ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
2 березня 2011 року
м. Київ
( Додатково див. ухвалу апеляційного суду Вінницької області (rs9738492) )
Колегія суддів Верховного Суду України в складі:
головуючого
Патрюка М.В.,
суддів:
Жайворонок Т.Є.,
Лященко Н.П.,
Луспеника Д.Д.,
Охрімчук Л.І.,-
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про визнання права власності на частину майна в порядку спадкування за законом за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Липовецького районного Вінницької області від 12 травня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 22 червня 2009 року,
в с т а н о в и л а :
У квітні 2008 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7 про визнання права власності на ? частину майна в порядку спадкування за законом.
Зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_10, крім нього у матері було ще два сини ОСОБА_7 та ОСОБА_11, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2.
Після смерті матері відкрилася спадщина, право на яку за законом має він та відповідач.
До складу спадщини увійшли різноманітні побутові речі та будинок АДРЕСА_1.
Відповідач на момент смерті матері проживав у спірному будинку. Разом з ним поділили побутові речі матері, а тому відповідно до ст. 549 ЦК УРСР він фактично прийняв спадщину, вступивши у володіння спадковим майном.
Проте йому стало відомо, що 17 вересня 2001 року відповідач звернувся до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини і на даний час вважає себе єдиним спадкоємцем померлої.
Просив визнати за ним в порядку спадкування право власності на ? частину спірного будинку.
Справа розглядалася судами неодноразово.
В березні 2009 року позивач змінив позовні вимоги, пред’явив позов також до ОСОБА_8, ОСОБА_9 – спадкоємців померлого брата ОСОБА_11, та просив визнати за ним право власності на 1/3 частину спірного будинку.
Зазначав, що на момент смерті матері його брат ОСОБА_11 проживав разом з нею, а тому фактично прийняв спадщину, вступивши в управління спадковим майном.
Частки їх у спадщині є рівними, кожен з них має право на 1/3 частину спірного майна.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_11 помер, його спадкоємцями є відповідачі – діти останнього.
Останнім рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 12 травня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 22 червня 2009 року, позов задоволено: визнано за ОСОБА_6 право власності на 1/3 частину будинку будинку АДРЕСА_1.
У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Відповідно до п. 2 розд. XIII "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453–VI "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом (2453-17) .
У зв’язку із цим справа підлягає розгляду за правилами ЦПК України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом України від 7 липня 2010 року № 2453 – VI "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) .
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності – на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.
Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Проте зазначеним вимогам рішення суду не відповідає.
Ухвалюючи рішення та задовольняючи позов, суд першої інстанції, з чим погодився й апеляційний суд, виходив з того, що усі три сини померлої ОСОБА_10 після її смерті, як спадкоємці за законом першої черги, прийняли спадщину в рівних частках.
Однак погодитись із такими висновками суду не можна.
Відповідно до ст. 529 ЦК УРСР (чинного на час відкриття спадщини) при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого.
За правилами ст. 549 ЦК УРСР визнається, таким що прийняв спадщину спадкоємець, який протягом шести місяців з дня відкриття спадщини фактично вступив в управління або володіння спадковим майном.
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_7 зазначав, що позивач у спірному будинку не проживав, із заявою про прийняття спадщини до нотаріальної контори не звертався, будь-яких особистих речей матері, після її смерті не забирав, сам позивач неодноразово в судових засіданнях стверджував, що речі матері він забрав після 2003 року.
У порушення вимог ст. ст. 62, 212, 213 ЦПК України суд на зазначені вимоги закону уваги не звернув; належним чином доводів відповідача не перевірив; не встановив та не зазначив у рішення обсяг спадкового майна, яке залишилося після смерті ОСОБА_10; не з’ясував коли саме позивач забирав особисті речі ОСОБА_10 із спірного будинку; взагалі не перевірив та не дав належної правової оцінки зібраним доказам по справі, хоча це має суттєве значення для правильного вирішення спору.
Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в п. 2 постанови № 7 від 30 травня 2008 року "Про судову практику у справах про спадкування" (v0007700-08) справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов’язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними.
Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, зокрема, про встановлення факту прийняття спадщини, яка відкрилася до 1 січня 2004 року.
Поза увагою суду залишилася та обставина, що позивач вже звертався до суду з позовом про встановлення факту прийняття спадщини після смерті матері, за заявою позивача про відмову від позову провадження у справі було закрито (а.с. 47).
Проте суд не дослідив матеріали справи та не дав правової оцінки цій обставині.
Крім того, прийнявши позов ОСОБА_6 до ОСОБА_8, ОСОБА_9 як спадкоємців померлого ОСОБА_11, суд належним чином не з’ясував, чи прийняли вони в установленому законом прядку спадщину після його смерті.
В матеріалах справи відсутні будь-які докази прийняття ними спадщини.
Зазначені порушення вимог закону залишилися поза увагою апеляційного суду.
З огляду на викладене ухвалені судами рішення не можна визнати законними та обґрунтованими й вони підлягають скасуванню, а справа – направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України
у х в а л и л а:
Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.
Рішення Липовецького районного Вінницької області від 12 травня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 22 червня 2009 року скасувати.
Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий
М.В. Патрюк
Судді:
Т.Є. Жайворонок
Д.Д. Луспеник
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук