Заступник військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України звернувся до господарського суду м. Києва з позовною заявою про визнання недійсним з моменту укладення договору №554 на пайову участь у будівництві житла, укладений 03.04.2000 Головним квартирно-експлуатаційним управлінням Міністерства оборони України та товариством з обмеженою відповідальністю "Сантанна".

Заявлений позов прокурор обґрунтовує тим, що ГКЕУ МО України не може бути надана як внесок у спільну власність земельна ділянка, оскільки остання не є її власником, а суб"єктом права власності на цю землю є держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади. ГКЕУ МО України відповідно до вимог законодавства є тільки постійним землекористувачем, яке зобов’язане забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та не порушувати земельне законодавство при укладенні угод.

Землі оборони мають використовуватись для розміщення і постійної діяльності військових частин та перебувати у державній або у певних випадках комунальній власності, але ніяким чином не у приватній.

Державний акт на право користування даною земельною ділянкою відповідно до ч.1 ст. 125 Земельного кодексу України у позивача є у наявності. Ця земельна ділянка, яка є предметом спірного договору, знаходиться на території військової частини та належить до земель оборони. Чинним законодавством надання земель оборони в якості пайового внеску позивачами у житлову забудову не передбачено.

Спірними договорами сторони фактично змінюють цільове призначення земельної ділянки –з земель оборони на землі житлової та громадської забудови, що суперечить вимогам ч.2 ст. 20 Земельного кодексу України, якою встановлено, що зміна цільового призначення земель проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про надання цих земель у користування. Будь-якого рішення щодо вказаної вище земельної ділянки компетентними органами не приймалось. Наслідками порушення прядку зміни цільового призначення земель, відповідно до п.б ст. 21 Земельного кодексу України є визнання недійсними угод щодо земельних ділянок. Безпідставна зміна цільового призначення зазначеної земельної ділянки також порушує ст. 6 Закону України "Про Збройні Сили України".

Крім того, у спірному договорі Відповідач повинен отримати після закінчення будівництва житлову площу в розмірі 75%, що є порушенням п.3 Положення про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей.

Ухвалою господарського суду м. Києва від 22.03.2011 порушено провадження у справі №50/186 та призначено до розгляду на 25.04.2011.

Суд, дослідивши матеріали справи, встановив, що дата, на яку призначено розгляд справи являється вихідним днем, а тому судове засідання 25.04.2011 не відбулося.

Розгляд справи було відкладено на 27.04.2011.

У судове засідання 27.04.2011 представники позивача та відповідача-1 не з"явилися, всіх витребуваних доказів суду не надали, причин неявки суд не повідомили, хоча про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.

У судове засідання 27.04.2011 з"явилися представники прокуратури та відповідача-2 і дали пояснення по справі .

Представник прокуратури у судовому засіданні 27.04.2011 подав заяву про поновлення строку звернення до суду, у якій просить поновити строк звернення до суду з позовом про визнання недійсним договору на пайову участь у будівництві житла від 03.04.2000 №554. Суд дану заяву прийняв до уваги.

Представник відповідача-2 у судовому засіданні подав відзив на позовну заяву. Суд даний відзив прийняв до уваги.

Суд, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку щодо необхідності витребування додаткових доказів.

Розгляд справи було відкладено на 13.05.2011.

Представник відповідача-1 у судове засідання 13.05.2011 не з"явився, всіх витребуваних доказів суду не надав, причин неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

У судове засідання 13.05.2011 з"явилися представники прокуратури, позивача та відповідача-2 і дали пояснення по справі.

Розгляд справи було відкладено на 01.06.2011.

01.06.2011 в судовому засіданні було оголошено перерву на 08.06.2011 для подання додаткових доказів по справі.

Представник позивача у судове засідання 01.06.2011 не з"явився, всіх витребуваних доказів суду не надав, причин неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

08.06.2011 в судове засідання прибули представники відповідачів та прокуратури, дали пояснення по справі та подали докази.

Представник Міністерства оборони України у своїх письмових зазначив, що повністю підтримує заявлені заступником військового прокурора Центрального регіону України позовні вимоги у справі № 50/186 з мотивів та обґрунтувань, викладених у позовній заяві, та просить суд задовольнити їх у повному обсязі.

