- клопотання б/н від 27.08.2012 року про припинення провадження у справі, яке мотивоване тим, що при укладенні іпотечного договору № 08.48/08-ДІ від 01.08.2008 року між ПАТ "ВТБ Банк" та ТОВ "Конхесіменто" сторонами досягнуто домовленості про порядок вирішення спорів і укладена угода про передачу спору на вирішення третейського суду у постійно діючому Третейському суді при Асоціації українських банків, що знаходиться за адресою: 02660, м. Київ, вул. М. Раскової,15, к. 811, згідно з регламентом даного третейського суду, яка відображена в розділі 7 іпотечного договору, а відповідно до п.5 ч.1 ст. 80 господарського процесуального кодексу України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду.

Суд, з'ясовує думку представника позивача стосовно даного клопотання.

Представник позивача стосовно даного клопотання заперечив, вважає його безпідставним та таким, що не підлягає задоволенню.

Суд, заслухавши представника позивача, дослідивши матеріали справи прийшов до висновку про відмову у вищезазначеному клопотанні, виходячи з наступного: так дійсно відповідно до розділу 7 іпотечного договору № 08.48/08-ДІ від 01.08.2008 року між ПАТ "ВТБ Банк" та ТОВ "Конхесіменто" сторонами досягнуто домовленості про порядок вирішення спорів і укладена угода про передачу спору на вирішення третейського суду у постійно діючому Третейському суді при Асоціації українських банків, згідно з регламентом даного третейського суду. Відповідно до п. 7 ч.1 ст. 6 Закону України "Про третейські суди" встановлено, що третейські суду можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком справ у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки. Як видно з п.1.3. іпотечного договору № 08.48/08-ДІ від 01.08.2008 року предметом цього договору є передача іпотекодавцем іпотекодержателю в іпотеку нерухомого майна ( яке зазначене в.п.1.3. даного договору). Тобто, враховуючи викладене та в силу вимог ст. 6 Закону України "Про третейські суди" даний спір не може розглядатись третейським судом.

Разом з тим, вказаний спір не випливає і не пов"язаний з виконанням договору чи у зв"язку з ним, тому передбачені умови застереження не розповсюджуються на даний предмет спору. Спір про визнання іпотечного договору №08.48/08-ДІ від 01.08.2008р. недійсним у даному випадку не є предметом третейської угоди та підлягає розгляду в суді відповідно до загальних положень чинного законодавства.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 12 ГПК України, господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав зазначених у законодавстві.

Представником відповідача заявлено клопотання про припинення провадження у справі на тій підставі, що даний спір вирішено господарським судом м. Києва ( справа № 27/392).

Суд, з'ясовує думку представника позивача стосовно даного клопотання.

Суд, заслухавши представника позивача, дослідивши матеріали справи прийшов до висновку про відмову у вищезазначеному клопотанні, виходячи з наступного: відповідно до п. 2 ч.1 ст. 80 ГПК України Господарський суд припиняє провадження у справі, якщо є рішення господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішив господарський спір між тими ж сторонами, про той же предмет із тих же підстав. Тобто, враховуючи викладене, припинення провадження у справі на підставі указаної норми можливо у разі наявності усіх трьох обставин, а саме ідентичності сторін, предмету та підстав спору. Проте, суд зазначає, що у справі № 27/392 підставою позову було припинення зобов'язань, що забезпечені іпотекою, а саме припинення чинності генеральної угоди № 08.48/08-ГУ від 31.07.2008 року у зв'язку з укладенням нової генеральної угоди. Тобто, підстави визнання недійсним договору іпотеки, які зазначені в справі № 19/55/2012/5003 у справі № 27/392 не заявлялись.

Представником відповідача заявлено клопотання про передачу справи за підсудністю.

Суд з'ясовує думку представника позивача стосовно даного клопотання.

Представник позивача стосовно даного клопотання заперечив вважає його безпідставним та таким, що не підлягає задоволенню.

