Прокурор Ворошиловського району м. Донецька (заявник позову) в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України в Донецькій області (далі -Позивач), звернувся до господарського суду Донецької області з позовом до управління комунальних ресурсів Донецької міської ради, м. Донецьк (далі - відповідач1), організації орендарів «Рембуд - 1», м. Донецьк (далі - відповідач2), товариства з обмеженою відповідальністю «Стройгрупа-2006», м.Донецьк (далі - відповідач3) про визнання договору купівлі-продажу б/н від 29.07.2004р., укладеного між Фондом комунального майна Донецької міської Ради народних депутатів та організацією орендарів «Рембуд-1», недійсним в частині продажу гуртожитку, розташованого за адресою: 83050, м. Донецьк, пр-т Театральний, буд. 4. Окрім того, позивач просить суд, зобов'язати організацію орендарів «Рембуд-1» та товариство з обмеженою відповідальністю «Стройгрупа-2006» повернути, а Регіональне відділення Фонду державного майна України в Донецькій області, як орган, уповноважений управляти державним майном, прийняти будинок гуртожитку, розташований за адресою: 83050, м. Донецьк, пр-т Театральний, буд.4, у державну власність.

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилається на те, що законодавство виключило можливість приватизації гуртожитків у складі цілісного майнового комплексу, та під час приватизації державного майна, правових підстав включення спірного гуртожитку до складу майна, що приватизується не було.

Суд ухвалою від 07.06.2012р. залучив до участі у справу в якості третьої особи, що не заявляє самостійні вимоги на предмет спору на стороні відповідача 1 Донецьку міську раду, м. Донецьк та в порядку ст. 65 ГПК України витребував від КП БТІ відомості стосовно того хто є власником будівлі гуртожитку, розташованої за адресою: 83050, м. Донецьк, пр-т Театральний, буд.4.

Відповідно до пояснень б/н від 18.06.2012р. третя особа 1 підтримала позовні вимоги прокурора в повному обсязі.

Відповідно до відзиву на позовну заяву б/н від 18.06.2012р. відповідач 1 не заперечував проти задоволення позовних вимог прокурора в повному обсязі.

21.06.2012р. на адресу суду надійшов лист КП БТІ м. Донецька, з якого вбачається, що станом на 14.06.2012р. власником спірного майна є ТОВ «ТІДВ».

09.07.2012р. від третьої особи 1 Донецької міської ради надійшли письмові пояснення б/н від 18.06.2012р., відповідно до яких остання підтримує позовні вимоги прокурора в повному обсязі.

10.07.2012р. до канцелярії суду позивач надав пояснення №10-14-06169 від 07.07.2012р., відповідно до яких просив суд припинити провадження у справі, у зв'язку з відсутністю предмету спору, оскільки між позивачем та відповідачами у даній судовій справі відсутні будь-які договірні відносини щодо продажу спірної будівлі гуртожитку, а також зазначив, що спірне майно на час його приватизації перебувало у комунальній власності (знаходилось в управлінні Донецької міської ради народних депутатів), тому підстави для звернення прокурора до суду в інтересах держави в особі Регіонального відділення відсутні.

Розглянувши вказані пояснення суд не вбачає підстав для припинення провадження у справі.

Відповідно до заперечень на позов б/н та дати відповідача 3, останній просив суд припинити провадження по справі в частині позовних вимог про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу від 29.07.1994р., оскільки господарська діяльність орендного підприємства «Рембуд-1» припинена, та в задоволені решті позовних вимог просив відмовити у повному обсязі.

Суд також не вбачає підстав для припинення провадження і у справі, на підставі п. 6 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України.

Суд ухвалою від 23.07.2012р. залучив до участі у справі в якості відповідача 4 товариство з обмеженою відповідальністю «ТІДВ».

02.10.2012р. прокурором були надані пояснення по справі, відповідно до яких він просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

02.10.2012р. розпорядженням в.о. голови господарського суду Донецької області було призначено колегіальний розгляд справи.

Ухвалою суду від 02.10.2012р. було залучено до участі у справу у якості третьої особи 2 без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача 4 - ТОВ «Джагуаро Лімітед», м. Донецьк та у якості третьої особи 3 без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача 4 - ОСОБА_1, м. Донецьк.

08.11.2012р. від ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 надійшла заява про вступ останніх в якості третіх осіб.

Розглянувши зазначену заяву, суд дійшов висновку про відмову у залученні у якості третіх осіб ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_6 у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених ст. 27 Господарського процесуального кодексу України.

09.11.2012р. від третьої особи 3 надійшов відзив на позов, відповідно до якого остання просить суд відмовити у задоволені позову.

Розпорядженням заступника голови господарського суду Донецької області від 16.11.2012р. був змінений склад судової колегії.

Ухвалою суду від 10.12.2012р. суд залучив до участі у справу відповідача 5 товариство з обмеженою відповідальністю «ДТС Інвест», м.Донецьк.

Розгляд справи на підставі ст. 69 Господарського процесуального кодексу України продовжувався. Розгляд справи на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України відкладався.

Перед початком розгляду справи по суті представників сторін та третіх осіб було ознайомлено з правами та обов'язками відповідно до ст.ст. 20, 22, 27 Господарського процесуального кодексу України.

З'ясувавши фактичні обставини справи, докази на їх підтвердження, виходячи з фактів, встановлених у процесі розгляду справи, вислухавши представників сторін та третіх осіб, суд

23.12.1993р. фондом комунального майна Донецької міської ради народних депутатів (орендодавець) та організацією орендарів «Рембуд-1» (орендар) був укладений договір оренди, відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в орендне користування цілісний майновий комплекс структурного підрозділу Орендного підприємства ДГПСРСТ підрядного спеціалізованого РБУ-1.

Сторонами 30.06.1994р. було підписано додаткову угоду до договору оренди від 23.12.1993р., якою останні домовились про продаж орендованого державного комунального майна та визначили обов'язки покупця, які будуть внесені в майбутній договір купівлі-продажу при подачі відповідної заяви. Ціна викупного державного комунального майна визначена відповідно до Методики оцінки вартості об'єктів приватизації, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 08.09.93р. та складає 15461 тис.крб. у відповідності з актом оцінки вартості майна Донецької міської ради народних депутатів від 30.07.94р., який є невід'ємною частиною даної угоди.

Акт оцінки вартості майна орендного підприємства «Рембуд-1», затверджений директором Донецького Фонду комунального майна, відповідно до якого визначено вартість майна за результатами інвентаризації, що підлягає приватизації та дорівнює 15461 тис.крб., наявний в матеріалах справи.

Як вбачається з матеріалів справи 27.07.1994р. організація орендарів звернулась до фонду комунального майна з заявою про приватизацію майна орендного підприємства «Рембуд-1».

29.07.1994р. фондом комунального майна Донецької міської ради народних депутатів (продавець) та організацією орендарів «Рембуд-1» (покупець) був укладений договір купівлі-продажу державного комунального майна орендного підприємства «Рембуд-1», відповідно до змісту якого продавець продає, а покупець викупає державне комунальне майно орендного підприємства «Рембуд-1» (надалі об'єкт), відповідно до договору оренди цілісного майнового комплексу орендного підприємства «Рембуд-1» від 23.12.1993р. та додаткової угоди до договору оренди по умовам викупу від 30.06.1994р. Об'єкт знаходиться за адресою: 340103, м. Донецьк, вул. Кобозєва, 12 (п.1.1. договору).

Пунктом 3.2. договору передбачено, що передача об'єкта купівлі-продажу продавцем та приймання його покупцем здійснюється актом приймання-передачі, який підписується обома сторонами.

Акт передачі викупленого майна від 15.11.1994р. п.24 якого містить посилання на будівлю спірного гуртожитку, який підписаний представниками сторін та скріплений печатками обох сторін, наявний в матеріалах справи.

Відповідно до змісту п.3.3. договору, покупець об'єкту є правонаступником прав та обов'язків орендного підприємства «Рембуд-1» з моменту передачі об'єкту.