Представник відповідача-2 подав письмовий відзив на позовну заяву, в якому позов визнав і зазначив, що при укладанні договору було порушено чинне законодавство України, а саме ряд статей Цивільного кодексу України (435-15) , Господарського кодексу України (436-15) , Закону України "Про інвестиційну діяльність" (1560-12) , Указу Президента України "Про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних сил України та членів їх сімей"від 01.07.1993 № 240 (240/93) .

На підставі вищевикладеного Центральне спеціалізоване будівельне управління погоджується з вимогами Заступника військового прокурора Центрального регіону України стосовно визнання договору № 554 недійсним з моменту його укладання.

Представник відповідача-1 07.06.2011 через канцелярію суду подав письмовий відзив на позовну заяву, в якому зазначив наступне:

Житловий 90-квартирний будинок, будівництво якого здійснювалося відповідно до договору №554, введено в експлуатацію, що підтверджується актом №383 державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, затвердженим розпорядженням Шевченківської у м. Києві РДА №2269 від 30 грудня 2003 року.

Згідно з пунктом 1 названого акту №383 державної приймальної комісії 90-квартирний житловий будинок з будівельною адресою "вул. Андрющенка, 4" отримав поштову адресу " вул. Андрющенка, 4-Д "

За результатами будівництва з урахуванням умов договору №554 ЦСБУ передало TOB "Сантанна" квартири за актами №1/562 та №1/7. Обидва акти зареєстровані Головним управління житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації, як того вимагало чинне на той момент Положення про порядок оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна, затверджене розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 31 серпня 2001 року №1820 (ra0062017-01) .

На сьогоднішній день 90-квартирний будинок, зазначений у договорі №554, збудований, заселений громадянами (у тому числі й військовослужбовцями) і на підтвердження прав власників квартир усі мешканці вже більше семи років мають правовстановлюючі документи.

З огляду на зазначене та з урахуванням поданої 07.06.2011 заяви про застосування позовної давності відповідач-1 просив у задоволенні позову відмовити повністю.

Представник прокуратури позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з’ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення проти позову, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників прокуратури, позивача та відповідачів, господарський суд міста Києва, -

Відповідно до ст. 121 Конституції України, одним із завдань прокуратури України є представництво інтересів громадян та держави в суді у випадках, визначених Законом.

Статтею 36-1 Закону України "Про прокуратуру", встановлено, що представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист в суді інтересів громадян або держави у випадках, передбачених Законом (1789-12) . Однією з форм представництва є звернення до суду з позовними заявами про захист прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави.

Відповідно до резолютивної частини рішення Конституційного Суду України № 3-рп/99 від 08.04.1999 (v003p710-99) , прокурори вправі звертатись до господарського суду з позовами в інтересах держави в особі органів державної влади.

Відповідно до Положення "Про Міністерство оборони України", затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №1080 від 03.08.2006 (1080-2006-п) , Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, що уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Статтею 14 Закону України "Про Збройні Сили України" встановлено, що земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплене за військовими частинами, військовими навчальними закладами, організаціями та установами Збройних Сил України - є державною власністю, належить їм на праві оперативного управління та звільняється від усіх видів податків.

Органами, які здійснюють управління військовим майном, згідно зі ст. 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", є Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України. При цьому, до компетенції Кабінету Міністрів України віднесено вирішення питань щодо забезпечення Збройних Сил України військовим майном, а також прийняття рішень щодо його вилучення і передачі міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади.

Міністерство оборони України, як центральний орган управління Збройних Сил України, здійснює відповідно до закону управління військовим майном, закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі, у разі їх розформування.

Проведеною військовою прокуратурою Центрального регіону України перевіркою додержання посадовими особами Міністерства оборони України вимог законодавства при використанні земель оборони встановлено, що 03.04.2000 Головним квартирно-експлуатаційним управлінням Міністерства оборони України "Замовником"(далі ГКЕУ МО України), укладено з товариством з обмеженою відповідальністю "Сатанна"(далі - відповідач 1, Пайовик за договором) договір №554 на пайову участь у будівництві житла (далі - Договір).

Згідно п. 1.1 зазначеного договору його предметом є фінансування будівництва житлового будинку на 90 квартир загальною площею 9334,89 квадратних метрів з вбудовано-прибудованими приміщеннями загальною площею 2322,01 квадратних метри та дитячим дошкільним закладом на 140 місць по вулиці Андрющенко в м. Києві.

