Холдингова компанія "АвтоКраз"у формі відкритого акціонерного товариства (надалі ХК "АвтоКраз"у формі ВАТ, позивач) звернулась до суду з позовом про визнання недійсним договору кредитної лінії № 205/31/2 від 09.10.2008р., що укладений з Відкритим акціонерним товариством "Державний ощадний банк України"(надалі ВАТ "Державний ощадний банк України", відповідач).

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що істотні умови спірних договорів суперечать приписам ст. 99 Конституції України, ст. 524 ЦК України, ст. 189, 198 ГК України, що є підставою для визнання їх недійсними в судовому порядку.

В судовому засіданні подана заява про збільшення предмету позовних вимог, згідно з якою позивач додатково просив визнати недійсними також і договір іпотеки нерухомого майна № 205/31/2-3 від 09.10.2008р., договір застави акцій № 205/31/2-5 від 14.10.2008р., договір застави транспортних засобів в обороті № 205/31/2-4 від 14.10.2008р..

Зазначена заява не може бути прийнята судом до розгляду, оскільки провадження у справі порушено за розглядом вимог позивача про визнання недійсним кредитного договору, а згідно з заявою про зміну позовних вимог позивачем також пред’являються до відповідача додаткові вимоги, що призводить до одночасної зміни і предмету і підстав позову.

Предметом позову у даній справі є недійсність кредитного договору укладеного між сторонами, а підставою – невідповідність чинному законодавству обумовлення в договорі видачі кредиту в іноземній валюті. Предметом заявлених додаткових вимог щодо визнання недійсними договорів укладених на забезпечення зобов’язань (договору іпотеки № 205/31/2-3 від 09.10.2008р., застави акцій № 205/31/2-5 від 14.10.2008р., застави № 205/31/2-4 від 14.10.2008р.) є ч. 2 ст. 548 ЦК України, якою передбачено, що недійсне зобовязання не підлягає забезпеченню.

В силу положень ст. 22 ГПК України позивач наділений правом до початку розгляду господарським судом справи по суті змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Як про те зазначено у п. 2, 3 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 02.06.2006р. N 01-8/1228 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2005 року" (v1228600-06) за змістом ст. 22 ГПК зміна позивачем підстав і предмету позову може мати місце лише альтернативно, тому одночасна їх зміна неможлива. Отже, у разі подання позивачем клопотання (заяви), направленого на одночасну зміну предмета і підстави позову, господарський суд з урахуванням конкретних обставин повинен відмовити в задоволенні такого клопотання (заяви).

Під збільшенням розміру позовних вимог (частина друга статті 22 ГПК) слід розуміти збільшення суми позову за тією ж вимогою, яку було заявлено у позовній заяві (абзац другий підпункту 3.7 пункту 3 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 18.09.97 N 02-5/289 (v_289800-97) "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України (1798-12) ").

Збільшення розміру позовних вимог не може бути пов'язано з пред'явленням додаткових позовних вимог, про які не йшлося в позовній заяві, прийняття до розгляду поданої заяви про збільшення предмету позовних вимог призведе до одночасної зміни предмету та підстав позову, що є порушенням процесуального закону.

Окрім того, подана позивачем заява не оплачена державним митом, тоді як відповідно до частини 2, 3 статті 46 ГПК України в разі збільшення розміру позовних вимог недоплачена сума державного мита доплачується чи стягується згідно з новою ціною позову. До заяви про збільшення розміру позовних вимог додається документ, що підтверджує сплату державного мита у встановленому порядку і розмірі, за винятком випадків звільнення від сплати цього мита, відстрочки або розстрочки його сплати.

Таким чином, процесуальним законом суд обмежений у прийняті заяв про збільшення позовних вимог без сплати державного мита у встановленому порядку та розмірах.

Відповідач в судове засідання не з’явився, вимог суду не виконав, про розгляд справи повідомлений належним чином, що підтверджується поштовим повідомленням про вручення рекомендованого відправлення.

Провадження у справі порушено ухвалою від 26.01.2011р., що свідчить про достатність часу для підготовки до судового розгляду справи, подання суду відзиву на позов, доказів в обґрунтування своєї позиції, в разі їх наявності.

Відповідно до положень статті 75 ГПК України справа розглядається за наявними в ній матеріалами.

