Заступник військового прокурора Чернівецького гарнізону (далі - прокурор) звернувся з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та Квартирно-експлуатаційного відділу м. Чернівці до Приватного підприємства «Виробничо-комерційна фірма Ліском-сервіс»про визнання недійсним договору про спільну діяльність від 15.06.2011 № 28, укладеного між Приватним підприємством «Виробничо-комерційною фірмою Ліском-сервіс»та Квартирно-експлуатаційним відділом м. Чернівці, як удаваний та укладений з метою приховати відносини оренди.

Сторони явку своїх представників у судовому засіданні не забезпечили. Враховуючи, що про час та місце розгляду справи сторони були повідомлені належним чином, а своє ставлення до позову відповідач виклав у наданому відзиві на позов, на підставі ст. 75 Господарського процесуального кодексу України спір вирішується за наявними в справі матеріалами.

Прокурор та представник третьої особи, які брали участь у розгляді справи, позов підтримали, посилаючись на те, що оспорюваний договір укладений всупереч чинного законодавства з метою приховання орендних відносин між сторонами.

У наданому відзиві відповідач, заперечуючи проти позову, вказує на безпідставність позову, який, на його погляд, будується на припущеннях прокурора про удаваність договору. Крім того, відповідач вважає, що на дані правовідносини не можна поширювати механізм оренди державного майна, оскільки відповідач не користується усім майном, переданим йому під охорону.

Заслухавши пояснення прокурора та третьої особи, розглянувши матеріали справи, встановивши фактичні обставини у справі, якими сторони обґрунтовують свої вимоги і заперечення проти них, дослідивши та оцінивши в сукупності надані докази, проаналізувавши законодавство, що регулює спірні правовідносини між сторонами, суд дійшов висновку про безпідставність позову виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 15.06.2011 між Квартирно-експлуатаційним відділом м. Чернівці (далі -КЕВ) та Приватним підприємством «Виробничо-комерційна фірма Ліском-сервіс»(далі -ПП «ВКФ Ліском-сервіс») укладено договір про спільну діяльність № 28, відповідно до п. 1.1. якого КЕВ зобов'язується передати ПП «ВКФ Ліском-сервіс»в платне строкове користування земельну ділянку площею 202,1 га, розташовану за адресою: Чернівецька обл., Сторожинецький р-н, с. Чудей, в/м № 1, для охорони даної земельної ділянки, а також надає земельну ділянку площею 1,97 га разом із водоймами, що знаходяться на території вищевказаної земельної ділянки, з метою забезпечення ефективного використання водойм та прилеглої до них території.

Статтею 14 Конституції України передбачено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до ст. 759 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму (ст. 762 ЦК України).

Статтею 13 Закону України «Про оренду землі» договором оренди землі визнається договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Тобто, наймом (орендою) вважається строкове та платне користування чужим майном.

В контексті викладеного суд зазначає, що укладений між позивачем-2 та відповідачем договір про спільну діяльність № 28 від 15.06.2011, як вказує і прокурор в позовній заяві, фактично є договором оренди, процедура укладення та зміст якого повинні відповідати вимогам законодавства, яке регулює відносини щодо оренди державного майна, оскільки будівлі, споруди, а також земельні ділянки, закріплені за КЕВ, являються державною власністю.

Імперативною нормою частини першої ст. 124 Земельного кодексу України встановлено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 120 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Невід'ємною частиною договору оренди землі є: план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду; кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів; акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); акт приймання-передачі об'єкта оренди; проект відведення земельної ділянки у разі його розроблення згідно із законом.

Згідно із ст. 20 названого закону укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Право оренди земельної ділянки виникає з дня державної реєстрації цього права відповідно до закону, що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Між тим, відповідне рішення власника або постійного користувача про надання відповідачеві в оренду спірної земельної ділянки відсутнє, а оспорюваний договір визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини не містить. Не додано до договору також й невід'ємні його частини. Державну реєстрацію договір не пройшов.

Згідно з п. 8 ст. 181 Господарського кодексу України, у разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України (435-15) .

У відповідності до ст. 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Момент укладення договору регламентується ст. 640 ЦК України, частиною другою якої визначено, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Як встановлено в ході розгляду справи, передбачені законом певні дії, які повинні були передувати укладенню договору (отримання дозволу ФДМУ та Міноборони України на право оренди, здійснення експертної оцінки земельної ділянки, проведення конкурсу тощо) сторонами за договором вчиненні не були.

Це означає, що договір не відбувся як юридичний факт, що породжує певні права й обов'язки сторін, оскільки він не створює правових наслідків і не є підставою виникнення господарських зобов'язань. Таким чином, під час вирішення спірних питань у судовому порядку, сторони втрачають можливість посилатися на господарський договір, як підставу виникнення будь-яких зобов'язань за таким договором, у якому не досягнуто згоди з усіх істотних умов, а значить, який є неукладеним.