Суд, заслухавши представника позивача, дослідивши матеріали справи прийшов до висновку про відмову у вищезазначеному клопотанні, виходячи з наступного: відповідно до постанови № 18 від 26.12.2011 року (v0018600-11) ( про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України (1798-12) судами першої інстанції ) - відповідно до чинного законодавства, зокрема, Цивільного (435-15) та Господарського кодексів України (436-15) , Законів України "Про господарські товариства" (1576-12) , "Про акціонерні товариства" (514-17) , "Про банки і банківську діяльність" (872-12) , юридичні особи для здійснення своїх функцій мають право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, які не є юридичними особами.

Коло повноважень відокремленого підрозділу юридичної особи стосовно здійснення у господарському суді повноваження сторони у справі від імені цієї особи визначається установчими документами останньої, положенням про відособлений підрозділ, яке затверджено юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу. При цьому слід мати на увазі, що стороною у справі є юридична особа, від імені якої діє відособлений підрозділ, і рішення приймається саме стосовно підприємства чи організації - юридичної особи, але в особі її відокремленого підрозділу

Відповідно до п. 3.4.10 положення - (про відділення "Вінницька регіональна дирекція" Публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" ) - відділення "Вінницька регіональна дирекція" публічного акціонерного товариства "ВТБ Банк" має право представляє інтереси Банку в місцевих органах державної влади і управління, правоохоронних органах, інших підприємствах, установах і організаціях, у судах відповідно до наданих банком на підставі довіреності повноважень.

Відповідно до положень статті 75 ГПК України справа розглядається за наявними в ній матеріалами.

Заслухавши сторін по справі, розглянувши подані документи, дослідивши наявні у справі докази, господарський суд, встановив:

01.08.2008р. між ТОВ «Девелопментська компанія - Центр комерційної нерухомості» та ВАТ «ВТБ Банк» укладено Генеральну угоду про надання кредитних коштів (відкрито кредитну лінію) товариству в сумі 10 000 000 грн. терміном до 12.08.2018р.

01.08.2008р. між ВАТ ВТБ «Банк» (далі-Банк) та ТОВ «Девелопментська компанія - Центр комерційної нерухомості» укладено договір іпотеки №08.48/08-ДІ посвідчений Сухановою Т.О., приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу та зареєстрований в реєстрі №№4394, 4395 за яким Банку надано в іпотеку вбудовані приміщення магазину, що знаходяться за адресою м. Вінниця, вул. Хмельницьке шосе, №11 та належало позивачу на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 17.02.2005р. посвідченого приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Сухановою Т.О., реєстраційний №331.

Із матеріалів справи видно, що в листопаді 2011р. товариство з обмеженою відповідальністю «Девелопментська компанія - Центр комерційної нерухомості» відповідно до рішення загальних зборів учасників змінило назву на товариство з обмеженою відповідальністю «Конхесіменто». Державну реєстрацію змін до установчих документів проведено 11.11.2010р.

Згідно п.1.4 Статуту ТОВ «Конхесіменто» товариство є правонаступником усіх прав та обов'язків ТОВ «Девелопментська компанія - Центр комерційної нерухомості».

Згідно ст. 202, ст. 203, 205, 207 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; правочин може вчинятися усно або в письмовій формі; правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

У п.1 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України від 12.03.1999 року № 02-5/111 (v_111800-99) "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" вказано, що угода може бути визнана недійсною з підстав, передбачених законом. Загальні підстави і наслідки недійсності угод встановлені статтею 48 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс (435-15) ), за якою недійсною визнається угода, що не відповідає вимогам закону. Правило, встановлене цією нормою, повинно застосовуватись в усіх випадках, коли угода вчинена з порушенням закону і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють спеціальні підстави та наслідки недійсності угод, зокрема статей 49, 50, 56, 57, 58 Цивільного кодексу, абзацу другого пункту 6 статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", пункту 2 статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", пункту 3 статті 14 Закону України "Про оренду землі" тощо. При цьому вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. №9 (v0009700-09) «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України (254к/96-ВР) та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Як зазначено в п.10 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999р. №02-5/111 (v_111800-99) «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди. У разі коли після укладення угоди набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють договірні відносини, ніж ті, що діяли в момент укладення угоди, сторони вправі керуватися умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили.

