ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ
РІШЕННЯ
іменем України
30 червня 2010 року
справа № 5020-10/079
( Додатково див. постанову Севастопольського апеляційного господарського суду (rs12189930) )
Господарський суд міста Севастополя у складі: судді Юріної О.М., розглянувши матеріали справи за позовом:
Товариства з обмеженою відповідальністю "Севастопольмарінсервіс"
(вул. Назукіна, 5, м. Севастополь, 99042)
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Ант"
(вул. Мраморна, 1, м. Севастополь, 99042)
(вул. Комунарів, 18, м. Севастополь, 99043)
про визнання недійсною додаткової угоди №1 від 10.06.2009,
за участю представників сторін:
позивача – Дудко А.О., довіреність б/н від 92.03.2010;
відповідача – Лисякової К.А., довіреність б/н від 10.05.2010.
18.03.2010 Товариство з обмеженою відповідальністю "Севастопольмарінсервіс"(далі –Позивач) звернулось до господарського суду міста Севастополя з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Ант" (далі –Відповідач) про визнання недійсною додаткової угоди №1 від 10.06.2009 до договору про спільну діяльність б/н від 20.03.2006.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що додаткова угода №1 від 10.06.2009 до договору про спільну діяльність б/н від 20.03.2006 не відповідає вимогам чинного законодавства, а саме, підписана особою, яка на момент укладення не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності на вчинення таких дій.
Представник Позивача у судовому засіданні 30.06.2010 надав заяву /а.с.121-124/, якою відповідно до частини четвертої статті 22 Господарського процесуального кодексу України, змінив підстави позову, просить визнати недійсною додаткову угоду №1 від 10.06.2009 до договору про спільну діяльність б/н від 20.03.2006 (далі –Додаткова угода), посилаючись на частину другу статті 207 Цивільного кодексу України та частину першу статті 203 Цивільного кодексу України, вказує, що директор Позивача Кліменко В.В., перевищуючі свої повноваження, діяв всупереч пунктів 1.1, 2.1 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "Севастопольмарінсервіс", вирішив питання віднесене підпунктом 8.9.16 зазначеного статуту до виключної компетенції зборів Учасників, чим позбавив можливості Позивача отримати у власність нерухоме майно. Також, Позивач, посилаючись на частину першу статті 232 Цивільного кодексу України, просить визнати Угоду недійсною на підставі того, що Кліменко В.В. за зловмисною домовленістю з Відповідачем діяв всупереч інтересів Позивача та керувався виключно інтересами Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Ант".
Відповідач у судовому засіданні 30.06.2010 надав відзив на заяву про зміну підстав позову /а.с.125-127/, просить у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі, з огляду на те, що представником Позивача не представлені докази зловмисної домовленості між Кліменко В.В. і Товариством з обмеженою відповідальністю "Фірма "Ант"та спричинення збитків, які зазнав Позивач, а також вважає невірним твердження щодо відсутності повноважень у Кліменко В.В. на підписання Додаткової угоди, оскільки укладення цієї угоди не пов’язано з відчуженням майна.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши надані для огляду оригінали документів, копії яких містяться в матеріалах справи, заслухавши представників сторін, суд
ВСТАНОВИВ :
20.03.2006 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Севастопольмарінсервіс"у особі директора Кліменко Вадима Вадимовича та Товариством з обмеженою відповідальністю "Фірма "Ант"в особі директора Зайцева Анатолія Костянтиновича укладений договір про спільну діяльність б/н (далі –Договір), відповідно до умов якого учасники зобов’язуються об’єднати свої вклади і спільно діяти з метою будівництва, ввода в експлуатацію та спільної експлуатації чотирьохповерхової комплексної будівлі для забезпечення громадян та організацій, які знаходяться на території Балаклавського району міста Севастополя (далі – Об’єкт), відповідно до робочого проекту, який є невід’ємною частиною даного договору (пункт 1.1 Договору) /а.с.10-14/.
Строк дії Договору визначений з дня його підписання Учасниками до 01.04.2009, однак, у будь-якому разі до його повного виконання (пункт 7.1. Договору).
