Товариство з обмеженою відповідальністю "ТД Веста-Маркет" (далі -позивач) звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Банк Форум" в особі відділення № 1400 Дніпропетровської дирекції Публічного акціонерного товариства "Банк Форум" (далі -відповідач) про визнання недійсним договору поруки від 11.08.2008 р. № 07-757/08, укладеного між позивачем і відповідачем.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач посилається на ст. ст. 548, 553 Цивільного кодексу України та вказує на те, що Договір поруки, укладений між позивачем і відповідачем, не міг забезпечувати зобов'язання третьої особи перед відповідачем щодо повернення кредитних коштів за кредитним договором, укладеним між відповідачем і третьою особою, оскільки таке зобов'язання виникло 12 і 13 серпня 2008 р. і не могло бути дійсним станом на день укладення спірного Договору 11.08.08.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 19.04.12. справу № 31/5005/3173/2012 передано за підсудністю до Господарського суду міста Києва.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.05.12. суддею Ващенко Т.М. прийнято справу № 5011-30/5974-2012 до свого провадження, на підставі ст. 27 ГПК України залучено до участі у вказаній справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача -Товариство з обмеженою відповідальністю "Технокомплект" (далі -третя особа); призначено справу до розгляду на 22.05.12.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.05.12., в зв'язку з неявкою в судове засідання представників учасників судового процесу, на підставі ст. 77 ГПК України розгляд справи відкладено на 31.05.12.

В судовому засіданні 31.05.12. представник позивача підтримав свої позовні вимоги.

В судовому засіданні 31.05.12. представник відповідача подав та підтримав письмовий відзив на позовну заяву, відповідно до якого просить суд відмовити позивачу в задоволенні позову з підстав, викладених в відзиві.

Представник третьої особи в судове засідання 31.05.12. повторно не з'явився, вимоги попередніх ухвал суду не виконав, заяв чи клопотань не подав і не надіслав, про поважні причини неявки суд не повідомив, про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлений належним чином.

Так, згідно з п. 11 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/123 від 15.03.2007 р. "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" (v_123600-07) відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Відповідно до Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/1228 від 02.06.2006 р. "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році" (v1228600-06) до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб -учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками "адресат вибув", "адресат відсутній" і т.п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.

Слід зазначити, що законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України (1798-12) , не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно зі статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи -учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

При цьому, судом враховано, що відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 (v0018600-03) від 26.12.2011 р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України (1798-12) судами першої інстанції", розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК України.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації -адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на те, що неявка представника третьої особи не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 ГПК України.

За результатами дослідження доказів, наявних в матеріалах справи, суд в нарадчій кімнаті, у відповідності до ст. ст. 82- 85 ГПК України, ухвалив рішення у справі № 5011-30/5974-2012.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

11.08.08. між відповідачем (надалі Банк) та третьою особою (надалі Позичальник) укладено Кредитний Договір № 0060/08/03-KL ( надалі Кредитний Договір), відповідно до умов якого (п. 1.1) Банк надає Позичальнику кредитні кошти у формі кредитної лінії для поповнення обігових коштів з максимальним лімітом заборгованості, зокрема, з 11.08.08. в сумі 7 246 000,00 доларів США.

Згідно з п. 2.1 Кредитного Договору, забезпеченням повернення кредитних коштів, сплати процентів за користування кредитними коштами є, крім іншого, порука ТОВ «Веста-Маркет».

Пунктом 7.3 Кредитного Договору сторонами погоджено строк його дії - з моменту підписання уповноваженими представниками сторін (11.08.08.) до повного виконання сторонами своїх зобов'язань.

На виконання умов Кредитного Договору, між позивачем (Поручителем) та відповідачем (Кредитором) 11.08.08. укладено Договір поруки (далі -Договір), відповідно до умов якого (п. 1.1) Поручитель поручається перед Кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «Техкомплект»(Боржник) зобов'язань за Кредитним Договором у повному обсязі.

Відповідно до п. 1.2 Договору, вказані зобов'язання Поручителя перед Кредитором є безумовними і ніяких умов, крім передбачених цим Договором не потребують.

Приписами п. 3.7 Договору встановлено, що Договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами (11.08.08.).

Порука припиняється: з припиненням зобов'язань за Кредитним Договором; якщо Кредитор протягом одного року від дня настання строку виконання зобов'язання за Кредитним Договором не пред'явить вимоги до Поручителя; в інших випадках, передбачених чинним законодавством України (п. 4.1) Договору.

З матеріалів справи вбачається, що на виконання умов Кредитного Договору за заявами третьої особи № 108/01 від 12.08.08. та № 108/02 від 13.08.08. позивачем меморіальним валютним ордером № 4115401 від 12.08.08. та меморіальним валютним ордером № 4120851 від 13.08.08. перераховано Позичальнику 3 100 000,00 доларів США та 4 146 000,00 доларів США відповідно, що становить загальну суму 7 246 000,00 доларів США.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до статті 202, частини 2 статті 203, статей 205, 207, 237 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; правочин може вчинятися усно або в письмовій формі; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами); правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою; представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє; представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Так, загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені ст. ст. 215, 216 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 1 та ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (абз. 3 п. 1 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" № 02-5/111 від 12.03.1999 р. (v_111800-99) ).

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Під час розгляду даної справи судом не встановлено, а позивачем не доведено наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, та настання відповідних наслідків.

Так, згідно зі ст. 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Однією із форм реалізації принципу свободи договору є можливість самостійного визначення змісту договору його сторонами. При цьому контрагенти повинні враховувати вимоги імперативних норм щодо змісту договору, а також погоджувати всі істотні умови майбутнього договору.

Відповідно до ч. 2 ст. 67 Господарського кодексу України підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських відносин, що не суперечать законодавству України.

Приписи зазначених статей кореспондуються з положеннями ст. 627 Цивільного кодексу України, якою передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Отже, сторони можуть визначати зміст договору на підставі примірного або типового договору, але це є їх правом, а не обов'язком.

Як вбачається зі змісту оспорюваного договору, за своєю правовою природою він є договором поруки.

Згідно зі статтею 553 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.

Позивачем не доведено належними та допустимими доказами того, що оспорюваний договір не відповідає вимогам чинного законодавства або ж укладений з порушенням господарської компетенції його сторонами.

При цьому, суд відхиляє доводи позивача стосовно того, що зобов'язання Позичальника щодо повернення кредитних коштів в розмірі 7 246 000,00 доларів США виникло 12 і 13 серпня 2008 року, а тому не могло бути чинним станом на 11.08.08. -день укладення спірного Договору, оскільки єдиною підставою виникнення поруки є саме договір, а спірний Договір забезпечує зобов'язання по поверненню, зокрема, кредитних коштів в розмірі 7 246 000,00 доларів США з кінцевим строком повернення 15.01.09., що за п.1.1 Кредитного Договору мали бути надані Позичальнику з 11.08.11., а не виключно датою 11.08.11.

З огляду на все вищевикладене, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Згідно зі статтею 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. У відповідності до статті 2 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств і організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Тобто, підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.

Позивачем не конкретизовано, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, пов'язане із укладенням спірного договору.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, у зв'язку з чим позовні вимоги не можна вважати обґрунтованими.

Відповідно до п. 3 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України № 02-5/422 від 10.12.1996 р. (v_422800-96) "Про судове рішення", зі змінами та доповненнями, рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що укладений між сторонами договір відповідає вимогам чинного законодавства, позовні вимоги не підлягають задоволенню.

З урахуванням зазначеного, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

1. В позові відмовити повністю.

2. рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.