за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на боці позивача - Спільне підприємство «Вітмарк - Україна» (65007, м. Одеса, пров. Високий, 22, ідентифікаційний код 22480087)

про стягнення 100 000,00 грн.

За участю представників:

від позивача - ОСОБА_4, представник, довіреність б/н від 05.09.2012р.;

від відповідача - не з'явився;

від третьої особи - не з'явився;

Представникам роз'яснено права і обов'язки передбачені статтею 22 Господарського процесуального кодексу України, зокрема право відводу судді, відповідно до статті 20 Господарського процесуального України. Заяв та клопотань про відвід судді не подано.

Обставини справи: фізична особа-підприємець ОСОБА_2 звернувся до Господарського суду АР Крим з позовом до фізичної особи - підприємця ОСОБА_3, в якому просить стягнути вартість холодильного обладнання у розмірі 40 000 грн., штраф у розмірі 150% від загальної заставної вартості обладнання за порушення строку повернення орендованого обладнання, що складає 60 000 грн.

Ухвалою господарського суду від 16.03.212 року порушено провадження у справі та розгляд справи призначено на 03.04.2012 року, про що сторони були своєчасно та належним чином повідомлені.

З підстав зазначених в ухвалах господарського суду від 03.04.2012р., від 19.04.2012р., від 14.05.2012р., розгляд справи відкладався, про що сторони у справі були повідомлені відповідно до п.3.17 Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Голови ВГСУ від 19.12.2002р. № 75 - рекомендованою поштою.

Строк розгляду справи був продовжений в порядку статті 69 Господарського процесуального кодексу України.

На підставі статті 35 Сімейного кодексу України прізвище головуючого судді було змінено на Гризодубову А.М.

Позовні вимоги мотивовані порушенням відповідачем обов'язків за договором суборенди № ПЕВ-000901 від 13.05.2008р. в частині повної та своєчасної оплати орендної плати та повернення орендованого обладнання.

Відповідач явку повноважного представника в судове засідання не забезпечив, не зважаючи на те, що був належним чином повідомлений про день, час та місце розгляду даної справи рекомендованою поштою.

Відповідно до пункту 3.6 Роз'яснень Вищого арбітражного суду України від 18.09.1997р. № 02-5/289 (v_289800-97) ( зі змінами та доповненнями) особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною у позовній заяві. Отже, відповідач вважається повідомленим про час та місце судового розгляду справи.

В пункті 11 Інформаційного листа «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році» Вищий господарський суд України зазначив, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи. З цього приводу див. також пункт 4 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 02.06.2006 N 01-8/1228 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році" (v1228600-06) .

Крім того, в матеріалах справи міститься картка поштового повідомлення із підписом відповідача, що свідчить про оповіщеність його про розгляд справи у суді. (а.с.17).

Отже, господарським судом виконані всі можливі заходи щодо сповіщення відповідача про час та місце судового засідання.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Відповідач не скористувався своїм правом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів в порядку статті 33 Господарського процесуального кодексу України.

Враховуючи те, що норми статті 38 Господарського процесуального кодексу України щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.

У зв'язку з тим, що відповідач не використав наданого законом права на участь у судовому засіданні, подання відзиву на позов та доказів, а матеріали справи в достатній мірі характеризують взаємовідносини сторін і неявка відповідача не перешкоджає вирішенню спору, суд вважає за можливе розглянути справу в порядку статті 75 Господарського процесуального кодексу України - за наявними у ній матеріалами.

Дослідивши представлені докази, заслухавши пояснення представника позивача, суд

13.05.2008 року між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 був укладений договір суборенди № ПЕВ -000901 (а.с. 10-11).

За своєю правовою природою, зазначений договір є договором піднайму (суборенди).

У відповідності до пункту 3 статті 774 Цивільного кодексу України до договорупіднайму застосовуються положення про договір найму.

Згідно пункту 1 статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до пункту 1 статті 762 Цивільного кодексу України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Пунктом 2 цієї ж статті передбачено, що плата за користування майном може вноситися за вибором сторін у грошовій або натуральній формі. Форма плати за користування майном встановлюється договором найму.

Пунктом 1 статті 286 Господарського кодексу України встановлено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.

У відповідності до пункту 1.1 договору, орендодавець передає, а орендар приймає в строкове, платне користування наступне холодильне обладнання: холодильники - 8 штук, за умовою, що суборендар зобов'язується здійснити покупку продукції, переліченої в пункті 1.2 договору, торгових марок виключно у орендодавця.

У відповідності до пункту 1.3 договору, обладнання є власністю основного орендодавця - сімферопольської філії СП « Вітмарк - Україна» та знаходиться у орендодавця на підставі договору оренди торгового обладнання № 03-08 від 14.04.2008р.

Загальна вартість обладнання становить 40 000, 00 грн., що сторони погодили в пункті 1.5 договору.

На виконання умов договорусторонами підписаний акт приймання-передачі обладнання ( а.с. 12).

Так, позивач зазначає, що строк дії договору становить з 13.05.2008р. по 13.05.2009р. як то погоджено сторонами в пункті 8.1 договору, проте суд звертає увагу позивача на те, що у відповідності до пункту 8.3 договору, він пролонгується на той самий строк, якщо жодна зі сторін не менш ніж за місяць до закінчення строку дії договору не заявить про його розірвання, крім випадку закінчення основної оренди.

Проте, сторонами не надано доказів того, що сторони виявили намір припинити договірні взаємовідносини у 2009 році, як то стверджує позивач.

05.08.2010р. позивачем відповідачеві направлена вимога ( а.с. 13), з тексту якої вбачається намір позивача розірвати договір та вимога повернути орендоване обладнання.

Зазначена вимога отримана відповідачем 21.08.2010р. ( а.с. 15).

У відповідності до статті 782 Цивільного кодексу України наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд. У разі відмови наймодавця від договору найму договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору.

Таким чином, суд вважає, що договірні взаємовідносини сторін припинені з 21.08.2010р.

Крім того, у відповідності до пункту 5.2.3 договору, орендодавець вимагає повернення обладнання в безспірному порядку, якщо на думку орендодавця суборендар порушує вимоги даного договору.

Згідно з пунктом 4.1 договору щомісячний розмір орендної плати по дійсному договору становить 1 грн.

Проте вимоги договору відповідачем не виконувались, отже позивач мав право вимагати у відповідача повернення обладнання.

Згідно з частиною 1 статті 509 Цивільного кодексу України, яка кореспондується з частиною 1 статті 173 Господарського кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

При цьому, майново-господарськими, згідно з частиною 1 статті 175 Господарського кодексу України, визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічне положення стосовно господарських зобов'язань закріплено в частині 1 статті 193 Господарського кодексу України.

Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтею 525 Цивільного кодексу України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (частина 7 статті 193 Господарського кодексу України).

Згідно статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згода власника обладнання на передачу його в суборенду не заперечується самим власником, який залучений в якості третьої особи на боці позивача.

У відповідності о пункту 5.3.8 договору, суборендар зобов'язаний оплатити залогову вартість обладнання у випадку неповернення обладнання до встановленого строку.

Як вбачається з вимоги позивача, останній надав відповідачеві з дні з моменту отримання вимоги на повернення обладнання ( тобто в строк до 24.08.2010р.).

Проте, орендар вимоги до теперішнього часу не виконав, що й спричинило звернення позивача із відповідним позовом до суду.

Таким чином, судом встановлено, що відповідач не повернув позивачеві орендоване майно, а отже, вимоги щодо стягнення вартості майна в розмірі 40 000,00 грн. підлягають задоволенню.

Також, позивач просить суд стягнути з відповідача 60 000,00 грн. штрафу.

Статтею 216 Господарського кодексу України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Частиною 1 статті 199 Господарського кодексу України передбачено, що виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15) .

Частиною 1 статті 546 Цивільного кодексу України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Згідно з частиною 1 статті 548 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом. Під неустойкою, відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України розуміється грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Отже, види забезпечення виконання зобов'язань є спеціальними мірами майнового характеру, які стимулюють належне виконання зобов'язання боржником шляхом встановлення додаткових гарантій задоволення вимог кредитора, а тому забезпечення виконання зобов'язань будь-яким з видів, передбачених статтею 546 Цивільного кодексу України, також створює зобов'язувальні правовідносини між кредитором та боржником.

Статтею 230 Господарського кодексу України встановлено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Штраф в розмірі 150 % від вартості обладнання передбачений пунктом 7.7 Договору, у випадку порушення строку повернення обладнання.

Отже, суд встановив, що матеріалами справи підтверджується розмір штрафу в сумі 60 000,00 грн.

Судовий збір покладається на відповідача відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України.

Крім того, у відповідності до статті 4 Закону України «Про судовий збір» при зверненні до господарського суду із позовною заявою майнового характеру судовий збір підлягає оплаті в розмірі 2 відсотки ціни позову, але не менше 1,5 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 60 розмірів мінімальних заробітних плат. Таким чином, позивач мав заплатити 2 000,00 грн. судового збору, тоді як ним оплачено лише 1 609, 50 грн.

За таких обставин, судовий збір в розмірі 390, 50 грн. підлягає стягненню з позивача до державного бюджету.

У судовому засіданні 28.05.2012р. оголошено вступну і резолютивну частини рішення. Повне рішення складено 28.05.2012р.

З урахуванням викладеного, керуючись статями 33, 34, 49, 75, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, суд

1. Позов задовольнити.

2. Стягнути з фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 (96530, АДРЕСА_3, ідентифікаційний номер НОМЕР_2) на користь фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 (95034, АДРЕСА_1; 99040, АДРЕСА_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) 40 000,00 грн. заборгованості, 60 000,00 грн. штрафу, 2 000,00 грн. судового збору.

3. Стягнути з фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 (95034, АДРЕСА_1; 99040, АДРЕСА_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) в доход Державного бюджету України (р/р 31211206783002, код платежу 22030001, в банку одержувача: ГУ ДКСУ України в АР Крим, м. Сімферополь МФО 824026, одержувач: Держбюджет, м. Сімферополь, ОКПО 38040558) 390, 50 грн. судового збору.

4. Наказ видати в порядку статтей 116, 117 Господарського процесуального кодексу України.

рішення може бути оскаржено в порядку та строки передбачені статтями 91- 93 Господарського процесуального кодексу України. рішення набирає законної сили відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України.