Обставини справи: Товариство з обмеженою відповідальністю "Юніор Стар" звернулось до Господарського суду АР Крим з позовом до Приватного акціонерного товариства "Торговий дім "Масандра" про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, який був укладений 28.07.2006р. між відповідачем та фізичною особою – підприємцем Никитюком О.О., згідно якому передавались нежитлові приміщення загальною площею 275,7 кв.м., які розташовані за адресою: АР Крим, м. Ялта, вул. Южнобережна, 42.

Ухвалою господарського суду від 04.11.2011 року порушено провадження у справі та розгляд справи призначено на 23.11.2011 року, про що сторони були своєчасно та належним чином повідомлені.

З підстав зазначених в ухвалі господарського суду від 23.11.2011р. розгляд справи відкладався, про що сторони у справі були повідомлені відповідно до п.3.17 Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Голови ВГСУ від 19.12.2002р. № 75 (v0075600-02) – рекомендованою поштою.

Строк розгляду справи продовжений в порядку статті 69 Господарського процесуального кодексу України.

Позовні вимоги мотивовані тим, що на думку позивача оспорюваний правочин був укладений без наміру передати в оренду третій особі вищенаведене приміщення.

Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечував посилаючись по – перше, – на пропуск строку позовної давності, по-друге – відсутністю порушеного права у позивача, а по-третє, – не доведенням позивачем обставин, на які той посилається в позовній заяві.

Відповідач ФОП ОСОБА_1 явку повноважного представника в судове засідання не забезпечив, не зважаючи на те, що був належним чином повідомлений про день, час та місце розгляду даної справи рекомендованою поштою.

05.11.2011р. до канцелярії Господарського суду АР Крим він надіслав відзив, в якому просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Розглянувши матеріали справи,заслухавши пояснення представників сторін, господарський суд, -

28.07.2006р. між Закритим акціонерним товариством "Торговий дім "Массандра" (Орендодавець) та Суб’єктом підприємницької діяльності –фізичною особою ОСОБА_1 (Орендар) укладений договір оренди нерухомого майна ( а.с. 8-10).

Пунктом 1.1 Договору встановлено, що Орендодавець зобов’язується передати в строки та на умовах дійсного договору нежитлове приміщення, належні йому на підставі Договору купівлі-продажу від 16.06.2006р., а Орендар зобов’язаний прийняти в оренду нежитлові приміщення.

Так, в обґрунтування правової позиції позивач посилається на фіктивність вищенаведеного договору, оскільки на його думку був укладений без наміру передати в оренду Орендареві приміщення.

Пункт 1 статі 234 Цивільного кодексу України (435-15) твердить про те, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Позивач вважає, що доказом відсутності у відповідачів наміру виконувати умови укладеного договору може вважатись направлення листа № 205 від 31.08.2006р. Орендарем позивачеві з пропозицією укласти договір оренди приміщення.

Так, як вбачається з матеріалів справи, ЗАТ "Торговий дім "Массандра" зверталось до суду із позовною заявою про спонукання ЗАТ "Юніон Стар" укласти договір оренди нежитлових приміщень, розташованих за адресою : м. Ялта, АР Крим, Південнобережне шосе, 42. Підставою для спонукання ЗАТ "Юніон Стар" до укладання договору ЗАТ "Торговий дім "Массандра" зазначив саме використання спірних приміщень та небажання їх звільнити відповідачем за зазначеним позовом. ( а.с. 14).

Проте зазначену позовну заяву залишено без розгляду.

ЗАТ "Торговий дім "Массандра" знов звернулось з позовом до ЗАТ "Юніон Стар" про усунення перешкод в користуванні майном та стягнення 87630,20 грн.

рішенням Господарського суду АР Крим від 17.01.2008р. позов задоволено. Зазначене рішення залишено без змін Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду.

Вищий Господарський суд України на питання чи вправі господарський суд самостійно змінити позовні вимоги позивача у справі чи спонукати сторони до уточнення позовних вимог? Відповів в пункті 14 Інформаційного листа від 11.04.2005 р. N 01-8/344 (v_344600-05) "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році" : відповідно до частини 2 статті 19 Конституції органи державної (в тому числі судової) влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частина 4 статті 22 Господарського процесуального кодексу України визначає зміну підстави або предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог виключно як право, а не обов'язок позивача.

