Суть спору: 08 червня 2012 року дочірнє підприємство "Пансіонат "Зеніт" звернулось до господарського суду Автономної Республіки Крим з позовом до приватного підприємства "Індустрія Цифрових Ілюзій" та товариства з обмеженою відповідальністю "Радіатор-Н", в якому просить суд визнати недійсним договір про відступлення права вимоги №1 від 14 травня 2011 року з додатками, укладеного між товариством з обмеженою відповідальністю "Радіатор-Н" та приватним підприємством "Індустрія Цифрових Ілюзій" по договору поставки б/н від 02 березня 2009 року на поставку продуктів харчування та визнати неправомірною вимогу приватного підприємства "Індустрія Цифрових Ілюзій" №1 від 10 січня 2012 року до дочірнього підприємства "Пансіонат "Зеніт" про оплату вартості поставленого товару за договором відступлення права вимоги №1 з додатками та за договором відступлення права вимоги №2 від 14 травня 2011 року з додатками, які укладено між товариством з обмеженою відповідальністю "Радіатор-Н" та приватним підприємством "Індустрія Цифрових Ілюзій".

Позовні вимоги ґрунтуються на приписах статей 180 Господарського кодексу України, статей 203, 509, 512, 514, 215, 236, 638, 640 1079 Цивільного кодексу України (435-15) , положеннях Господарського процесуального кодексу України (1798-12) та мотивовані тим, що договір відступлення права вимоги за №1 від 14 травня 2011 року, укладений між відповідачами, вчинено з порушенням вимог діючого законодавства України, зокрема, товариство з обмеженою відповідальністю "Радіатор-Н" не мало передавати приватному підприємству "Індустрія Цифрових Ілюзій" борг, який на справді не існував, у зв'язку з тим, що договір поставки укладений не був.

Позивач переконаний, що договір, укладений відповідачами, за своєю суттю є договором факторингу (що передбачає фінансування під уступку на умовах платності), який повинен укладатись тільки банком або фінансовою установою, а також фізичною особою-підприємцем, який має право здійснювати факторингові операції відповідно до закону. Стверджуючи, що новий кредитор не має право здійснювати факторингові операції, позивач вважає, що укладений між відповідачами договір може бути визнаний судом недійсним.

Як стверджує дочірнє підприємство "Пансіонат "Зеніт", договір відступлення права грошової вимоги не може бути договором факторингу тільки в тому випадку, якщо за таким договором не передбачена плата (винагорода), а права вимоги передані в тому ж об'ємі, в якому і існують, інакше це можна розцінити як приховану плату (винагороду). Разом з тим, позивач наполягає на тому, що умовами спірного договору була встановлена ціна відступлення права вимоги, яка складає 9438,41 грн., при цьому, ціна договору, що є предметом передачі права вимоги (договір поставки) не була визначена взагалі.

Як наслідок, позивач вважає, що вимога приватного підприємства "Індустрія Цифрових Ілюзій" №1 про оплату вартості поставленого товару за договорами відступлення права вимоги №1 та №2 з додатками, які укладено між відповідачами також є неправомірною.

04 липня 2012 року приватним підприємством "Індустрія Цифрових Ілюзій" було надано заперечення на позовну заяву, у якому останній просив суд відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог та зазначив про безпідставність тверджень позивача щодо відсутності у нього зо бов'язань перед товариством з обмеженою відповідальністю «Радіатор-Н», вказавши, що позивач отримав від това риства товарів на суму 345322,48 грн. та повинен сплатити її саме приватному підприємству "Індустрія Цифрових Ілюзій", оскільки останньому за договорами про відступлення права вимоги товариство з обмеженою відповідальністю «Радіатор-Н» передало право вимагати від боржника сплати грошових коштів.

