розглянувши у порядку провадження за винятковими обставинами справу за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність прокурора Київського району м.Харкова,

в с т а н о в и л а :

У серпні 2005 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність прокурора Київського району м.Харкова Мельника О.В., яка полягала у неприйнятті жодного процесуального рішення за заявою скаржника від 9 лютого 2005 року про порушення кримінальної справи щодо ОСОБА_2, та просив суд зобов'язати відповідача винести за його заявою від 9 лютого 2005 року постанову, принести публічні та письмові вибачення, стягнути судові витрати.

Постановою Київського районного суду м.Харкова від 21 жовтня 2005 р. скаргу задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність прокурора Київського району м.Харкова та Київського РВ ХМУ УМВС України в Харківській області щодо розгляду заяви ОСОБА_1 від 9 лютого 2005 року; зобов'язано відповідачів у 3-денний термін з моменту набуття чинності цим судовим рішенням виконати вимоги ч.2 ст.97 КПК України (1001-05) за заявою ОСОБА_1 від 9 лютого 2005 року; зобов'язано відповідачів у 10-денний термін з моменту набуття чинності цим судовим рішенням направити позивачу письмові вибачення за порушення його прав при розгляді заяви. В іншій частині у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постановою апеляційного суду Харківської області від 19 січня 2006 р. постанова суду першої інстанції змінена: відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову в частині покладення на прокурора Київського району м.Харкова та Київський РВ ХМУ УМВС України в Харківській області обов'язку принести письмові вибачення. В іншій частині постанова Київського районного суду м.Харкова від 21 жовтня 2005 р. залишена без змін.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 27 червня 2006 р. зазначені судові рішення скасовані, провадження в адміністративній справі закрито з посиланням на те, що справу не належить розглядати у порядку адміністративного судочинства.

У скарзі ОСОБА_1 до Верховного Суду України поставлено питання про перегляд за винятковими обставинами та скасування ухвали Вищого адміністративного суду України від 27 червня 2006 р. і направлення справи на розгляд до суду касаційної інстанції.

В обгрунтування скарги зроблено посилання на неоднакове застосування судами касаційної інстанції, а саме: Вищим адміністративним судом України (ухвала у цій справі) та Військовою колегією Верховного Суду України (постанова від 17 квітня 2001 року), норм права, які регулюють юрисдикцію судів щодо розгляду справ про оскарження процесуальної бездіяльності правоохоронних органів у випадках, коли вони за результатами перевірки заяв не приймають відповідно до вимог Кримінально-процесуального кодексу України (2341-14) постанови про порушення або відмову в порушенні кримінальної справи.

Вирішуючи поставлене у скарзі питання, колегія суддів виходила з наступного.

Згідно зі ст. 55 Конституції України (254к/96-ВР) кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових та службових осіб.

Компетенція (юрисдикція) судів щодо розгляду таких справ визначається процесуальними законами.Кримінально-процесуальний кодекс України (2341-14) встановлює можливість оскарження до суду в порядку кримінального судочинства постанови про відмову в порушенні кримінальної справи (ст. 236-1), постанови про закриття справи (ст. 236-5), постанови про порушення справи (ст. 236-7).

За змістом статей 2, 17 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності належать до компетенції адміністративних судів, крім випадків, коли такі справи підлягають розгляду в порядку кримінального судочинства.

Оскільки Кримінально-процесуальний кодекс України (2341-14) не передбачає можливості розгляду в порядку кримінального судочинства спорів про бездіяльність суб'єктів владних повноважень, то такі спори належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Подібний висновок (з урахуванням того, що на момент прийняття постанови такі справи розглядалися у порядку цивільного судочинства) зроблено Військовою колегією Верховного Суду України у наданій скаржником постанові від 17 квітня 2001 року.

Рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі встановлено, що за заявою ОСОБА_1 від 9 лютого 2005 року ніякої постанови згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України (2341-14) прийнято не було.

Отже, така бездіяльність суб'єктів владних повноважень і може оскаржуватися в порядку адміністративного судочинства.

Таким чином, ухвала Вищого адміністративного суду України від 27 червня 2006 року про скасування судових рішень першої та апеляційної інстанцій та закриття провадження в адміністративній справі прийнята з порушенням ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) та згідно зі ст. 243 цього Кодексу підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до Вищого адміністративного суду України.

При новому касаційному розгляді слід врахувати викладене вище та положення частини першої ст. 220 КАС України (2747-15) про недопустимість дослідження доказів, встановлення та визнання доведеними обставин, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішення питання про достовірність того чи іншого доказу судом касаційної інстанції, а також положення частини другої ст.220 цього Кодексу про перегляд судових рішень у межах касаційної скарги.

На підставі наведеного та керуючись статтями 87, 91, 94, 241-244 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів Судової палати в адміністративних справах

п о с т а н о в и л а :

Скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України (rs420353) від 27 червня 2006 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до цього суду.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .