Приватне підприємство "Монмарт" (далі –позивач, ПП "Монмарт") звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Юг-Контракт" (далі –відповідач, ТОВ "Юг-Контракт") про визнання недійсним Договору на постачання товарів № 0107-34 від 01.07.2010 р., укладеного між позивачем та відповідачем.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував на те, що виходячи з умов Договору, сторони зобов’язані були у момент його підписання також підписати та узгодити рахунок-фактуру, в якому зазначалась би ціна поставки партії товару. З огляду на зазначене позивач стверджує про порушення вимог чинного законодавства у сфері поставки, оскільки сторонами, згідно його тверджень, не складався відповідний рахунок-фактура, а отже, не було досягнуто згоди щодо ціни товару.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 14.09.2011 р. порушено провадження у справі № 5/140, розгляд справи призначено на 11.10.2011 р.

Ухвалою від 11.10.2011 р. розгляд справи відкладався в порядку ст. 77 ГПК України, у зв’язку з неявкою повноважних представників сторін на 08.11.2011 р.

27.10.2011 р. до господарського суду міста Києва звернулась з позовом фізична особа ОСОБА_2 з позовною заявою, якою просив його залучити до участі в справі № 5/140 в якості третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору та просив суд визнати недійсним Договір на постачання товарів № 0107-34 від 01.07.2010 р., укладений між позивачем та відповідачем.

Ухвалою суду від 31.10.2011 р. в задоволенні заяви фізичної особи ОСОБА_2 про залучення його до участі у справі в якості третьої особи відмовлено в порядку п. 1. ч. 1 ст. 62 ГПК України.

У судове засідання 08.11.2011 р. представник позивача не з’явився, хоча про час і місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Так, згідно з п. 11 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від № 01-8/123 15.03.2007 р. (v_123600-07) "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Відповідно до Інформаційного листа Вищого господарського суду України N 01-8/1228 від 02.06.2006 р. "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році" (v1228600-06) до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб –учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками "адресат вибув", "адресат відсутній" і т.п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.

Слід зазначити, що законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України (1798-12) , не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з’ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно зі статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи –учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

При цьому, судом враховано, що відповідно до п. 3.6 Роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України № 02-5/289 від 18.09.1997 р. (v_289800-97) "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України (1798-12) " особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною у позовній заяві.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на те, що неявка представника позивача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 ГПК України.

Відповідач проти заявленого позову заперечив з підстав, викладених у наданому суду письмовому відзиві на позовну заяву. Зокрема, він вважає позов необґрунтованим та безпідставним з тих підстав, що сторони при укладенні оспорюваного договору погодили всі істотні умови, в тому числі ціну, зокрема, шляхом підписання специфікації до договору та відповідних видаткових накладних.

За наслідками судового засідання 08.11.2011 р. судом проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, всебічно і повно з’ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, –

01.07.2010 р. між позивачем (покупець) та відповідачем (постачальник) було укладено Договір на постачання товарів № 0107-34 (далі –Договір), відповідно до п. 1.1. якого постачальник зобов’язався в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі, протягом його дії поставити та передати у власність покупцеві електропобутову техніку, а покупець зобов’язався в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі, прийняти та оплатити цей товар. Поставка за цим договором відбувається окремими партіями.

Згідно з п. 1.2. Договору сторони визначили, що асортимент, кількість та ціна товару, що поставляється покупцю на підставі цього договору визначаються у рахунку-фактурі або видатковій накладній за кожною поставкою товару на підставі Специфікації, яка є невід'ємною частиною цього договору.

Відповідно до п. 3.4. Договору підписання покупцем видаткової накладної постачальника на відповідну партію товару підтверджує, що товар поставлено постачальником покупцю належної якості, у кількості, асортименті та за ціною, що були погоджені сторонами у рахунку-фактурі на відповідну партію товару.

День підписання покупцем видаткової накладної вважається днем приймання-передачі товару (п. 3.5. Договору).

Оплата партії товару здійснюється покупцем за ціною, узгодженою сторонами у рахунку-фактурі, та у строк, що не перевищує 30 календарних днів від дня приймання-передачі товару (п. 4.4. Договору).

Відповідно до п. п. 7.1., 7.2. Договору його строк починає перебіг в момент підписання його підписання сторонами та скріплення печатками, та закінчується 31.12.2011 р.

Позивач, вважаючи, що укладений між сторонами договір не відповідає вимогам чинного законодавства, вирішив звернутись до господарського суду з позовом про визнання його недійсним.

При цьому, в якості підстави для визнання оспорюваного договору недійсним, позивач визначає те, що на його думку, сторони зобов’язані були у момент його підписання також підписати та узгодити рахунок-фактуру, в якому зазначалась би ціна поставки партії товару, проте як в силу відсутності останнього, ціна є неузгодженою.

Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до статті 202, частини 2 статті 203, статей 205, 207, 237 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків; правочин може вчинятися усно або в письмовій формі; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами); правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою; представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє; представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Загальні підстави визнання недійсними правочинів і настання відповідних наслідків встановлені ст. ст. 215, 216 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 та ч. 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (абз. 3 п. 1 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" № 02-5/111 від 12.03.1999 р. (v_111800-99) ).

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов’язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Під час розгляду даної справи судом не встановлено, а позивачем не доведено наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, та настання відповідних наслідків.

При цьому, обставини, на які посилається позивач, звертаючись до господарського суду з позовом про визнання договору недійсним, не свідчать про наявність підстав та умов для визнання укладеного між сторонами договору недійсним, оскільки є припущенням та не підтверджені належними та допустимими доказами.

Зокрема, суд звертає увагу позивача на те, що договір, при укладенні якого сторони не досягли згоди відносно усіх істотних умов, визнається неукладеним, і до нього не можуть застосовуватись положення про недійсність правочинів.

Так, відповідно до п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації. Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Водночас, під час розгляду даної справи, судом встановлено, що відносно оспорюваного договору сторонами узгоджено всі істотні умови, а відповідно він є укладеним. Більше того, сторони виконували взяті на себе зобов’язання за цим договором.

Згідно зі статтею 626 ЦК України договір є підставою виникнення цивільних прав та обов’язків.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з частинами 4, 7 статті 179 ГК України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначити зміст договору на основі, зокрема, вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (435-15) , з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

В силу статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 180 ГК України передбачено, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості.

Матеріалами справи підтверджується, що сторонами було узгоджено предмет договору поставки та визначено ціну, в тому числі шляхом підписання Додатку № 1 до Договору, який являє собою специфікацію до Договору, та відповідних видаткових накладних, копії яких долучено до матеріалів справи, та що узгоджується з приписами п. 1.2. Договору, а також погоджено строк його дії (п. п. 7.1., 7.2. Договору).

При цьому, суд звертає увагу на те, що відповідно до ч. 1 ст. 691 ЦК України покупець зобов’язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до ст. 632 цього Кодексу. В свою чергу, ч. 4 ст. 632 ЦК України передбачено, що в такому випадку невизначена договором ціна встановлюється виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Таким чином, нормами цивільного законодавства врегульовано в тому числі відносини сторін у разі, якщо в договорі безпосередньо не визначено ціни товару, що є предметом поставки.

Посилання позивача на відсутність рахунків-фактур, підписаних обома сторонами для узгодження ціни товару, не відповідає сутності даного документу та змісту укладеного між сторонами договору.

Так, рахунок-фактура є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перерахувати кошти. При цьому, виходячи зі змісту Договору, ненадання рахунку-фактури не є відкладальною умовою у розумінні статті 212 ЦК України та не є простроченням кредитора в розумінні ст. 613 ЦК України; тому наявність або відсутність рахунку-фактури не звільняє покупця від обов’язку сплатити вартість поставленого товару.

Пунктом 4.3. Договору обов’язок зі складання рахунку-фактури покладено саме на постачальника. Жодних умов про необхідність підписання такого рахунку іншою стороною Договір не містить.

Судом встановлено, що відповідач на виконання умов Договору складав та виставляв до оплати позивачу відповідні рахунки-фактури, копії яких долучені до матеріалів справи.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи сторонами загалом вчинялись дії спрямовані на виконання взятих на себе зобов’язань.

Зокрема, на виконання умов Договору відповідач поставив позивачу замовлений ним товар, що підтверджується долученими до матеріалів справи видатковими накладними, підписаними обома сторонами.

Позивач, у свою чергу, розраховувався з відповідачем за поставлений товар, що підтверджується виписками банку по рахунку відповідача.

Згідно зі статтею 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. У відповідності до статті 2 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств і організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Тобто, підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.

Позивачем не вказано та не конкретизовано, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, пов’язане із укладенням спірного договору, в тому числі, враховуючи його виконання з боку відповідача.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов’язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб’єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з’ясувати обставини, які мають значення для справи.

Позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, у зв’язку з чим позовні вимоги не можна вважати обґрунтованими.

Відповідно до п. 3 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України № 02-5/422 від 10.12.1996 р. "Про судове рішення" (v_422800-96) , зі змінами та доповненнями, рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що укладений між сторонами договір відповідає вимогам чинного законодавства, позовні вимоги не підлягають задоволенню.

З урахуванням зазначеного, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82–85 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , господарський суд міста Києва, –

В позові відмовити повністю.

рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.