що поставляється позивачем, шляхом складання підписання та скріплення печаткою відповідних актів приймання-передачі газу.

Відповідач позовні вимоги не визнав, мотивуючи тим, що передумовою виникнення правовідносин за спірним договором між сторонами є необхідність отримання відповідачем у третьої особи імпортованого газу у відповідні періоди, однак, не будучи власником імпортованого природного газу у спірний період (жовтень-грудень 2006р.), він не має права підписувати акти приймання-передачі газу за договором №06/06-137 від 31.01.2006р. за вищевказаний період.

Третя особа заперечувала проти позовних вимог з підстав, ідентичних тим, які були наведені відповідачем.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.09.2008р. провадження у справі №37/224 було припинено.

Не погоджуючись із вказаною Ухвалою суду, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив Ухвалу Господарського суду міста Києва від 23.09.2008р. у справі №37/224 скасувати, прийняти рішення, яким позов задовольнити.

Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, позивач зазначає, що судом першої інстанції було неповно з’ясовано обставини, які мають значення для справи. А також не надано належної оцінки поданим доказам, що призвело до безпідставного, на думку позивача, припинення провадження у справі.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 22.12.2008р. апеляційну скаргу позивача було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 14.01.2009р.

Представник позивача у судовому засіданні 14.01.2009р. надав суду пояснення, в яких підтримав апеляційну скаргу з викладених у ній підстав, просив суд скаргу задовольнити, Ухвалу Господарського суду міста Києва від 23.09.2008р. у справі №37/224 скасувати та прийняти рішення, яким позов задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні 14.01.2009р. подав відзив на апеляційну скаргу та надав суду пояснення, в яких зазначив, що заперечує проти доводів позивача, викладених в апеляційній скарзі, з підстав, наведених у відзиві на апеляційну скаргу, просив суд відмовити в задоволенні скарги і залишити оскаржувану Ухвалу Господарського суду міста Києва без змін як таку, що прийнята судом з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Представник третьої особи також заперечував проти апеляційної скарги позивача, просив суд відмовити в її задоволенні та залишити без змін Ухвалу Господарського суду міста Києва від 23.09.2008р. у справі №37/224.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін та третьої особи, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.09.2008р. провадження у справі №37/224 було припинено на підставі п.1 ч.1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України з посиланням на те, що позовні вимоги про спонукання відповідача підписати акти приймання-передачі природного газу не відповідають законодавчо визначеним способам захисту цивільних прав та інтересів.

В своїй апеляційній скарзі позивач зазначив, що відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України особа в праві звертатись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, при цьому до способів захисту віднесено, зокрема, як примусове виконання обов’язку, так і ін. спосіб, що встановлений законом або договором, і перелік способів захисту не є вичерпним. Що ж до позовних вимог, то обов’язок підписання актів приймання-передачі газу встановлений п.3.3, п.3.4 Договору №06/06-137 від 31.01.2006р.

Колегія суддів не погоджується з таким твердженням позивача, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України (254к/96-ВР) має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України (254к/96-ВР) і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України (254к/96-ВР) є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України (254к/96-ВР) гарантується.

Правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, система судів загальної юрисдикції, система та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також загальний порядок забезпечення діяльності судів визначений Законом України "Про судоустрій України" №3018-ІІІ від 07.02.2002р. (3018-14) (із змінами та доповненнями).

Відповідно до ст. 1 вказаного Закону, судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України (254к/96-ВР) та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави (ст. 2 Закону України "Про судоустрій України").

Згідно з положеннями ст. 6 Закону України "Про судоустрій України" усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Для забезпечення всебічного, повного та об'єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. Угоди про відмову у зверненні за захистом до суду є недійсними.

В частині 3 ст. 22 Закону України "Про судоустрій України" передбачено, що місцеві господарські суди розглядають справи, які виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх підсудності.

У відповідності до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно з ч.1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема, підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

В ч.1 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України вказано, що господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України (254к/96-ВР) , Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

У відповідності до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Дана норма кореспондується з положеннями ст. 20 Господарського кодексу України, в якій передбачено, що держава забезпечує захист прав та законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів у спосіб та порядок, що визначається цим кодексом та іншими законами України. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом:

- визнання наявності або відсутності прав;

- визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів;

- визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;

- відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання;

- припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

- присудження до виконання обов'язку в натурі;

- відшкодування збитків;

- застосування штрафних санкцій;

- застосування оперативно-господарських санкцій;

- застосування адміністративно-господарських санкцій;

- установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

Згідно зі ст. 12 Господарського процесуального кодексу України господарським судам підвідомчі:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:

спорів про приватизацію державного житлового фонду;

спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;

інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;

2) справи про банкрутство.

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Як вбачається з вищенаведених норм права, діючим законодавством не передбачений такий спосіб захисту права, як зобов'язання підписати акти приймання-передачі товару, відсутній і механізм виконання такого рішення суду.

Окрім того, необхідно зазначити, що у разі якщо предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд повинен прийняти рішення, ця вимога повинна опиратись на підставу позову. При цьому, до підстави позову не можуть входити такі обставини, які виступають доказами у справі, зокрема, підписання актів приймання-передачі товару. З ними закон не пов'язує виникнення, зміну чи припинення прав та обов'язків. Вони лише підтверджують наявність або відсутність юридичних фактів, які входять до підстави позову. До того ж, юридичні факти можуть встановлюватись господарським судами лише при існуванні та розгляді між сторонами спору про право цивільне, його встановлення є елементом оцінки та обґрунтованості вимог.

Акти приймання-передачі за договором свідчать про наявність чи відсутність факту передачі однією стороною предмету та прийняття його іншою стороною, що є лише доказом, а не окремим обов'язком щодо виконання сторонами договірних зобов'язань.

У відповідності до п.6 ст. 6 Господарського кодексу України органам державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено незаконне втручання у господарські відносини.

За таких обставин, суд не може примусити суб'єкта господарювання підписати акт, оскільки це є втручанням в його господарську діяльність і може призвести до порушення його вільного волевиявлення (дана правова позиція також підтверджується постановою ВГСУ №6/516 від 15.11.2007 року, постановою ВГСУ №6/517 від 03.10.2007 року та постановою ВСУ від 16.09.2008 року).

З урахуванням вищенаведеного, апеляційний суд погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що позовна вимога щодо спонукання відповідача підписати акти прийому-передачі природного газу суперечить способам захисту цивільних прав та інтересів, оскільки така вимога не призводить до поновлення порушеного права і не може бути самостійним предметом позову, а отже, не може розглядатись господарським судом, у зв’язку з чим провадження у справі має бути припинено на підставі п.1 ч.1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України.

Доводи, викладені позивачем в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи.

Зважаючи на вищенаведені обставини в їх сукупності, колегія суддів констатує, що Ухвала Господарського суду міста Києва від 23.09.2008р. у справі №37/224 прийнята з дотриманням норм процесуального права, тому апеляційна скарга Відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Полтавагаз" з підстав, викладених в ній, задоволенню не підлягає.

Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 33, 43, 80, 86, 99, 101, 103, 105, 106 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

1. Апеляційну скаргу Відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Полтавагаз" залишити без задоволення, а Ухвалу Господарського суду міста Києва від 23.09.2008р. у справі №37/224 – без змін.

2. Матеріали справи №37/224 повернути до Господарського суду міста Києва.

3. Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до касаційного суду протягом місяця у встановленому законом порядку.