Розглянувши подані документи, дослідивши наявні у справі докази, господарський суд, -

09 жовтня 2008 року між ВАТ "Державний ощадний банк України"та ХК "АвтоКраз"у формі ВАТ укладено договір кредитної лінії № 205/31/2, який за твердженням позивача суперечить вимогам законодавства, у зв’язку з чим має бути визнаний недійсним в судовому порядку.

Як про те було погоджено сторонами при укладенні договору (п. 2.3.1) кредит позичальнику може надаватися в таких валютах: Долари США, Євро, Російські рублі та гривня; погашення кредиту (його частини) здійснюється у валюті надання кредиту (його частини); валюта кредиту при наданні кредиту (його частини) визначається відповідно до поданої заяви позичальника, підписаної керівником та головним бухгалтером позичальника та погодженої з банком; при зверненні позичальника банк має право самостійно визначати валюту кожного траншу в межах діючого ліміту кредитування.

Причиною виникнення спору у даній справі є те, що на думку позивача видача банками кредитів та сплата процентів за їх користування у валюті відмінній від української гривні без наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України є порушенням валютного законодавства, що у свою чергу є підставою для визнання недійсним кредитного договору у якому зобов’язання між сторонами виражене в іноземній валюті та підлягає виконанню у валюті, відмінній від гривні України.

Викладене у позовній заяві судом відхиляється, а позовні вимоги суд визнає безпідставними та необґрунтованими через наступне.

Відповідно до частини 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з частиною 1 статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Частиною 1 статті 1054 Цивільного кодексу України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти –це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Згідно із ч. 1 ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.

Однак, у відповідності до ч. 2 ст. 192 ЦК України у випадках і в порядку, встановлених законом в Україні може використовуватися іноземна валюта.

Таким чином, зважаючи на визначення кредитного договору, встановлене ст. 1054 ЦК України, та поняття "кошти"за ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк може надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, у національній валюті (гривні) або іноземній валюті - у випадках і в порядку, встановлених законами України.

Здійснення банком операції з валютними цінностями є елементом виконання договірних зобов’язань за укладеним кредитним договором, що в свою чергу не суперечить вимогам Закону "Про банки і банківську діяльність" (2121-14) .

Спеціальне законодавство України у сфері банківської діяльності та діяльності небанківських фінансових установ не містить приписів, які б забороняли банкам або іншим фінансовим установам надавати кредити в іноземній валюті.

Так, згідно зі статтею 345 ГК України кредитні операції банків полягають у розміщенні від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.

Статті 47 та 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться (частина 1). Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу (частина 2). Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань (частина 7). Аналогічні положення містяться і у статтях 525, 526 ЦК України.

Неспроможність боржника виконати свої зобовязання за договором кредиту, або ж небажання його виконувати на тих умовах на яких його укладено, не може бути підставою для визнання його недійсним.

Порядок використання іноземної валюти визначаються Законами України "Про банки і банківську діяльність" (2121-14) , "Про Національний банк України" (679-14) і Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (15-93) , виданими відповідно до них нормативними актами, якими передбачена можливість здійснення розрахунків в іноземній валюті при одержанні комерційного чи банківського кредиту в іноземній валюті і його погашенні.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 5 Декрету Національним банком України видаються генеральні ліцензії комерційним банкам на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

При цьому, відповідно до норм пп. "г" п. 4 ст. 5 Декрету використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави віднесено до операцій, які потребують ліцензії.

У нормах ст. 47 Закону "Про банки і банківську діяльність" зазначено, що банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями на підставі банківської ліцензії.

Таким чином, зазначеними положеннями законів України встановлено, що уповноважені банки на підставі виданої НБУ банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями, мають право використовувати іноземну валюту на території України при здійсненні розрахунків, в тому числі і здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

ВАТ "Державний ощадний банк України"діє на підставах положень чинного законодавства та підзаконних нормативно-правових актів України, тому НБУ видано йому банківську ліцензію на право здійснювати банківські операції, визначені частиною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону "Про банки і банківську діяльність", серед яких передбачено право здійснювати операції з валютними цінностями. Зазначені обставини матеріалами справи не спростовані.

Пунктами 1-4 ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" передбачено, що банк, крім перелічених у частині першій цієї статті операцій, має право здійснювати такі операції та угоди: 1) операції з валютними цінностями; 2) емісію власних цінних паперів; 3) організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів.

Відтак, відповідач мав право укладати кредитні договори, видавати кредити та відповідно, вимагати виконання зобов’язання в іноземній валюті.

Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" передбачено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Відповідно до пп. "в", "г" ч. 4 ст. 5 Декрету індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо:

- надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;

- використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Водночас, відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу (z1429-04) , використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

На сьогодні законодавством не встановлено терміни та суми кредитів в іноземній валюті як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Ця обставина, з огляду на відсилочний характер норми Декрету, не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов'язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті.

Національний банк України у своєму листі за № 13-210/7871-22612 від 07.12.2009р. (v7871500-09) "Про правомірність укладання кредитних договорів в іноземній валюті"у зв'язку з запитами банків з питання щодо правомірності укладання кредитних договорів в іноземній валюті повідомив про те, що операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.

Відповідно до норм статей 192, 533, 1054 ЦК України, статті 198 ГК України, статей 32, 44 Закону України "Про Національний банк України", статей 2, 47, 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статей 1, 4, 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", статей 1, 3, 5 Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю"банки та інші фінансові установи, які у встановленому порядку отримали генеральну ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій, мають достатні юридичні підстави та законне право для надання резидентам України кредитів в іноземній валюті.

Згідно ст. 202, ч. 2 ст. 203, 205, 207, 237 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов‘язків; правочин може вчинятися усно або в письмовій формі; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами); правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою; представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов‘язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє; представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спір про визнання договору недійсним, необхідним є встановлення наявності тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону, додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо.

Підставою недійсності договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) істотних умов встановлених законом. Істотними вважаються насамперед ті умови, що визнані такими за законом та потрібні для договору відповідного виду, а отже коло таких умов можна визначити проаналізувавши норми діючих на момент укладення договору, чи вчинення іншого правочину, нормативних актів, у зв’язку з чим при вирішенні спору підлягають застосуванню норми ЦК України (435-15) та ГК України (436-15) , які набрали чинності з 01.01.2004р..

У спірному договорі зазначені всі істотні умови кредитного договору, що передбачені чинним законодавством України, а доводи позивача якими обгрунтовуються вимоги щодо недійсності договору кредитної лінії № 205/31/2 від 09.10.2008р. спростовуються вищенаведеним. Надання та одержання кредиту в іноземній валюті та сплата процентів за цим кредитом не потребує наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу на території України у жодної зі сторін кредитного договору.

Посилання позивача на наявність підстав для визнання недійсним кредитного договору через відсутність у ньому умов, які передбачають відповідальність банку, суд визнає необгрунтованими та безпідставними виходячи з наступного.

В даному випадку сторонами було погоджено, що відносини, які виникають при укладенні та виконанні договору та не врегульовані ним, регулюються відповідно до вимог чинного законодавства (п. 8.2 договору).

Положення Цивільного (435-15) та Господарського кодексу України (436-15) не пов’язують факт наявності в договорі відповідних положень з можливістю передбачити в його умовах посилання на норми чинного законодавства, а питання відповідальності сторін при укладенні договору погоджувались у розділі 7 (тобто в цьому питанні сторонами досягнуто згоди на їх врегулювання шляхом викладення в договорі саме таких положень).

Щодо порушення при укладенні договору принципів справедливості, свободи договору та волевиявлення, то суд розцінює зазначене виключно як необхідність позивача віднайти усі можливі посилання для обгрунтування своїх вимог. Натомість до укладення договору саме на таких умовах позивача ніхто не примушував, доказів зворотнього суду не представлено, викладене в позовній заяві судом повністю відхиляється та не свідчить про недійсність договору, при виконанні з боку банку своїх зобов’язань за договором та отримання позивачем коштів на умовах договору. Жодних перешкод у поверненні коштів на користь банку з можливістю достроково припинити договір не існує.

Згідно ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. У відповідності до ст. 2 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств і організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Тобто, підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання .

Позивач у своїй позовній заяві не вказує та не конкретизує у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, пов’язане із укладенням спірного договору.

В даному випадку метою звернення позивача з позовом до суду є не захист порушених прав, а необхідність вирішення певних питань (в тому числі і можливість уникнення виконання договору тощо) шляхом створення судового процесу, що не узгоджується з нормами чинного законодавства.

Заявлені позовні вимоги задоволенню не підлягають в повному обсязі, оскільки, відсутні визначені законом підстави для визнання його недійсним з тих підстав про які зазначає позивач.

Керуючись ст.ст. 33, 49, 82- 85 ГПК України, господарський суд, -

У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 85 Господарського процесуального кодексу України. рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку та в строки, встановлені ст. 93 Господарського процесуального кодексу України.