На час укладення спірного договору та на даний час земельна ділянка за адресою: вул. Андрющенко у м. Києві, яку ГКЕУ МО України за спірним договором зобов’язався надати для будівництва, знаходиться в межах військового містечка та належить до земель оборони, що підтверджується поданими сторонами документами та поясненнями учасників судового процесу.

На час вирішення даного спору рішення про зміну цільового призначення вказаної земельної ділянки повноважним органом не приймалось. На підтвердження іншого учасниками судового процесу не подано суду жодного доказу.

Спір по справі виник з причин того, що прокурор вважає спірний договір укладеним з порушенням законодавства України та у зв’язку з чим порушуються інтереси держави, а відповідач проти цього заперечує.

Згідно зі ст. 190 Цивільного кодексу України майном, як особливим об'єктом, вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Відповідно до ст. 14 Закону України "Про Збройні Сили України" Збройні Сили України та інші військові формування можуть здійснювати господарську діяльність згідно із законом. Земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належить їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків.

Згідно з ст. 77 Земельного кодексу України землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Згідно з ст. 1 Закону України "Про використання земель оборони" землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (далі - військові частини).

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про використання земель оборони" військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування.

Відповідно до ст. 84 Земельного кодексу України до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі оборони.

Згідно з ст. 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають: а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації.

Відповідно до ст. 95 Земельного кодексу України землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: а) самостійно господарювати на землі; б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Згідно з ст. 96 Земельного кодексу України землекористувачі зобов'язані: а) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням.

Відповідно до ст. 122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради надають земельні ділянки у постійне користування юридичним особам із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Київська та Севастопольська міські державні адміністрації надають земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах їх територій для всіх потреб, крім випадків, визначених частиною сьомою цієї статті.

Згідно з ст. 125, 126 Земельного кодексу України право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її користувачем документа, що посвідчує право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України.

З наведених правових норм вбачається, що до майна відносяться речі та майнові права і обов’язки, право користування земельною ділянкою є майновим правом. Майно, закріплене за військовими частинами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належить їм на праві оперативного управління. Землі оборони можуть перебувати виключно у державній власності, у певних випадках в комунальній власності, у приватній власності землі оборони перебувати не можуть. У постійне користування землі оборони в залежності від їх власності можуть надаватись виключно міськими радами або міськими державними адміністраціями лише підприємствам, установам, організаціям державної, комунальної власності та громадських організацій інвалідів України. Постійні користувачі земель оборони отримують право постійного користування після одержання державного акту, та повинні використовувати надані їм землі самостійно виключно за цільовим призначенням. Вони не мають права передавати отримані у постійне користування землі оборони у будь-який спосіб іншим особам, крім дозволення вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу і заготовляти сіно, та лише за попереднім погодженням на це органів місцевого самоврядування або місцевих органів виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Дослідивши зміст спірного договору суд дійшов до висновку, що даний правочин за своєю правовою природою є змішаним договором, який містить в собі елементи договору про сумісну діяльність та інвестиційного договору, які регулюються главою 77 Цивільного кодексу України (435-15) , законом України "Про інвестиційну діяльність" (1560-12) .

Відповідно до ч.1 ст. 1130 Цивільного кодексу України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові.

Згідно з ст. 1132 Цивільного кодексу України за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.

Відповідно до ч.1 ст. 1133 Цивільного кодексу України вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки.

Згідно з абз.2 ч.1 ст. 1134 Цивільного кодексу України внесене учасниками майно, яким вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників і є їхнім спільним майном.

Вказаними нормами передбачено, що за договором про спільну діяльність його учасники об’єднують свої вклади. Вкладом учасника може бути майно, в тому числі земельні ділянки, право користування цими ділянками, яке в цьому разі набуває статусу спільного майна (а не майна виключно державної чи комунальної власності) та вже використовуються в інтересах усіх учасників, що об’єднали свої вклади для досягнення спільної мети.

Як встановлено судом відповідач-1 не належить до підприємств державної та комунальної власності або громадських організацій інвалідів України.

03.04.2000 Головним квартирно-експлуатаційним управлінням Міністерства оборони України "Замовником"(далі ГКЕУ МО України), укладено з товариством з обмеженою відповідальністю "Сатанна"(далі - відповідач 1, Пайовик за договором) договір №554 на пайову участь у будівництві житла.

Як встановлено судом вкладом ГКЕУ МО України у спільне зведення сторонами спірного об’єкта будівництва є право користування земельною ділянкою по вул. Андрющенко у м. Києві, а відповідача –грошові кошти на фінансування багатоповерхового житлового будинку.

На час укладення спірних договорів та на даний час, як достовірно встановлено судом, земельна ділянка за адресою: вул. Андрющенко у м. Києві, право користування якої ГКЕУ МО України за спірним договором зобов’язався надати для будівництва житлового будинку відведена у користування позивачу 2 та належить до земель оборони.

Як вбачається з матеріалів справи рішення міської ради або міської державної адміністрації про надання у користування відповідачу вказаної земельної ділянки не приймалось.

За встановлених обставин, враховуючи наведені правові норми, господарський суд м. Києва вважає, що ГКЕУ МО України не мав права домовлятись про передачу військового майна у вигляді права користування земельною ділянкою будь-яким іншим особам, в тому числі у спільне користування. Більш того, ГКЕУ МО України не мав права передавати право користування земельною ділянкою, в тому числі у спільне користування, особам приватного права, з іншою метою, ніж цільове призначення цієї земельної ділянки, та використовувати цю земельну ділянку в інтересах осіб приватного права, в тому числі у спільних інтересах, оскільки така земельна ділянка має використовуватись виключно для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, які дислокуються на території держави відповідно до завдань оборони, стратегічного плану застосування і завдань Збройних Сил України з урахуванням військово-адміністративного поділу території України та соціально-економічних умов районів дислокації.

Відповідно до ч.1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно з ч.1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 217 Цивільного кодексу України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Згідно з ч.1 ст. 236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Враховуючи все вищевикладене, господарський суд м. Києва вважає, що спірний договір суперечить вищенаведеним ст. 3, 6, 14 Закону України "Про Збройні Сили України", ст. 1, 4 Закону України "Про використання земель оборони", ст. 77, 84, 92, 95, 96, 122, 125, 126 Земельного кодексу України та ст. 190, 1130, 1132, 1134 Цивільного кодексу України, а тому підлягає визнанню судом недійсним, а позов заступника Генерального прокурора України задоволенню.

Окрім цього, згідно із ч.2 ст. 20 Земельного кодексу України зміна цільового призначення земель проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Відповідно до п. б) ст. 21 Земельного кодексу України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними угод щодо земельних ділянок.

Як встановлено судом у спірному договорі ГКЕУ МО України зобов’язався внести у спільну діяльність вклад у вигляді передачі під будівництво права користування земельною ділянкою, яка відноситься до земель оборони та надана виключно для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, які дислокуються на території держави відповідно до завдань оборони, стратегічного плану застосування і завдань Збройних Сил України з урахуванням військово-адміністративного поділу території України та соціально-економічних умов районів дислокації.

Отже, на думку суду, спірним договором ГКЕУ МО України та відповідач-1 змінили цільове призначення вказаних земель, які відносяться до земель оборони, та не відводились уповноваженими органами для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового комплексу з соціальною інфраструктурою.

За встановлених обставин, господарський суд м. Києва вважає, що спірний договір також суперечить ст. 20 Земельного кодексу України, а тому підлягає визнанню судом недійсним з цієї підстави.

Також суд зазначає, що відповідно до ст. 1 Закону України " Про інвестиційну діяльність" інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Такими цінностями можуть бути кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери, рухоме та нерухоме майно (будинки. споруди, устаткування та інші матеріальні цінності), а також права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права.

Спірний договір, у відповідності з яким відповідач здійснює фінансування всього комплексу заходів, необхідних для проектування та здійснення будівництва будинку, відноситься також до договорів інвестиційної діяльності. За таких умов позивачі та відповідач, відповідно до вимог ст. 5 Закону України "Про інвестиційну діяльність", є суб’єктами інвестиційної діяльності.

Між тим, Указом Президента України "Про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей" від 01.07.1993 №240/93 (240/93) введено в дію відповідне Положення, яким запроваджено спеціальний механізм здійснення такого будівництва.

Згідно з п.3 Положення про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України (240/93) погашення інвестицій інвесторам, зазначеним у п.1 цього Положення (240/93) , виконується шляхом набуття ними у власність до 35 відсотків від загальної площі побудованого на інвестиційні кошти житла.