Відносно того, що договори відступлення прав вимог є догово рами факторингу, приватне підприємство "Індустрія Цифрових Ілюзій" вказало, що умовами оскаржених договорів не передбачена ніяка плата (прибуток), яку може отримати новий кредитор від переуступлених йому прав вимоги, а вказане в п. 3.2. договорів зобов'язання приватного підприємства «Індустрія цифрових ілю зій» перерахувати товариству з обмеженою відповідальністю «Радіатор-Н» 9438,41грн. та 335884,07грн., є розмі ром грошового зобов'язання дочірнього підприємства «Пансіонат «Зеніт» перед первісним креди тором за отримані від нього товари, і вони не включають в себе ніяких винагород для нового кредитора.

Більш того, відповідач зазначав, що вказаними договорами права позивача не порушуються, оскі льки переуступка прав вимоги новому кредитору не звільняє останнього від виконання грошових зобов'язань, а у разі встановлення не правомірності переуступання прав, відповідальність буде нести не позивач, а особа яка отримала від нього грошові кошті на виконання зобов'язання.

Ухвалою господарського суду Автономної Республіки Крим від 05 липня 2012 року через неявку відповідачів у судове засідання розгляд справи відкладався.

Також, розгляд справи відкладався і 17 липня 2012 року, оскільки позивач та товариство з обмеженою відповідальністю "Радіатор-Н" явку своїх представників у судове засідання не забезпечили.

09 серпня 2012 року від позивача надійшли пояснення на запереченню відповідача, які були прийняті судом до розгляду.

Ухвалою суду від 09 серпня розгляд справи відкладався.

У судове засідання, що відбулось 16 серпня 2012 року, з'явились представник позивача, який підтримав позовні вимоги в повному обсязі та представник приватного підприємства «Індустрія цифрових ілю зій», який, у свою чергу, заперечував проти позовних вимог з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву. Представник товариства з обмеженою відповідальністю «Радіатор-Н» в судове засідання за викликом повторно не з'явився, правом надати відзив на позов не скористався.

До повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб учасників судового процесу. Відповідно до положень інформаційного листа Вищого господарського суду України №01-8/675 від 14.08.07 р. (v_675600-07) в разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

Враховуючи вищевикладене, відповідач-2 належним чином був сповіщенний судом про дату, час і місце судового засідання.

Згідно з п. 3.9.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. № 18 (v0018600-11) у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Відповідно до статті 75 Господарського процесуального кодексу України справу розглянуто за наявними матеріалами, які суд визнав достатніми для вирішення спору по суті.

Заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд

02 березня 2009 року товариство з обмеженою відповідальністю «Радіатор-Н» (за договором постачальник) та дочірнє державне унітарне підприємство «Пансіонат «Зеніт» (за договором замовник), правонаступником якого є дочірнє підприємство «Пансіонат «Зеніт», уклали договір поставки товару.

Відповідно до пункту 1 договору, постачальник зобов'язується поставити замовнику продукти харчування в асортименті, вказаних в заявках замовника, а замовник зобов'язується сплачувати постачальнику ціну поставленого товару.

Також, 14 травня 2011 року товариство з обмеженою відповідальністю «Радіатор-Н» (за договором первісний кредитор) та приватне підприємство «Індустрія Цифрових Ілюзій» (за договором новий кредитор) уклали договір про відступлення права вимоги №1.

Відповідно до підпункту 1.1 пункту 1 вказаного договору, первісний кредитор відступає, а новий кредитор набуває права вимоги, належне первісному кредиторові по договору постачання продуктів харчування №б/н від 02 березня 2009 року (основного договору), укладеного між кредитором та ДДУП «Пансіонат «Зеніт», який на час укладення даного договору має найменування - «дочірнє підприємство «Пансіонат «Зеніт».

Підпунктом 1.2 пункту 1 спірного договору передбачено, що новий кредитор одержує право замість первісного кредитора вимагати від боржника сплати грошових коштів у розмірі 9438,41 грн.

Ціна договору згідно підпункту 2.1 пункту 2 договору становить 9438,41 грн.

На виконання вимог підпункту 4.2 пункту 4 спірного договору приватне підприємство «Індустрія Цифрових Ілюзій» 19 травня 2011 року шляхом направлення повідомлення №1 про відступлення права вимоги повідомило дочірнє підприємство «Пансіонат» «Зеніт» про укладення даного правочину.