Пунктом 2 статті 83 Господарського процесуального кодексу України передбачено право господарського суду щодо виходу за межі позовних вимог (за наявності передбачених цією нормою умов, і про це є клопотання заінтересованої сторони), але не зміни таких вимог на власний розсуд чи спонукання до їх уточнення.

Крім того, приписами статті 22 Господарського процесуального кодексу України передбачено право позивача змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви лише до початку розгляду господарським судом справи по суті.

Підставою позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою визначені правові наслідки та визначають межі доказування. Право визначення підстави позову належить виключно позивачу.

Нормативне обґрунтування позовних вимог є однією зі складових підстави позову, отже суд розглядає позовні вимоги саме в контексті підстав заявлених позивачем, а саме на предмет фіктивності правочину.

Так, направлення листа із пропозицією укласти договір не може трактуватись як доказ того, що договір оренди від 28.097.2006р., оспорюваний позивачем, є фіктивним, оскільки намір власника перекласти договір або переписка стосовно укладання інших договорів не доводить фіктивності вже існуючих на момент переписки право чинів.

Як вбачається з матеріалів справи неможливість ЗАТ "Торговий дім "Массандра" передати Орендареві за оспорюваним договором приміщення була спричинена саме незаконним та безпідставним зайняттям позивачем приміщень, що встановлено під час розгляду відповідного спору в Господарському суді, як то було зазначено вище. Це вбачається й зокрема з переписки між ЗАТ "Торговий дім "Массандра" та ФОП Никитюком О.О. ( а.с. 52-53).

Відповідно до пункту 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 6 листопада 2009 року № 9 (v0009700-09) цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України (435-15) та іншими актами законодавства. При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи. Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити Цивільного кодексу України (435-15) , іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) та Цивільного кодексу України (435-15) , міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України (254к/96-ВР) та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину (пункт 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними"від 6 листопада 2009 року № 9 (v0009700-09) ).

Отже, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд, згідно з пунктом 1 роз’яснень Вищого арбітражного суду України № 02-5/111 від 12 березня 1999 року (v_111800-99) "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними", повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

У розумінні діючого законодавства фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Відповідно до приписів статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести суду ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, способом, передбаченим чинним законодавством для доведення такого роду фактів.

Статтями 4-2 та 4-3 ГПК України закріплені принципи рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом та здійснення судочинства на засадах змагальності. Принцип рівності перед законом і судом означає рівність суб’єктивних процесуальних прав усіх учасників судового процесу. З принципу рівності перед законом і судом випливає, що правосуддя здійснюється незалежно від правового статусу учасників процесу, їхнього майнового стану, форми власності й інших критеріїв; процесуальне становище учасників судочинства визначається тільки процесуальним законодавством і ніяким іншим; процесуальний порядок вирішення справ визначається процесуальною формою. Змагальність полягає в тому, що сторони у процесуальній формі доводять перед судом свою правоту, за допомогою доказів переконують суд у правильності власної правової позиції. Принцип змагальності передбачає покладання тягаря доказування на сторін, покладання на них відповідальності за доведеність їхніх вимог чи заперечень, звільнення суду від обов’язку збирання доказів. Принцип змагальності вимагає від сторін ініціативи та активності в реалізації їхніх процесуальних прав, тобто обумовлює мотивацію поведінки сторін під час розгляду справи.

Відповідно до частини 2 статті 4-3 ГПК України сторони та інші особи – учасники процесу обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими господарському суду доказами. Саме у цьому полягає активність сторін та інших учасників процесу в змагальності. Причому ризик настання наслідків вчинення або не вчинення процесуальних дій покладається на сторони та інших осіб, які беруть участь у справі.

З урахуванням викладеного, збирання судом будь-яких доказів в обґрунтування правомірності доводів позивача є фактично перекладанням обов’язку сторони на суд, що суперечить принципам рівності та змагальності.

Проте позивачем не доведений факт укладення між сторонами у справі саме фіктивного правочину, що виключає можливість застосування судом правового механізму, передбаченого статтею 234 Цивільного кодексу України .

Крім того, відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України та частиною 2 статті 20 Господарського кодексу України.

Спосіб захисту - про визнання правочину недійсним застосовується у тих випадках, коли необхідно відновити становище, що існувало до укладення правочину з порушенням умов його дійсності. Цей спосіб захисту безпосередньо регламентується статтями 215 - 236 Цивільного кодексу України (435-15) . Метою звернення до суду з таким позовом є застосування наслідків його недійсності, тобто реституції, відшкодування збитків та моральної шкоди, завданої укладенням такого правочину. З таким позовом вправі звертатися не лише самі сторони недійсного правочину, але й інші особи, наприклад, представники неповнолітніх, малолітніх дітей, обмежено дієздатних чи недієздатних осіб, а також інші зацікавлені особи.

У коментованій статті 234 Цивільного кодексу України не передбачено коло осіб, які мають право звертатися з позовом про визнання фіктивного правочину недійсним. Це можуть зробити сторона фіктивного правочину або інші заінтересовані особи. Оскільки сторони не вчиняють жодних дій для здійснення фіктивного правочину, суд тільки приймає рішення про визнання такого правочину недійсним без застосування будь-яких інших наслідків (реституції). Якщо ж на виконання правочину було передано майно або майнові права, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Проте, позивач жодним способом не пояснив суду, яким саме чином укладений договір оренди порушує його права, що б могло, в свою чергу, слугувати підставою для наявності права на звернення до суду із захистом такого порушеного права.

Стосовно ж посилання відповідача на пропуск позивачем строків позовної давності при зверненні до суду, та застосування, відповідно, норм статті 267 Цивільного кодексу України, суд вважає за необхідне зазначити наступне:

Статтею 256 Цивільного кодексу України визначено поняття позовної давності, відповідно до якого це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Приписи статті 261 Цивільного кодексу України твердять про те, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Тобто, необхідною умовою для застосування господарським судом правил про позовну давність є з’ясування наявності та порушення суб’єктивного матеріального права позивача та наявності підстав для його правового захисту, оскільки правила про позовну давність мають застосовуватися лише тоді, коли буде доведено існування самого суб’єктивного права. У випадку відсутності такого права, або коли воно ніким не порушено, в позові має бути відмовлено не з причин пропуску строку позовної давності, а у зв’язку з необґрунтованістю самої вимоги.

Такім чином, як то було встановлено вище, позивачем не обґрунтовано належними та допустимими доказами позицію щодо наявності та порушення суб’єктивних матеріальних прав, що підлягають судовому захисту, шляхом визнання недійсним спірного Договору оренди, а судом, в свою чергу, встановлено відсутність існування самого суб’єктивного права у позивача, то й неможливо твердити взагалі про обчислення та застосування строків позовної давності в даному випадку.

Отже, суд не вважає заяву відповідача ЗАТ "Торговий дім "Массандра" про застосування строків позовної давності, такою, що не підлягає задоволенню, і, відповідно, не вбачає правових підстав для застосування правила про позовну давність, та відмовляє у задоволенні позову у зв’язку з необґрунтованістю самої вимоги.

Крім того, суд вважає за необхідне наголосити на наступному:

Відповідно до статті 321 Цивільного кодексу України - право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Норма про непорушність права власності стосується всіх її форм.

Стаття 41 Конституції України передбачає непорушність лише права приватної власності. Непорушність права власності полягає в його недоторканності, а водночас і в недоторканості самого майна власника. Всі особи мають утримуватися від безпідставного заволодіння майном власника та завдання йому шкоди. Не допускається також протиправне позбавлення права власності або обмеження в його здійсненні.

Відповідач ЗАТ "Торговий дім "Массандра" набув права власності на об’єкт нерухомості, що виступає предметом оспорюваного договору на законних підставах – а саме шляхом укладання договору купівлі-продажу із позивачем. ( а.с. 11-12).

Цей договір ніким не сопорюваний, не розірваний, не визнаний недійсним, тощо.

Отже, передаючи в оренду об’єкт, власник скористався своїм законним правом.

За таких обставин, підсумовуючи викладене, суд вбачає відсутність підстав для задоволення позову, що тягне за собою відмову у позові.

З урахуванням викладеного, керуючись статями 33, 34, 49, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В позові відмовити.

У судовому засіданні 13.12.2011р. оголошено вступну і резолютивну частини рішення. Мотивувальна частина рішення оформлена відповідно до статті 84 Господарського процесуального кодексу України та підписана 13.12.2011р. рішення може бути оскаржено в порядку та строки передбачені статтями 91- 93 Господарського процесуального кодексу України. рішення набирає законної сили відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України.