В п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. №9 (v0009700-09) «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», роз'яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Згідно з підпунктом 2 частини 2 статті 16 ЦК України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 ЦК України.

Так, відповідно до частин 1 та 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст. 546 Цивільного кодексу України, передбачено можливість забезпечення виконання зобов'язання неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно ст. 572 Цивільного кодексу України, в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Відповідно до ст. 576 ЦК України предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема, річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.

Статтею 583 Цивільного кодексу України визначено, що заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель). Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави. Законом України "Про заставу" (2654-12) (ч.2, ч.3 ст.11 "Сторони договору застави") встановлено, що заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель). Заставодавцем при заставі майна може бути його власник, який має право відчужувати заставлене майно на підставах, передбачених законом, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно.

Іпотека, в силу ст. 575 ЦК України, є окремим видом застави нерухомого майна. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом. Закон України "Про іпотеку" (898-15) є спеціальним законом, який регулює відносини у сфері застави нерухомого майна - іпотеки.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про іпотеку", іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

У статті 3 вказаного Закону зазначено, що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Статтею 5 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що предметом іпотеки може бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за умови, що нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення.

Згідно ст. 317 Цивільного кодексу України право розпорядження майном, належить власникові. Згідно ст. 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

20.07.2009р. рішенням Господарського суду Вінницької області у справі №11/166-09 за позовом приватного підприємства «Магазин ПродТорг №2» до ТОВ «Спільне Українсько-Чеське підприємство-компанія ТоргСервіс», ТОВ «Девелопментська компанія - Центр комерційної нерухомості» про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 17.02.2005р. позов задоволено: визнано недійсним договір купівлі-продажу від 17.02.2005р. вбудованих приміщень магазину, що знаходиться за адресою м. Вінниця, вул. Хмельницьке шосе,11, площею 779,1 м.кв. вартістю 146065,61 грн. укладений між ТОВ «Спільне Українсько-Чеське підприємство-компанія ТоргСервіс» та ТОВ «Девелопментська компанія - Центр комерційної нерухомості».

Дане рішення залишено в силі касаційною інстанцією (постанова Вищого господарського суду від 17.02.2011р.).

Згідно ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

З вищевикладених встановлених обставин справи вбачається, що ТОВ "Конхесіменто" не було законним власником вбудованих приміщень магазину, що знаходиться за адресою м. Вінниця, вул. Хмельницьке шосе, №11.

Таким чином, внаслідок укладення договору купівлі-продажу від 17.02.2005 року, який в подальшому було визнано недійсним, ТОВ "Конхесіменто" не стало власником нерухомого майна і згідно приписів ч.1 ст. 317 ЦК України не вправі було розпоряджатись ним шляхом передачі в іпотеку банку.

За таких обставин, суд приходить до висновку про те, що укладений між відповідачами договір іпотеки від 01.08.2008 року, предметом якого є належне позивачу на праві власності нерухоме майно, суперечить наведеним вище вимогам чинного законодавства щодо застави та іпотеки майна - ст.ст. 576, 583 Цивільного кодексу України, ч.3 ст. 11 Закону України "Про заставу", ст. 5 Закону України "Про іпотеку", що в силу ст. 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним.

Як визначає ст. 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до ст.ст. 34, 43 Господарського процесуального кодексу України докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення для господарського суду не є обов'язковим.

За змістом статті 33 Господарського процесуального кодексу України, обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги і заперечення.

Судові витрати на судовий збір в сумі 1073 грн., на підставі ст. 49 ГПК України, підлягають відшкодуванню позивачеві за рахунок відповідача.

Керуючись ст.ст. 4-3, 33, 43, 47, 49, 82, 84, 115, 116 ГПК України, -

1. Позов задовольнити.

2. Визнати недійсним договір іпотеки №08.48/08 - ДІ від 01 серпня 2008р. укладений між публічним акціонерним товариством "ВТБ Банк" в особі "Вінницька регіональна дирекція" ПАТ ВТБ "Банк" та товариством з обмеженою відповідальністю "Девелопментська компанія - Центр комерційної нерухомості".