Окрім цього, 21 листопада 2011 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Індустрія Цифрових Ілюзій» та дочірнім підприємством «Пансіонат «Зеніт» було укладеного додаткову угоду №1 до договору про відступлення права вимоги №1 від 14 травня 2011 року, відповідно до якої, пункт 1 договору про відступлення права вимоги №1 від 14 травня 2011 року викладено в наступній редакції:

«Первісний кредитор відступає, а новий кредитор набуває право вимоги, належне первісному кредитору по договору постачання продуктів харчування №б/н від 02 березня 2009 року, укладеного між кредитором та ДДУП «Пансіонат «Зеніт», який на час укладення даного договору має найменування - дочірнє підприємство «Пансіонат «Зеніт».

Також первісний кредитор відступає, а новий кредитор набуває право вимоги, належне первісному кредитору по отриманню від дочірнього підприємства «Пансіонат «Зеніт» вартості продуктів харчування, які він отримав на підставі видаткових накладних за №Р-00000795 від 24 квітня 2009 року на суму 6825,78 грн, №Р-00001208 від 01 травня 2009 року на суму 2612,63 грн.

Всього поставлено товарів на 9438,41 грн.

Право вимоги первісного кредитора підтверджується актом звірки розрахунків від 31 травня 2009 року, проведеного з ДДУП «Пансіонат «Зеніт».

За цим договором новий кредитор одержав право замість первісного кредитора вимагати від боржника сплати грошових коштів у розмірі 9438,41 гривень» (а.с. 103).

28 листопада 2011 року, на виконання вимог пункту 2 додаткової угоди №1, приватне підприємство «Індустрія Цифрових Ілюзій» шляхом направлення повідомлення №1 про відступлення права вимоги повідомило позивача про укладення даного правочину.

Вважаючи, що договір відступлення права вимоги за №1 від 14 травня 2011 року, укладений між відповідачами, вчинено з порушенням вимог діючого законодавства України, чим порушено права дочірнього підприємства «Пансіонат «Зеніт», як боржника, останній звернувся до суду з вимогами про визнання недійсним такого договору, а також визнання недійсною вимоги про оплату заборгованості за цим договором.

Розглядаючи питання щодо законності та обґрунтованості позовних вимог, оцінивши наявні в матеріалах справи докази у їх сукупності та проаналізувавши норми діючого законодавства, якими регулюються дані правовідносини, господарський суд приймає до уваги вищевикладені встановлені обставини справи та вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню на таких підставах.

Основні засади господарювання в Україні визначає Господарський кодекс України (436-15) , який регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Згідно статті 2 Господарського кодексу України учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Загальні умови виконання господарських зобов'язань визначені главою 22 Господарського кодексу України (436-15) . Статтею 193 Господарського кодексу України передбачено, що до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України (436-15) .

Згідно частини 1 статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Частиною 2 наведеної норми передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

В силу частини1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими до актів цивільного законодавства України.

Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина 1 статті 510 Цивільного кодексу України).

Відповідно до вимог пункту 1 частини 1 статті 512 Цивільного кодексу України, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого старий кредитор передає свої права новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і зобов'язується або не зобов'язується їх оплатити.

Частиною 1 статті 513 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій саме формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредитору.

Відповідно до частин 1-5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства: особа, що вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятись у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені.

У свою чергу, пунктом 1 статті 215 Цивільного кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

У відповідності до частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин)

Відповідно до пункту 2 Постанови Пленуму Верховного суду України №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року (v0009700-09) зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) .

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно пункту 5 вказаної вище Постанови, відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Частина 1 статті 317 Цивільного кодексу України передбачає, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (частина 1 статті 319 Цивільного кодексу України).

Іншими словами, товариство з обмеженою відповідальністю «Радіатор-Н» розпорядилось майном, яке могло бути ним набуте у майбутньому, шляхом укладення з приватним підприємством «Індустрія Цифрових Ілюзій» договору про відступлення права вимоги №1 від 14 травня 2011 року та додаткової угоди №1 від 21 листопада 2011 року до вказаного договору.

Безпідставними є доводи позивача відносно того, що договір відступлення права вимоги, укладений між відповідачами, фактично є договором факторингу, оскільки відповідно до статті 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Тобто, цей договір направлений на фінансування однією стороною іншу сторону шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану останнім фінансову послугу.

Договір відступлення права вимоги іменується також договором цесії. Як правило, договір цесії передбачає відступлення права вимоги, що виражене в певній сумі. Таким чином, новий кредитор отримує вигоду за рахунок боржника.

Як вбачається з матеріалів справи ані відповідачем-1, ані відповідачем-2 прибуток не був отриманий, оскільки сума вимоги дорівнює сумі, що була передана за договором в якості оплати такої вимоги.

Також, за договором про відступлення права вимоги, у відмінності від договору факторингу, не передається певне майно, а передається право вимоги на дане майно.

З огляду на викладене, за всіма ознаками, договір відступлення права вимоги, укладений між сторонами, підпадає під правочин, яким замінюється кредитор у зобов'язанні. Таким чином, факторингова операція в даному випадку не здійснюється.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У відповідності до статті 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Так, сторони досягли згоди з істотних умов щодо передачі товариством з обмеженою відповідальністю «Радіатор-Н» права вимоги згідно з укладеним між ним та Боржником договору поставки в межах яких приватне підприємство «Індустрія Цифрових Ілюзій» стало кредитором за вказаним договором.

Письмова форма договору, яка встановлена для договорів між юридичними особами, сторонами дотримана.

Як встановлено судом, спірний договір укладено згідно вимог Цивільного кодексу Україну (435-15) , Господарського кодексу України (436-15) , підписано уповноваженими представниками юридичних осіб, мають зобов'язуючий характер, їх умови не суперечать вимогам чинного законодавства та цілям господарської діяльності позивача та відповідачів.

За таких підстав, спірний договір повністю відповідає вимогам чинного законодавства та направлений на настання реальних наслідків.

Представлені позивачем до суду матеріали, свідчать, що спірний договір був підписаний належними сторонами за вільним волевиявленням учасників договору у відповідності до статті 627 Цивільного кодексу України, із досягненням згоди щодо всіх істотних умов договору, тому правочин є дійсним по суті.

Відповідно до статті 33 Господарського кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Позивачем не доведено суду, що його права та інтереси є порушеними та зачипаються спірною угодою, не наведено жодної належної обставини, за якої спірний договір може бути визнаний недійсним.

Таким чином, судом не встановлено підстав, з наявністю яких законодавство України пов'язує недійсність договору (в даному випадку договору про відступлення права вимоги 14 травня 2011 року), а тому позовні вимоги дочірнього підприємства "Пансіонат "Зеніт" про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від не підлягають задоволенню.

Окрім цього, щодо необхідно зауважити, що згідно із статтею 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За приписом статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтями 16 Цивільного кодексу України, та 20 Господарського кодексу України (436-15) встановлені способи захисту цивільних прав та інтересів. Зокрема, права та законні інтереси захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

Відповідно до частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Аналогічний припис містить частина 2 статті 20 Господарського кодексу України про те, що права суб'єктів господарювання захищаються, зокрема, іншими способами, передбаченими законом.

Законодавець визначив, що цивільне право або охоронюваний законом інтерес можуть бути захищені судом не будь-яким способом, а тільки тим, що передбачений договором чи законом.

Таким чином, чинне законодавство не передбачає обраний позивачем спосіб захисту щодо визнання протиправної вимоги суб'єкта господарювання до іншого суб'єкта господарювання, у зв'язку із чим і ці позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Господарські витрати у вигляді сплаченого судового збору в сумі 1094,00 грн. відповідно до положень статті 49 Господарського процесуального кодексу України суд покладає на позивача.

Згідно зі статтею 85 Господарського процесуального кодексу України у засіданні суду були оголошені вступна та резолютивна частини рішення, з повідомленням представників сторін про складення повного рішення 20.08.2012 р.