Відповідно до п.1.2. договору зазначено, що право власності на відчужуване майно переходить до покупця на підставі наказу фонду комунального майна Донецької міської ради народних депутатів №154 від 28.07.1994р. та підтверджується даним договором.

Відповідно до свідоцтва «Про право власності на приватизоване державне комунальне майно» від 15.11.1994р., виданого Фондом комунального майна Донецької міської ради народних депутатів, майно орендного підприємства «Рембуд-1» з моменту видачі даного свідоцтва є колективною власністю організації орендарів «Рембуд-1».

Виходячи з положень ст. 4 Житлового кодексу УРСР до складу житлового фонду входять жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях. Жилі будинки і жилі приміщення в інших будинках, що належать державі, становлять державний житловий фонд.

Пунктом 3 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 03.06.1986 року № 208 (208-86-п) , передбачено, що під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнанні для цієї мети жилі будинки.

Частиною 1 ст. 5 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), встановлено, що до об'єктів державної власності, що підлягають приватизації належить майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, що виділяються в самостійні підприємства і є єдиними (цілісними) майновими комплексами. Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» дія цього Закону не поширюється, зокрема, на приватизацію об'єктів державного земельного та житлового фондів, а також об'єктів соціально-культурного призначення, за винятком тих, які належать підприємствам, що приватизуються.

Разом з тим, за приписами ч. 2 ст. 1, ч. 2 ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до державного житлового фонду, який підлягав приватизації на користь громадян України відносився житловий фонд місцевих рад та житловий фонд, який знаходився у повному господарському віддані чи оперативному управлінні державних підприємств, крім кімнат в гуртожитках.

У відповідності до п. 42 Методики оцінки вартості об'єктів приватизації, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України №717 від 08.09.1993р. (717-93-п) (положення якої діяли під час виникнення спірних правовідносин) вартість майна цілісного майнового комплексу зменшується на вартість державного житлового фонду, який приватизується відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (2482-12) .

Відповідно до ч.2 п.9 ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» в разі банкрутства підприємств, зміни форми власності або ліквідації підприємств, установ, організацій, у повному господарському віддані яких перебуває державний житловий фонд, останній (крім гуртожитків), одночасно передається у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Отже, на момент проведення приватизації державного майна орендного підприємства «Ремстрой-1» гуртожитки не відносилися до об'єктів державного житлового фонду, який підлягав приватизації громадянами України чи підлягав передачі у комунальну власність відповідних Рад, і могли бути включені до вартості майна підприємств, які підлягали приватизації, оскільки законодавчої заборони не існувало.

З урахуванням вимог ст. 128 Цивільного кодексу УРСР, ст. 21 Закону України «Про власність», ст. 27 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств», п. 3.3. договору купівлі-продажу від 29.07.1994р., право власності на спірне майно перейшло до відповідача 1 з моменту підписання 15.11.1994р. між фондом комунального майна Донецької міської ради народних депутатів та організацією орендарів «Рембуд-1» акту передачі викупленого майна.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що гуртожиток у спірний період не відносився до об'єкту державного житлового фонду, який би підлягав приватизації громадянами України або підлягав передачі у комунальну власність, отже судом не встановлено наявність порушень вимог законодавства про приватизацію, в редакції станом на час укладення спірного договору.

Згідно ст. 111-28 Господарського процесуального кодексу України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.

Отже, суд, приймаючи рішення по цій справі керувався, в тому числі і висновками Верховного Суду України, що викладені ним у постановах, прийнятих з підстав, передбачених ст. 111-28 Господарського процесуального кодексу України, а саме від 08.11.2010р. по справі №3/039-085/5, постанові від 16.05.2011р. по справі №22/143/09-8/137/10, постанові від 03.10.2011р. по справі № 10-11/148-09-4417, постанові від 22.10.2012р. по справі №7/21/5022-288/2011(18/140-2421).

Згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду України № 02-5/111 від 12.03.1999р. (v_111800-99) «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними», вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Згідно частини 1 статті 207 Господарського кодексу України судом може бути визнане недійсним повністю або частково господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

Статтею 204 Цивільного кодексу України встановлена презумпція правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Тобто, приписами даної правової норми встановлено, що договір є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або він не визнаний судом недійсним.

Матеріалами справи підтверджено, що спірний договір був укладений у відповідності із вимогами чинного, на момент його укладення, законодавства і будь-які обставини, які могли б бути підставою для визнання його недійсним, відсутні.

Крім того, відповідно до ч.1-ч.3 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» (500-17) від 04.09.2008p. гуртожитки (як цілісні майнові комплекси), на які поширюється дія цього Закону, підлягають передачі у власність відповідних територіальних громад. Гуртожитки державної форми власності у власність територіальних громад передаються безоплатно. Гуртожитки, що було включено до статутних капіталів товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), передаються у власність територіальної громади за умови попередньої повної компенсації вартості гуртожитку або безоплатно, за умови згоди на це власника гуртожитку.

Отже держава, на законодавчому рівні, визнає, що гуртожитки могли та й правомірно включались до складу цілісних майнових комплексів у процесі приватизації підприємств, отже відповідач 2 міг та правомірно набув право власності на спірний гуртожиток.

Згідно ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

З урахуванням наведеного вище, суд вважає, що позовні вимоги прокурора в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 29.07.1994р. в частині продажу гуртожитку, розташованого за адресою: 83050, м. Донецьк, пр-т Театральний, буд. 4 задоволенню не підлягають.

Надаючи належну юридичну оцінку доводам прокурора в частині вимог щодо зобов'язання відповідача 2 та відповідача 3 повернути, а позивача, як орган уповноважений управляти державним майном, прийняти будинок гуртожитку, розташований за адресою: 83050, м. Донецьк, пр-т. Театральний, б. 4, у державну власність, суд приходить до наступних висновків.

Як встановлено судом 06.08.2006р. орендним підприємством «Рембуд 1» (продавець) та відповідачем 3 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до п. 1 якого продавець передає, а покупець приймає у власність приміщення гуртожитку площею 935,6 кв.м. в будинку гуртожитку літ.А-2, розташоване в м. Донецьку по пр-ту Театральному, б. 4, і сплачує за вищевказане приміщення обговорену в цьому договорі грошову суму.

12.11.2009р. відповідачем 3 (продавець) та відповідачем 4 (покупець) був укладений договір купівлі-продажу приміщення, відповідно до умов якого продавець передає, а покупець приймає у власність приміщення гуртожитку площею 935,6 кв.м. в будинку гуртожитку літ.А-2, розташоване в м. Донецьку по пр-ту Театральному, б. 4, і сплачує за вищевказане приміщення обговорену в цьому договорі грошову суму (п.1.1. договору).

Відповідачем 4 (продавець) та відповідачем 5 (покупець) 07.09.2012р. було укладено договір купівлі-продажу 14/100 частин приміщень, згідно до умов якого за цим договором продавець передає, а покупець приймає у власність підвальне приміщення площею 133,3 кв.м., що складає 14/100 частин приміщень гуртожитку площею 935,6 кв.м. в будинку гуртожитку літ.А-2, розташоване в м. Донецьку по пр-ту Театральному, б. 4, і сплачує за вищевказану частину приміщення обговорену в цьому договорі грошову суму.

Враховуючи надані суду договори купівлі-продажу приміщення гуртожитку площею 935,6 кв.м. в будинку гуртожитку літ.А-2, розташоване в м. Донецьку по пр-ту Театральному, б. 4 та наданої до матеріалів справи довідки КП БТІ від 10.12.2012р. вбачається, що станом на час розгляду справи відповідач 2 та відповідач 3 не є власниками майна, про повернення якого в державну власність заявлено позов, а співвласниками цього майна є товариство з обмеженою відповідальністю «ТІДВ» (відповідач 4), на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_8 12.11.2012р. за №3648, якому належать приміщення площею 802,3 кв.м., та товариство з обмеженою відповідальністю «ДТС Інвест» (відповідач 5), на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом ОСОБА_8 07.09.2012р. за №3870, якому належать підвальні приміщення площею 133,3 кв.м., що складають 14/100 частини від приміщення загальною площею 935,6 кв.м.