За таких обставин суд зазначає, що договір є неукладений, а недійсним може бути визнаний лише укладений договір.

Відповідно до частини 4 ст. 29 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Втім, всупереч вимог ст. 33 ГПК України, прокурор не подав ніяких доказів про власника або постійного користувача земельної ділянки, про яку йдеться у позові, що взагалі унеможливлює зробити висновок про легітимність укладення договору Квартирно-експлуатаційним відділом м. Чернівці.

Відповідно до пункту 2 Роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 N 02-5/35 (v5_35800-00) «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів» (з наступними змінами та доповненнями) підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації -позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

Однак прокурором правовий статус прозивача-2, який за договором являється орендодавцем, в позовній заяві визначений неправильно, оскільки ніхто жодним чином не порушив права та охоронювані законом інтереси КЕВ. Навпаки -дії начальника КЕВ, якій підписав договір від імені позивача-2, а саме: укладення договору без попереднього дозволу зазначених вище органів, без проведення конкурсу та без здійснення експертної оцінки земельної ділянки, достеменно свідчать про низку порушень законодавства з боку цього позивача, у зв'язку з цим він повинен був бути відповідачем у справі.

Згідно ч. 3 ст. 1 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», відносини оренди рухомого та нерухомого майна, закріпленого за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також за спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань організації спеціального зв'язку та захисту інформації, підпорядкованими йому регіональними органами та територіальними підрозділами, закладами та установами Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, які ведуть його облік у спеціальному порядку, регулюються Законом України «Про оренду державного та комунального майна» (2269-12) з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» (1076-14) .

Статтею 7 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» та п. 5, 6, 7 Порядку надання дозволу військовим частинам Збройних Сил на передачу закріпленого за ними рухомого та нерухомого майна в оренду, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 травня 2000 року № 778 (778-2000-п) , встановлено, що передача військового майна в оренду юридичним і фізичним особам здійснюється виключно на конкурсній основі з урахуванням необхідності підтримання на належному рівні бойової та мобілізаційної готовності. Умови та порядок проведення конкурсів визначаються Фондом державного майна України за погодженням з Міністерством оборони України. Оцінка вартості майна, що підлягає передачі в оренду, проводиться комісіями, до складу яких входять фахівці (уповноважені особи) Міністерства оборони України або іншого органу військового управління та Фонду державного майна України чи його регіонального відділення (представництва) за методикою, що затверджується Кабінетом Міністрів України. Акт оцінки майна (незалежна оцінка майна), яке передається в оренду, погоджується з Фондом державного майна України чи його регіональним відділенням (представництвом) і затверджується Міністерством оборони України.

Згідно п. «з»ст. 7 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» Фонд державного майна України погоджує розмір плати за оренду (суборенду) державного майна (крім окремого індивідуально визначеного) за договорами оренди, укладеними підприємствами, військовими частинами Збройних Сил України та іншими військовими формуваннями.

Окрім того, умови та порядок проведення конкурсів на право укладення договорів оренди військового майна визначаються спільним наказом ФДМ України та Міноборони України № 1549/241 від 26.07.2000, (z0490-00) а також Інструкції про організацію передачі в оренду та укладення договорів оренди нерухомого військового майна, затвердженої наказом останнього відомства № 46 від 02.02.2010.

Щодо обґрунтування прокурором позовної вимоги тим, що нібито договір являється удаваним суд зазначає наступне.

Згідно ст. 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

З наведеної правової норми вбачається, що удаваним правочином є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Наприклад, укладається договір дарування з метою приховання договору купівлі-продажу для обходу переважного права учасників спільної часткової власності на купівлю частки, що продається; або видається генеральна довіреність на автомобіль з правом його продажу з метою приховання договору купівлі-продажу. В даній ситуації існують два правочини: один удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Отже, удаваний правочин своєю формою нібито прикриває реальний правочин, є нікчемним і жодних правових наслідків не породжує, крім наслідків, передбачених частиною другою цієї статті.

В даному випадку, укладаючи договір, який по своєму смислу та своїй правовій природі є договором оренди землі, сторони лише неправильно його назвали договором про спільну діяльність. Проте, як справедливо зазначив і прокурор в позовній заяві, назва договору не змінює суті існуючих правовідносин між сторонами договору.

Наведене дозволяє зробити єдиний правильний висновок про те, що укладання договору без дотримання вказаних вище вимог законодавства щодо передачі в оренду державного майна зовсім не свідчить, що він є удаваним, оскільки він не прикриває інший реальний правочин.