10.06.2009 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Севастопольмарінсервіс"у особі директора Кліменко Вадима Вадимовича та Товариством з обмеженою відповідальністю "Фірма "Ант"в особі директора Зайцева Анатолія Костянтиновича укладена додаткова угода про розірвання договору про сумісну діяльність /а.с.15/, яка підписана директорами та скріплена печатками обох підприємств.
За Додатковою угодою сторони дійшли згоди про розірвання Договору відповідно до вимог статті 651 Цивільного кодексу України, тобто, за згодою сторін. Останніми визначено, що Договір вважається розірваним з 10.06.2009. Майно, передане Відповідачем у спільну діяльність, не ділиться та повертається йому без винагороди.
Згідно з Додатковою угодою вона є угодою, укладеною відповідно до пункту 7.2 Договору.
Пунктом 7.2 Договору визначено, що Договір вважається розірваним з моменту підписання Учасниками угоди про розрахунки, покриття боргів, про розділ спільного майна у відповідності з часткою кожного Учасника та про повернення майна, яке передано для сумісної діяльності.
Вважаючи вказану Додаткову угоду такою, що суперечить положенням чинного законодавства України, Позивач звернувся до суду з позовом про визнання її недійсною.
Вивчивши матеріали справи, дослідивши надані докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що за своєю правовою природою та ознаками укладений між сторонами Договір є договором про спільну діяльність, а Додаткова угода є правочином, спрямованим на припинення цивільних прав та обов’язків.
Спірні правовідносини врегульовані нормами Цивільного кодексу України (435-15) (Закон України №435-ІV від 16.01.2003, далі – ЦК України (435-15) ) та Господарського кодексу України (436-15) (Закон України №436-ІV від 16.01.2003 України, далі – ГК України (436-15) ), що набрали чинність з 01.01.2004, тому підлягають застосуванню при вирішенні цього спору.
Частиною першою статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 ЦК України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину:
1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Позивач заперечує дійсність Додаткової угоди з підстав її укладення від імені Позивача неповноважною особою та наявності зловимсної домовленості представнка Позивача з Відповідачем.
Відповідно до частини другої статті 207 ЦК України правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
Позивач, посилаючись на частину другу статті 1130 ЦК України та пункт 3.1 Договору зазначає, що укладення додаткової угоди №1 від 10.06.2009 фактично є відчуженням майна, що є спільною частковою власністю, тоді як відповідно до підпункту 8.9.16 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "Севастопольмарінсервіс"(далі –Статут) придбання та відчуження товариством нерухомого майна вирішується вищим органом управління товариства, яким відповідно до пункту 8.3 Статуту є збори його учасників.
З огляду на це, Позивач вважає, що Додаткова угода, суперечить частині другій статті 207 та пункту 2 частини першої статті 203 ЦК України, а саме підписана особою, яка на той момент не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності на вчинення таких дій –директором Товариства з обмеженою відповідальністю "Севастопольмарінсервіс"Кліменко Вадимом Вадимовичем.
Проте, вищевказане твердження Позивача не відповідає дійсності, виходячи з наступного.
Відповідно до пункту 1.1 Договору учасники зобов’язуються об’єднати свої вклади і спільно діяти з метою будівництва, вводу в експлуатацію та спільної експлуатації чотирьохповерхової комплексної будівлі для забезпечення громадян та організацій, які знаходяться на території Балаклавського району міста Севастополя, відповідно до робочого проекту, який є невід’ємною частиною даного договору.
Пунктами 2.1, 2.2 Договору передбачено, що вкладом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Ант" у спільну діяльність є внесок у вигляді будівельних матеріалів загальною вартістю 41372,45 грн. та грошовий внесок у розмірі 8627,55 грн., а також передає в безкоштовне користування земельну ділянку розміром 0,0231 га, що розташована за адресою: м.Севастополь, вул. Рубцова, 1, - вкладом Товариства з обмеженою відповідальністю "Севастопольмарінсервіс"є грошовий внесок в розмірі 900000,00 грн.
Згідно з пунктом 2.4 Договору Відповідач зобов’язується внести свій вклад не пізніше 6 місяців з дня підписання даного Договору, а Товариство з обмеженою відповідальністю "Севастопольмарінсервіс"зобов’язується внести свій внесок не пізніше 12 місяців з дня спливу строку внесення грошового внеску Товариством з обмеженою відповідальністю "Фірма "Ант", тобто, Позивач повинен був внести свій внесок не пізніше 18 місяців з дня укладення договору.
За умовами Договору (пункти 2.5-2.12) за додатковою угодою між учасниками вклади можуть бути також здійснюватися іншим майном, розмір грошового вкладу може бути збільшений або зменшений рішенням учасника –володільця вкладу, внесення додаткових вкладів підтверджується актами, підписаними учасниками. Збільшення або зменшення будь-яким з учасників розміру свого грошового вкладу проводиться лише за підписанням двосторонньої угоди між учасниками. Після вводу об’єкта в експлуатацію, учасники зобов’язані протягом 5 днів скласти та підписати уточнений акт оцінки часток. Розділ часток між учасниками здійснюється протягом 14 днів після підписання акта державної комісії про введення об’єкта в експлуатацію шляхом підписання договору про розділ часток. Учаснику, розмір вкладу якого к моменту розділу складатиме більш 50 %, переходить у власність об’єкт. Учаснику, розмір вкладу у спільну діяльність якого к моменту розділу складатиме менш 50 %, компенсується в грошовій формі вартість внесеного вкладу. У разі переходу права власності на об’єкт к Позивачу, право оренди зазначеної вище земельної ділянки визначається на підставі самостійного договору оренди між Позивачем та власником земельної ділянки. У разі розділу об’єкта між учасниками право оренди на земельну ділянку визначається пропорційно часткам учасників, якщо інше не буде встановлено в договорі про розділ об’єкта.
Проте, доказів виконання Позивачем обов’язку, передбаченого пунктами 2.2, 2.4 Договору, ним суду не надано, у той час як відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Позивач кваліфікує дії директора Кліменко В.В. з укладення Додаткової угоди як такі, що направлені на "відчуження майна, що є спільною частковою власністю"(абз.3 а.с.122).
Але, Додаткова угода за своєю природою є правочином, спрямованим на припинення цивільних прав та обов'язків за Договором в порядку частини першої статті 651 ЦК України, за згодою сторін, та яким вирішено питання щодо повернення внесків Відповідачу у зв’язку з припиненням Договору.
Позивач зазначає, що дії директора Кліменко В.В. з укладення Додаткової угоди є такими, що фактично направлені "на позбавлення Позивача можливості отримати у власність нерухоме майно", та вирішення "питання щодо частки спільного майна"Позивача (абз.4 а.с.123).
Позивач вважає, що "після введення об’єкту в експлуатацію право власності на нього належатиме йому", тому робить висновок, що метою Договору було "отримання Позивачем права власності на нерухоме майно"(абз.5 а.с.122).
Проте, відповідно до пункту 1.1 Договору його метою є будівництво, введення в експлуатацію та спільна експлуатація чотирьохповерхової комплексної будівлі для забезпечення громадян та організацій, які знаходяться на території Балаклавського району міста Севастополя.
Висновок щодо виникнення права власності на об’єкт після введення його в експлуатацію саме у нього, носить ймовірний характер, оскільки пунктом 2.10 Договору встановлено, що об’єкт переходить у власність учасника, розмір вкладу якого к моменту розділу складатиме більш 50 %. Момент розділу часток між учасниками визначений пунктом 2.9 Договору –здійснюється протягом 14 днів після підписання акта державної комісії про введення об’єкта в експлуатацію шляхом підписання договору про розділ часток.
Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Позивачем не доведено, що будівництво завершено, нерухоме майно здано в експлуатацію, як на момент укладення Додаткової угоди, так і на час прийняття рішення у справі. Тобто, об’єкта в розумінні Договору не існує, нерухома річ не створена.
Відповідно до підпункту 8.9.16 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "Севастопольмарінсервіс" придбання Товариством нерухомого майна та його відчуження Товариством вирішується вищим органом управління товариства, яким відповідно до пункту 8.3 Статуту є збори його учасників.