Наведене зумовлює висновки суду, що рішення по справі не може вплинути на права та обов'язки третіх осіб 2 та 3, які були залучені до участі у справі, з огляду на що не повідомлення належним чином третьої особи 2, про час та місце розгляду справи, що має місце, оскільки матеріали справи не містять інформації щодо її поштової адреси, незважаючи на дії суду, спрямовані на забезпечення належного повідомлення зазначеної особи, не порушує її законних прав та інтересів та не впливає на можливість закінчення розгляду справи по суті.

Статтею 41 Конституції України встановлено право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності та право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, а також гарантії від протиправного позбавлення права власності. Положення Конституції України (254к/96-ВР) щодо власності кореспондуються зі статтею 1 Протоколу N 1 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод, згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, що жодним чином не обмежує право держави вводити в дію такі закони, які є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Наведені положення Конституції України (254к/96-ВР) та Протоколу N 1 кореспондуються із статтею 321 Цивільного кодексу України, відповідно до якої право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених за коном, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випад ків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

У відповідності до ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Зазначена норма закріплює також правило, у відповідності до якого право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або неправомірність набуття права власності встановлена судом.

Відповідно до ст. 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до ст. 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною 1 ст. 12 Цивільного кодексу України передбачено, що особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Відповідно до ч. 2 ст. 14 Цивільного кодексу України особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковими для неї.

З урахуванням викладеного та приймаючи до уваги висновки суду про підставність набуття права власності на приміщення спірного гуртожитку відповідачем 2, підстав для витребування його на користь держави від осіб, які набули право власності на спірне майно на відповідних правових підставах, які у встановленому законом порядку недійсними не визнані, судом не вбачається, що зумовлює висновки суду про відмову в позові і в цій частині.

Здійснюючи перевірку правомірності звернення прокурора до суду із розглядуваним позовом в інтересах держави в особі саме Регіонального відділення Фонду державного майна України суд дійшов до наступних висновків.

Згідно зі ст. 121 Конституції України одним із завдань прокуратури України є представництво інтересів громадянина або держави у суді у випадках, визначених законом. Статтею 36 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Однією з форм представництва є звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб. Підставою представництва у суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Частина перша ст. 2 ГПК України, в якій визначено підстави порушення справ у господарському суді, відносить до таких підстав позовні заяви прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Відповідно до положень частини третьої цієї статті прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, у позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Як зазначено в пункті 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року N 3-рп/99 (v003p710-99) (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді), поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах», що міститься в частині другій статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України, означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави.

Пред'являючи позов в інтересах держави в особі Регіонального відділення фонду державного України в Донецькій області, прокурор мотивував позовну заяву посиланням на те, що Фонд державного майна України та його регіональні відділення є державними органами приватизації, які здійснюють державну політику в сфері приватизації державного майна та управління державним майном, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі.

Але, відповідно до Положення про регіональне відділення Фонду державного майна України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №412 від 15.06.1994р. (412-94-п) «Про затвердження положень про регіональне відділення та про представництво Фонду державного майна України у районі, місті»(із змінами та доповненнями) регіональне відділення Фонду державного майна України є державним органом, який створюється Фондом державного майна і йому підпорядковується. Відділення в межах повноважень, визначених Фондом, здійснює державну політику у сфері приватизації майна, що перебуває у загальнодержавній власності і є орендодавцем цілісних майнових комплексів державної власності.

Наказом регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області від 09.09.2005р. №1229 «Про ліквідацію представництва Фонду державного майна України у м. Донецьку» прийнято рішення створити ліквідаційну комісію та ліквідувати представництво Фонду державного майна України у м. Донецьку без правонаступництва. Донецька міська рада рішенням №14/2 від 05.11.2004р. зобов'язала представництво Фонду державного майна України у м. Донецьку передати, а управлінню комунальних ресурсів міської ради прийняти всю необхідну документацію щодо приватизації об'єктів права власності та основної діяльності в установленому законодавством України порядку.