Порядок погашення інвестицій іншим інвесторам обумовлюється угодою (контрактом). Замовникам будівництва дозволено –Міністерствам та іншим центральним органам державної виконавчої влади, які мають військові формування, в окремих випадках збільшувати частку житла, яка передається у власність інвестора, до 50 відсотків.

Отже, даною нормою Указу Президента України встановлена гранична частка житла, яка може бути передана інвестору в рахунок погашення інвестицій –до 50 відсотків.

Водночас, як встановлено судом, у спірному інвестиційному договорі ГКЕУ МО України та відповідач узгодили свої частки та порядок розподілу загальної площі об’єкту будівництва наступним чином: відповідачу 75% загальної площі завершеного будівництвом об’єкту; ГКЕУ МО України лише 25% площі завершеного будівництвом об’єкту. І це при тій обставині, що вимоги сьогодення потребують від держави вжиття дійових та реальних заходів щодо забезпечення військовослужбовців житлом.

За цих обставин, господарський суд м. Києва вважає, що положення спірного договору суперечать п.3 Положення про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України, затвердженого Указом Президента України від 01.07.93р. №240/93 (240/93) , що є також підставою для визнання вказаного правочину недійсним.

Суд також зазначає, що за спірним договором відповідач 1 вносить Пай у вигляді фінансування в повному обсязі всього будівництва Об'єкту, а часткою ГКЕУ МО України є Пай у вигляді своїх обов'язків у повному обсязі та надання для будівництва проектної документації розробленої на стадії "Проект"(п.п. 2.1 Договору).

Пунктом 2.4 Договору передбачено, що після введення об'єкту в експлуатацію ГКЕУ МО України отримує 22 квартири загальною площею 2333,72 квадратних метри, що становить 25% від загальної площі житла. Відповідач 2 отримує 68 квартир загальною площею 7001,17 квадратних метри, що становить 75% від загальної площі житла.

В подальшому, 22.04.2002 між ГКЕУ МО України та відповідачем 1 укладено додаткову угоду № 586 до договору від 03.04.2000 №544, якою в абзаці 2 пункту 2.4 цифри та слова 25% і 75% від загальної площі житла та п. 2.8 виключено.

Додатковою угодою від 06.06.2003 б/н, доповнено договір №554 пунктами 2.8-2.9, щодо можливості внесення змін проектних рішень при будівництві дошкільного закладу за пропозицією відповідача 1 та їх фінансування. Пункт 3.1 договору №554 доповнено підпунктом "й", яким делеговано відповідачу 1 всі функції замовника стосовно будівництва додаткової жилої площі.

В подальшому функції замовника будівництва житлового будинку по вул. Андрющенка передано від ГКЕУ МО України до Центрального спеціалізованого будівельного управління МО України, додатковою угодою від 27.09.2004 б/н, у тексті Договору №554 слова "Головне квартирно-експлуатаційне управліннями МО України"замінено на "Центральне спеціалізоване будівельне управління МО України"(далі відповідач 2).

Суд прийшов до висновку, що зазначений договір не відповідає вимогам закону та підлягає визнанню недійсним разом з вказаними вище додатковими угодами до нього, з моменту укладення у зв'язку з наступним:

Відповідно до пункту 4 Прикінцевих положень Господарського кодексу України (436-15) , цей Кодекс застосовується до господарських відносин, які виникли після набрання чинності його положеннями відповідно до вимог цього Кодексу. До господарських відносин, що виникли до набрання чинності відповідними положеннями Господарського кодексу України (436-15) , зазначені положення застосовуються щодо тих прав і обов'язків, які продовжують існувати або виникли після набрання чинності цими положеннями.

В порушення вимог чинного в Україні законодавства сторони в договорі не погодили строк впродовж якого ними мали вчиняти дії спрямовані на виконання своїх зобов’язань за договором, отже правовідносини по цьому договору діють і на даний момент, у зв’язку з чим до вказаних правовідносин мають застосовуватися положення Господарського кодексу України (436-15) .

Суд зазначає, що оспорювана угода за своєю правовою природою є змішаним договором, який містить в собі елементи договору інвестиційного договору та договору підряду.

Згідно вимог ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України (далі ГК України (436-15) ) господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Частиною 1 ст. 180 ГК України, визначено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Відповідно до частини першої статті 875 ЦК України та частини першої статті 318 ГК України предметом договору будівельного підряду (підряду на капітальне будівництво) є обов'язки підрядника своїми силами і засобами побудувати і здати замовникові у встановлений строк визначений договором об'єкт, та обов'язки замовника надати підряднику будівельний майданчик, прийняти об'єкт і оплатити роботи.

Відповідно до частини третьої статті 180 ГК України при укладанні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити ціну договору. Згідно з частиною першою статті 323 ГК України договори підряду на капітальне будівництво укладаються і виконуються на загальних умовах укладання та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, затверджених Кабінетом Міністрів України, відповідно до закону. У пункті 5 Загальних умов укладання та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, затверджених постановою Кабінетів Міністрів України від 01.08.2005 № 668 (668-2005-п) , істотними умовами договору підряду в капітальному будівництві є договірна ціна. Обов'язковою складовою цього договору згідно із частиною п'ятою статті 318 ГК України повинні бути вартість, порядок фінансування будівництва об'єкта та фінансові гарантії. Оспорюваний договір договірної ціни (вартості будівництва) та фінансових гарантій не встановлює.

Також, відповідно до вимог п. п. 4, 7 ст. 180 Господарського кодексу України, умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Із змісту спірного Договору вбачається, що у ньому не визначено точної адреси будівництва, площі земельної ділянки для будівництва, адресного переліку квартир, які Замовник отримує безпосередньо в об'єкті із зазначенням поверху, номера квартири, під'їзду тощо.

Крім того, сторонами не досягнуто згоди та відповідно не закріплено в Договорі строк, впродовж якого сторони вчиняють дії спрямовані на виконання своїх зобов'язань за договором.

Згідно ч. 8 ст. 181 ГК України у разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України (435-15) .

Відповідно до частини першої статті 875, статті 877 ЦК України, частини першої статті 318 ГК України, пункту 4 вищезазначених Загальних умов укладання та виконання договорів підряду в капітальному будівництві підрядник зобов'язується збудувати і здати у встановлений строк об'єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов'язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов'язок не покладається на підрядника, прийняти об'єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх. Таким чином, проектно-кошторисна документація є істотою умовою такого договору, а її відсутність - підставою для визнання договору підряду недійсним.

Згідно ч. 1 та ч. 2 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203 ЦК України). Таким чином, приписами даної правової норми встановлено, що для чинності договору є необхідною вимога щодо змісту договору, який не може суперечити чинному законодавству.

З урахуванням викладених вище нормативних актів, спірний Договір про пайову участь у будівництві житла від 03.04.2000 №554 не містить ряду істотних умов, щодо предмету договору, строку дії договірних зобов'язань, а тому наявні всі підстави для визнання його недійсним.

Також суд зазначає, що відповідно до вимог ст. 1 Закону України "Про інвестиційну діяльність"інвестиційними є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Такими цінностями можуть бути кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери, рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності), права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права.

Спірний договір, у відповідності з яким відповідач-1 здійснює фінансування будівництва житлового будинку, відноситься також до договорів інвестиційної діяльності. За таких умов відповідач-1 та відповідач-2, відповідно до вимог ст. 5 Закону України "Про інвестиційну діяльність", є суб’єктами інвестиційної діяльності.

Згідно із ст. 2 Закону України "Про інвестиційну діяльність" інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.

Аналіз положень договору в частині, що стосується інвестиційної діяльності, дає підстави стверджувати, що вони суперечать Закону України "Про інвестиційну діяльність" (1560-12) . Частиною другою статті 4 цього Закону встановлено, що забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом.

Згідно з частиною третьою статті 4 зазначеного Закону об'єктами інвестиційної діяльності не можуть бути об'єкти житлового будівництва, фінансування спорудження яких здійснюється з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління. Проте, згідно з договором (пункт 2.1.) будівництво житлового будинку є якраз об'єктом інвестування із стовідсотковим фінансуванням юридичною особою - товариством з обмеженою відповідальністю "Сантанна". Те, що житловий будинком на 90 квартир загальною площею 9334,89 квадратних метрів з вбудовано-прибудованими приміщеннями загальною площею 2322,01 квадратних метри та дитячим дошкільним закладом на 140 місць по вулиці Андрющенко в м. Києві є об'єктом житлового будівництва випливає з самої назви цієї споруди та положень статей 29, 379, 380 ЦК України, відповідно до яких житлом є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них та Роз'яснення (n0157667-06) Мінбуду України від 01.12.2006 щодо визначення термінів житлових та нежитлових приміщень згідно з яким "Житлове приміщення - опалюване приміщення, розташоване у наземному поверсі, призначене для цілорічного проживання і яке відповідає санітарно-гігієнічним вимогам щодо мікроклімату і повітряного середовища, природного освітлення, допустимих рівнів нормованих параметрів відносно шуму, вібрації, ультразвуку та інфразвуку, електричних та електромагнітних полів та іонізованого випромінювання".

Крім того суд наголошує, що відповідно до ст. 9 Закону України "Про інвестиційну діяльність" укладення договорів, вибір партнерів, визначення зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, є виключною компетенцією суб'єктів інвестиційної діяльності, але тільки у випадку, якщо вони не суперечать законодавству України. Указом Президента України "Про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей" від 01.07.1993 № 240 (240/93) введено в дію відповідне Положення про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України, яким запроваджено спеціальний механізм здійснення такого будівництва.

Комплексною програмою забезпечення житлом військовослужбовців та членів їх сімей, що затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 29.11.1999 №2166 (2166-99-п) передбачено, що для її фінансового забезпечення передбачено залучення, у т. ч. інвестицій, згідно із Указом Президента України "Про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей" від 01.07.1993 №240 (240/93) .

Згідно із п. 1 Положення про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей (240/93) , введеного в дію вказаним Указом, джерелами інвестування будівництва житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей є кошти українських та іноземних юридичних і фізичних осіб (інвесторів), вкладені у будівництво та придбання жилих будинків, у спорудження інженерних комунікацій, зведення споруд соціально-побутового та торговельного призначення; пайові внески інвесторів у будівництво разом з житлом споруд соціально-побутового, торговельного призначення та інше.

Пунктом 3 цього Положення (240/93) зазначено, що інвестор може набути у власність 35 відсотків від загальної площі побудованого на інвестиційні кошти житла. Цим же пунктом Положення (240/93) передбачено, що в окремих випадках можливо збільшувати частку житла, яка передається у власність інвестора до 50 відсотків.

Оскільки, після введення Об'єкту в експлуатацію Міністерству оборони України планується розподілити лише 25 відсотків від загальної площі житла в Об'єкті, то недоотримання сторонами відсоткового співвідношення, згідно п. З зазначеного вище Положення, при майбутньому розподілі житла призведе до зменшення загальнодержавної частки житла, чим може бути спричинено шкоду економічним інтересам держави, а також суперечити моральним засадам суспільства.

Таким чином, при укладанні та виконанні договору №554 на пайову участь у будівництві житла від 03.04.2000 не були дотримані вимоги, передбачені Цивільним кодексом України (435-15) , Господарським кодексом України (436-15) , Земельним кодексом України (2768-14) , Законами України "Про інвестиційну діяльність" (1560-12) , Указу Президента України "Про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей" від 01.07.1993 № 240 (240/93) , у зв'язку з чим він підлягає визнанню недійсним з підстав, передбачених ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 2 ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Відповідачем-1 була подана заява про застосування строків позовної давності. Щодо даної заяви суд зазначає наступне:

На виконання завдання Генеральної прокуратури України від 17.01.2011 №10/2-34355-10-25 окв військовою прокуратурою Центрального регіону України проведено перевірки дотримання вимог Законів України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" (1075-14) , "Про використання земель оборони" (1345-15) .

Під час проведення перевірки використання земельних ділянок, відведених для будівництва житла військовослужбовцям та членів їх сімей, встановлено, що 03.04.2000 Головним квартирно-експлуатаційним управлінням Міністерства оборони України "Замовником"(далі ГКЕУ МО України), укладено з товариством з обмеженою відповідальністю "Сатанна""Пайовиком"договір №554 на пайову участь у будівництві житла.

При укладанні Договору на пайову участь у будівництві житла від 03.04.2000 №554, сторонами не досягнуто згоди по всіх істотних умовах, зміст Договору суперечить вимогам чинного законодавства, на даний час сторони не виконали свої договірні зобов'язання за цим Договором.

