СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
 
                           У Х В А Л А
 
 від 06.11.96
 
 
 
 
                             (Витяг)
 
 
     У червні 1993 р.  В.С.  пред'явив позов до Д.М.,  Б.І., М.І.,
Б.В.  про захист честі й гідності. На обгрунтування позовних вимог
він посилався на те,  що РБУ-3,  працівниками якого є відповідачі,
неякісно  виконали роботи по реконструкції належного йому будинку,
а коли він почав писати на них  скарги,  відповідачі  Д.М.,  Б.І.,
М.І.  18  червня  1990 р.  надіслали на адресу ректора Львівського
державного університету лист  наклепницького  характеру.  В  ньому
вони звинувачували В.С.  у написанні безпідставних скарг,  а також
стверджували,  що він,  аби  примусити  робітника  Б.В.  працювати
понадурочно,  запевнив останнього, що сприятиме вступу його доньки
до університету.  Посилаючись на  те,  що  викладене  в  листі  не
відповідає  дійсності,  порочить  його  честь і гідність,  позивач
просив постановити рішення,  яке б спростувало  ці  відомості,  та
стягнути  з  відповідачів 60 млн.  крб.  на відшкодування завданої
йому моральної шкоди.
     Цей позов  було об'єднано з аналогічним позовом В.С.  до Д.М.
та П.М.  і всі вимоги розглянуто в  одному  провадженні.  Рішенням
Личаківського районного суду м.  Львова від 17 листопада 1993 р. в
позові В.С. було відмовлено.
     Ухвалою судової   колегії  в  цивільних  справах  Львівського
обласного суду від 27 грудня 1993 р.  рішення районного суду  було
залишено без зміни,  а постановою президії цього суду від 2 серпня
1996  р.  відхилено  протест  заступника  Генерального   прокурора
України на ці судові рішення.
     Заступник Генерального прокурора України порушив  у  протесті
питання  про скасування судових рішень у частині відмови в позові,
пов'язаному з листом колективу РБУ-3 до університету і заявою Б.В.
з приводу обіцянки В.С.  влаштувати дочку заявника до університету
за надані тим послуги  по  будівництву  другого  поверху  будинку.
Судова   колегія  в  цивільних  справах  Верховного  Суду  України
визнала, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.
     Відмовляючи в  позові,  суд  виходив  з того,  що викладені в
листі колективу РБУ-3 на ім'я ректора  університету  відомості  не
належать до таких,  які порочать честь і гідність позивача,  та що
цим зверненням колектив намагався запобігти  подальшому  поширенню
В.С. у   своїх  скаргах  недостовірних  відомостей,  які  порочать
репутацію РБУ.  Що ж  стосується  відомостей  щодо  обіцянки  В.С.
посприяти за відповідні кошти вступові до університету дочки Б.В.,
повідомлених останнім у своїх заявах на ім'я начальника РБУ-3 і до
прокуратури,  то  суд  визнав  ці факти достовірними,  оскільки їх
підтвердив відповідач у судовому засіданні.
     З такими  висновками районного суду погодилися судова колегія
та президія обласного суду, які залишили рішення без змін.
     Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п.  3 постанови
від 28 вересня 1990 р.  N 7  ( v0007700-90  ) (v0007700-90)
          "Про  застосування
судами законодавства,  що регулює захист честі, гідності і ділової
репутації громадян та організацій",  при розгляді цивільних справ,
порушених у   порядку   ст.   7  ЦК  ( 1540-06  ) (1540-06)
        ,  суди  повинні
з'ясовувати,  чи було поширено відомості,  про  спростування  яких
пред'явлено  позов,  чи  порочать  вони  честь,  гідність і ділову
репутацію позивача та чи відповідають вони дійсності.
     Згідно зі ст. 7 ЦК ( 1540-06 ) (1540-06)
         відповідач повинен довести, що
поширені  ним  відомості  відповідають  дійсності.   На   позивача
покладається обов'язок довести лише факт поширення відомостей, які
його порочать,  особою,  до якої пред'явлено позов.  Позивач також
має   право   подати   докази   невідповідності  таких  відомостей
дійсності.  Громадянин  або  організація,   щодо   яких   поширено
відомості,  які  не  відповідають дійсності й завдають шкоди їхнім
інтересам,  честі, гідності або діловій репутації, вправі вимагати
відшкодування  майнової  і моральної (немайнової) шкоди,  завданої
поширенням таких відомостей.
     Як встановлено судом,  В.С. довів той факт, що 18 червня 1990
р.  працівники РБУ-3 Д.М.,  Б.І.  та М.І. підписали й надіслали на
ім'я  ректора  Львівського  державного університету лист,  в якому
давалася негативна оцінка особистих якостей позивача  і  ставились
під  сумнів рівень його професійних знань і спроможність займатися
викладацькою діяльністю.  Поширення цих відомостей підтверджується
доказами,   які   є   в   матеріалах   справи  і  не  оспорювалися
відповідачами в судовому засіданні. У той самий час суд не взяв до
уваги вимоги ст.  7 ЦК ( 1540-06 ) (1540-06)
         про те,  що саме відповідач має
довести відповідність дійсності поширених відомостей,  а позивач -
лише факт поширення їх даною особою.
     Всупереч ст.  203 ЦПК ( 1502-06 ) (1502-06)
         суд не зазначив у  рішенні,
на  підставі  яких  саме  доказів  він дійшов висновку про те,  що
поширені відомості не завдають шкоди інтересам,  честі, гідності й
ділової  репутації  позивача як викладача університету.  Суду слід
було з'ясувати ці питання,  оскільки вони мають  істотне  значення
для правильного вирішення справи.
     З матеріалів справи видно, що відповідач Б.В. у листі на ім'я
начальника РБУ-3  написав:  "За  виконану роботу В.С.  обіцяв мені
влаштувати дочку  в  університет,  оскільки  має  великий  блат  і
знайомих". У   судовому   засіданні  Б.В.,  по  суті,  продовжував
твердити,  що позивач обіцяв йому влаштувати дочку в  університет,
але при  цьому  додав:  "В.С.  при свідках сказав,  що влаштує мою
дочку в університет, для чого треба віддати 15 "кусків". Проте суд
на порушення  вимог  статей  15,  30,  40  ЦПК  ( 1501-06 ) (1501-06)
         доводи
відповідача ретельно не перевірив,  зокрема,  не обговорив питання
про  виклик  у  судове  засідання  і  допит  свідків,  на яких той
посилався.  Не дослідив суд і матеріали  прокурорської  перевірки,
яка  провадилася  у  зв'язку  зі  зверненням відповідача,  хоча ці
обставини мають істотне значення для правильного вирішення справи.
     Судова колегія і президія обласного суду не звернули уваги на
зазначені недоліки й залишили рішення без зміни.
     Оскільки за  таких  обставин  постановлені  у  справі  судові
рішення залишатися в силі не  можуть,  судова  колегія  Верховного
Суду України скасувала їх і направила справу на новий розгляд.
 
 "Рішення Верховного суду України", 1997 р.