Отже, як Фонд державного майна України, так і його регіональні відділення не є органами, уповноваженими державою здійснювати управління державним майном поза межами процесу приватизації цього майна або орендних відносин.

Тобто позов прокурора про визнання недійсним договору та зобов'язання повернути майно до державної власності не міг бути задоволений ще із тих підстав, що прокурором не вірно визначено орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, в особі якого позов про захист інтересів держави міг бути поданий.

Не вбачається судом і підстав для припинення провадження по справі, як з підстав, передбачених п. 1-1 так і п. 6 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України, оскільки доводи, наведені сторонами в обґрунтування зазначених клопотань свого підтвердження, в ході судового розгляду справи, не знайшли.

Доводи позивача про необхідність припинення провадження у справі судом відхиляються оскільки пунктом 4.4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 (v0018600-03) від 26.12.2011р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України (1798-12) судами першої інстанції» передбачено, що господарський суд припиняє провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору (пункт 1-1 частини першої статті 80 ГПК), зокрема, у випадку припинення існування предмета спору (наприклад, сплата суми боргу, знищення спірного майна, скасування оспорюваного акта державного чи іншого органу тощо), якщо між сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань. Припинення провадження у справі на підставі зазначеної норми ГПК (1798-12) можливе в разі, коли предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існування в процесі розгляду справи. Якщо ж він був відсутній і до порушення провадження у справі, то зазначена обставина тягне за собою відмову в позові, а не припинення провадження у справі.

А щодо клопотання представника відповідачів 3 про припинення провадження у справі на підставі п. 6 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України судом відхилено, оскільки в матеріалах справи відсутні докази припинення господарської діяльності організації орендарів «Рембуд», а лише наявний витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців стосовно припинення господарської діяльності орендного підприємства «Рембуд-1». Згідно приписів Закону України «Про оренду майна державних підприємств та організацій» (2269-12) організація орендарів та орендне підприємство є окремими юридичними особами, створеними на підставі ст. 9 зазначеного вище Закону (організація орендарів) та на підставі ст.ст. 15, 17 зазначеного вище Закону (орендне підприємство). Отже припинення орендного підприємства не дає суду підстав для припинення провадження у справі в частині спору, стороною в якому є організація орендарів.

Керуючись ст. ст. 43, 22, 24, 27, 33, 34, 69, 77, 80, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

У задоволені позову прокурора Ворошиловського району м. Донецька в інтересах держави в особі регіонального відділення Фонду державного майна України в Донецькій області до управління комунальних ресурсів Донецької міської ради, м. Донецьк, організації орендарів «Рембуд - 1», м. Донецьк, товариства з обмеженою відповідальністю «Стройгрупа-2006», м.Донецьк, товариства з обмеженою відповідальністю «ТІДВ», м. Донецьк, товариства з обмеженою відповідальністю «ДТС Інвест», м. Донецьк, про визнання договору купівлі-продажу б/н від 29.07.2004р., укладеного між Фондом комунального майна Донецької міської Ради народних депутатів та організацією орендарів «Рембуд-1», недійсним в частині продажу гуртожитку, розташованого за адресою: 83050, м. Донецьк, пр-т. Театральний, буд.4, зобов'язання організацію орендарів «Рембуд-1» та товариство з обмеженою відповідальністю «Стройгрупа-2006» повернути, а Регіональному відділенню Фонду державного майна України в Донецькій області, як органу, уповноваженому управляти державним майном, прийняти будинок гуртожитку, розташованого за адресою: 83050, м. Донецьк, пр-т Театральний, буд.4, у державну власність - відмовити.

У судовому засіданні 20.12.2012р. оголошено вступну та резолютивну частину рішення. Повне рішення складено 24.12.2012р.

рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.