Ураховуючи викладене вище, військовій прокуратурі Центрального регіону України про обставини укладання спірного Договору стало відомо лише під час проведення перевірки за завданням Генеральної прокуратури України, а тому строк звернення до суду з позовом про визнання недійсним Договору на пайову участь у будівництві житла від 03.04.2000 №554 пропущено з поважних причин.

Згідно вимог ст. 53 ГПК України за заявою сторони, прокурора чи з своєї ініціативи господарський суд може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк.

Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно статті 258 ЦК України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Відповідно до ст. 76 Цивільного кодексу України перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Порушене право підлягає захистові, якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності.

Отже, суд визнав причини пропуску строку позовної давності поважними, а тому порушене право підлягає захисту.

Відповідно до ст. ст. 43, 33, 34 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

В поданому відповідачем-1 письмовому відзиві на позовну заяву та в усних поясненнях, що були надані відповідачем-1 в судових засідання суд не вбачає спростування доводів прокуратури та позивача щодо недійсності укладеного договору, а тому всі доводи відповідача не мають значення для справи та не приймаються судом.

Відповідач-2 не заперечує проти позову, а навпаки просить задовольнити його у зв’язку з тим, що при укладанні договору було порушено чине законодавство України, а саме ряд статей Цивільного кодексу України (435-15) , Господарського кодексу України (436-15) , Закону України "Про інвестиційну діяльність" (1560-12) , Указу Президента України "Про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних сил України та членів їх сімей"від 01.07.1993 № 240 (240/93) .

Вказані вище висновки суду щодо невідповідності спірних договорів чинному законодавству України підтверджуються також численними судовими рішеннями, зокрема господарського суду м. Києва у справі №8/58 від 31.07.2006 і постановою Верховного Суду України від 20.02.2007 у цій справі, господарського суду Київської області у справі №336/10-05 і постановою Верховного Суду України від 26.06.2007 у цій справі., рішенням місцевого суду та постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.09.2007 у справі №8/22, залишеними без змін Вищим господарським та Верховним судами України, рішеннями господарського суду м. Києва від 15.11.2005 у справі №38/422, 38/423, які є чинними та набрали законної сили, постановами Верховного суду України від 20.03.2007 і від 22.04.2008 у справі господарського суду м. Києва № 2/445-17/132, тощо.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що заявлені прокурором вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до ст. 49 ГПК України, з відповідачів в дохід державного бюджету України стягуються витрати по сплаті держмита та інформаційно-технічного забезпечення судового процесу пропорційно задоволеним позовним вимогам.

Виходячи з вищенаведеного та керуючись ст. 4, 33, 34, 49, 64, 75, 82, 83, 84, 85 ГПК України, господарський суд м. Києва, -

1. Поновити строк позовної давності для звернення заступника військового прокурора Центрального регіону України з даним позовом до суду.

2. Позов задовольнити повністю.

3. Визнати недійсним з моменту укладення договір №554 на пайову участь у будівництві житла, укладений 03.04.2000 Головним квартирно-експлуатаційним управлінням Міністерства оборони України( в подальшому функції замовника будівництва житлового будинку по вул. Андрющенка передано від ГКЕУ МО України до Центрального спеціалізованого будівельного управління МО України, додатковою угодою від 27.09.2004 б/н ) та товариством з обмеженою відповідальністю "Сантанна"про спільну інвестиційну діяльність шляхом будівництва цегляного житлового будинку на 90 квартир загальною площею 9334,89 квадратних метрів з вбудовано-прибудованими приміщеннями загальною площею 2322,01 квадратних метри та дитячим дошкільним закладом на 140 місць по вулиці Андрющенка 4-Д у місті Києві.

4. Визнати недійсними додаткові угоди до договору на пайову участь у будівництві житла №544 від 03.04.2000, що укладені 22.04.2002 №586, 06.06.2003 б/н, 27.09.2004 б/н.

5. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Сантанна"(01135, м. Київ, вул. Андрющенка, 4-Д, код ЄДРПОУ 21468990) в дохід державного бюджету України 42(сорок дві) грн. 50 коп. витрат по сплаті держмита та 118(сто вісімнадцять) грн. 00 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

6. Стягнути з Центрального спеціалізованого будівельного управління Міністерства оборони України (04053, м. Київ, вул. Артема, 59, код ЄДРПОУ 24969409) в дохід державного бюджету України 42(сорок дві) грн. 50 коп. витрат по сплаті держмита та 118(сто вісімнадцять) грн. 00 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.