Позивач тлумачить зміст цього пункту таким чином: "всі питання, пов’язані з нерухомим майном товариства, вирішуються вищим органом управління товариства"(абз. 1 а.с.123).
Проте, поняття " придбання "та " відчуження "означають перехід права власності на річ, яка вже створена та існує як об’єкт цивільного права. Ці поняття використані у пункті 8.9 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "Севастопольмарінсервіс"само у цьому сенсі.
Останнє підтверджується діями Зборів учасників Позивача щодо внесення змін до статуту стосовно обмеження повноважень директора, а саме, введений механізм обов’язкового попереднього письмового узгодження Зборами учасників укладення, розірвання, внесення змін до договорів спільної діяльності (пункт 8.9 Статуту /а.с.25/, протокол №24/1 від 01.06.2009 /а.с.92/).
З огляду на зазначене, суд дійшов висновку, що " придбання "об’єкту нерухомості, що передбачене пунктом 8.9.16 Статуту, та " створення "об’єкту нерухомості, що є метою Договору, не є тотожними поняттями, та перше не поглинає останнє, а посилання Позивача на те, що підписання Додаткової угоди фактично є відчуженням нерухомого майна відповідно до пункту 8.9.16 Статуту, безпідставні. Вказане нерухоме майно не було створено та набуте Позивачем, а тому і не могло бути відчужене.
Отже, укладення додаткової угоди №1 від 10.06.2009 не є відчуженням нерухомого майна, що належить Товариству з обмеженою відповідальністю "Севастопольмарінсервіс", в розумінні пункту 8.9.16 Статуту.
Пунктом 8.13 Статуту у редакції, затвердженої Зборами учасників Позивача 21.03.2008 (протокол №21), передбачено, що директор товариства без довіреності діє від імені товариства, представляє його у відносинах зі всіма підприємствами, організаціями, установами та громадянами, має право першого підпису фінансових документів, укладає угоди, контракти, в тому числі зовнішньоекономічні /а.с.114/.
Судом встановлено, що протоколом Зборів Учасників Позивача №24/1 від 01.06.2009 /а.с. 92/ внесені зміни до Статуту Позивача щодо обмеження повноважень директора, визначено, що ці зміни набирають чинності з моменту підписання цього протоколу учасниками до державної реєстрації Статуту в новій редакції. Проте, ці відомості є такими, що підлягають внесенню в Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, та не можуть бути використані в спорі з Відповідачем на підставі частини третьої статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців", оскільки державна реєстрація змін до статуту проведена лише 10.03.2010, та Позивачем не доведено, що Відповідач знав або міг би знати ці відомості.
Жодних обмежень повноважень директора щодо укладання Додаткової угоди актами цивільного законодавства не встановлено.
Таким чином, відсутні підстави для визнання Додаткової угоди недійсною з підстави укладення її від імені Позивача неповноважною особою.
Також, підставою визнання Додаткової угоди недійсною Позивач визначив наявність обставин, передбачених статтею 232 ЦК України.
Відповідно до статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.
Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя . При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю. Вказана правова позиція викладена у пункті 22 Постанови Пленуму Верховного суду України №9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) .
Проте, Позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявність умислу Кліменко В.В., його зловмисної домовленості з Відповідачем та виникнення збитків, спричинених в результаті такої домовленості, у той час як відповідно до статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Таким чином, посилання Позивача на недійсність правочину на підставі статті 232 ЦК України є необґрунтованими.
З огляду на зазначене, суд вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню, а дії з укладення Додаткової угоди такими, що відповідають принципу свободи договору, передбаченого пунктом 3 статті 3, частиною першою статтею 12, статтею 627 ЦК України.
Витрати Позивача по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України при відмові в задоволенні позову покладаються на позивача.
Керуючись статтями 49, 82, 84- 85 Господарського процесуального кодексу України, суд
В И Р І Ш И В :
У задоволенні позову відмовити повністю.
Суддя підпис
О.М. Юріна
рішення складено відповідно до вимог статті 84 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) Господарського процесуального кодексу України (1798-12)
та підписано 30.06.2010.