Господарський суд Львівської області у складі судді Мазовіти А.Б. при секретарі Залицайло М.С. за участю представників позивача ОСОБА_2, ОСОБА_3, представника відповідача-1 Панчука К.В., представника відповідача-2 Пилата Т.І., розглянув у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, АДРЕСА_1 до відповідача-1: Товариства з обмеженою відповідальністю "Гланс", смт. Великий Любінь, відповідача-2: Закритого акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний банк", м. Донецьк про визнання кредитного договору недійсним

ОСОБА_1, АДРЕСА_1 звернувся до господарського суду Львівської області з позовом до відповідача-1: Товариства з обмеженою відповідальністю "Гланс", смт. Великий Любінь, відповідача-2: Закритого акціонерного товариства "Перший Український Міжнародний банк", м. Донецьк про визнання кредитного договору недійсним.

Розглянувши матеріали справи, суд визнав представлені матеріали достатніми для прийняття позовної заяви до розгляду і ухвалою від 18.08.2010р. призначив розгляд справи на 07.09.2010р. Ухвалою суду розгляд справи відкладався на 20.09.2010р.

В судових засіданнях представники позивача позов підтримали, просили задоволити. З приводу заявленого позову пояснили, що між відповідачем-1 та відповідачем-2 16.10.2007р. був укладений кредитний договір №7.4-28. Відповідно до умов даного кредитного договору, відповідач-2 надав відповідачу-1 кредит в сумі 578500,00 доларів США під 11,5% річних, зі строком користування до 11.10.2011р. Позивач вважає, що кредитний договір суперечить вимогам законодавства, а відтак підлягає визнанню недійсними. Статтею 524 ЦК України передбачено, що зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті. Таким чином, єдиним законним засобом платежу, який застосовуюється при проведенні розрахунків між резидентами на території України є гривня. Сума, яка повинна бути оплачена в гривні, визначається згідно з офіційним курсом відповідної валюти на дату проведення платежу. Проте навіть у такому разі грошове зобов’язання виражається в договорі в національній валюті України - гривні, що повністю відповідає імперативним приписам ч. 1 ст. 524 ЦК України. Надання банком позичальникові грошових коштів (кредиту) та проведення позивачем дій відносно виконання своїх обов’язків в іноземній валюті (в тому числі оплата процентів за користування кредитом, різного роду комісій) за своєю правовою природою є валютною операцією. Статтею 5 Декрету КМУ "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" передбачено, що на здійснення валютних операцій НБУ видає генеральні та індивідуальні ліцензії. Відповідно до ч. 5 ст. 5 Декрету КМУ "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", п. 1.10 Положення про порядок видачі НБУ індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу (z1429-04) , одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами ліцензії. На момент укладення спірного договору сторонами було досягнуто домовленості щодо надання відповідачем позивачу кредиту в іноземній валюті. Приймаючи до уваги положення п. "в" ч. 4 ст. 5 Декрету КМУ "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" та враховуючи умови спірного кредитного договору про надання кредиту в іноземній валюті, можна зробити висновок, що вказана валютна операція потребує отримання однією із сторін індивідуальної ліцензії. Проте індивідуальна ліцензія на надання ЗАТ "Перший Український Міжнародний банк" та отримання ТзОВ "Гланс" кредиту в іноземній валюті у жодної із сторін відсутня. Наявність у спірному кредитному договорі положень щодо вираження грошових зобов’язань між відповідачами в доларах США, за відсутності у сторін індивідуальної ліцензії на надання кредиту в іноземній валюті, та використання позивачем долара США як засобу платежу за кредитним договором суперечить приписам ст. 99 Конституції України, ст. 524 ЦК України, ст. 189, 198 ГК України, ст. 3 Декрету КМУ "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", ст. 35 Закону України "Про Національний банк України". Таким чином, кредитний договір №7.4-28 від 16.10.2007р. з наступними змінами необхідно визнати недійсним у зв’язку з тим, що він суперечить чинному законодавству.

В судовому засіданні представник відповідача-1 позов визнав повністю.

В судових засіданнях представник відповідача-2 проти позову заперечив, просив відмовити в задоволенні позовних вимог. В своїх запереченнях зазначив, що позивач посилаючись на ст. 524 ЦК України в обґрунтування своєї позиції, не вказав, що ст. 533 ЦК України встановлене спеціальне правило щодо виконання зобов’язань в іноземній валюті. Можливість виконання зобов’язань в іноземній валюті також передбачена ст. 198 ГК України. Право банку видавати кредити як в національній, так і в іноземній валютах передбачено чинним законодавством, зокрема ст. 47 Закону України "Про банки та банківську діяльність". Статтею 5 Декрету КМУ "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" передбачено, що НБУ видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв’язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. В ч. 4 цієї статті зазначено операції, які вимагають індивідуальної ліцензії НБУ, зокрема в підпункті "в" зазначено, що потребують індивідуальної ліцензії операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Станом на день укладення спірного кредитного договору і на цей час чинним законодавством України не передбачено обмеження чи терміни та суми отриманих кредитів в іноземній валюті, перевищення яких потребує отримання індивідуальної ліцензії НБУ.

Представникам роз’яснено права та обов’язки, передбачені ст. 22 ГПК України, заяв про відвід суду не поступало.

В судовому засіданні 20.09.2010р. оголошено вступну та резолютивну частину рішення. Повний текст рішення складено та підписано 24.09.2010р.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив наступне.

Відповідно до п. 4.9. статуту ТзОВ "Гланс", зареєстрованого державним реєстратором Городоцької районної державної адміністрації 17.02.2006р. за №13951050006000377, ОСОБА_1 є учасником ТзОВ "Гланс", якому належить частка, що становить 15% статутного фонду.

16 жовтня 2007р. між відповідачем-1 (позичальник) та відповідачем-2 (банк) було укладено кредитний договір №7.4-28.

За цим договором, банк зобов’язується надати позичальнику мультивалютний кредит у розмірі, еквівалентному 700000,00 доларів США (ліміт кредиту), а позичальник зобов’язується прийняти кредит, використати його за цільовим призначенням, сплатити плату за кредит та повернути банку кредит в повному обсязі в порядку та у строки, обумовлені цим договором.

Згідно п. 7.2.1. кредитного договору №7.4-28 від 16.10.2007р., відсотки за користування кредитом нараховуються банком за такими ставками: для кредиту в українській гривні –за ставкою у розмірі 16,9% річних; для кредиту в доларах США –за ставкою у розмірі 11,5% річних; для кредиту в ЄВРО –за ставкою у розмірі 10,7% річних.

В подальшому сторони уклали додаткові угоди до кредитного договору №7.4-28 від 16.10.2007р., зокрема, 13.03.2008р. додаткову угоду №1, 11.12.2008р. додаткову угоду №2, 10.04.2009р. додаткову угоду №3.

Відповідно до п. 1.1. кредитного договору №7.4-28 від 16.10.2007р. (в редакції, викладеній додатковою угодою №3 від 10.04.2009р.), банк зобов’язується надати позичальнику мультивалютний кредит у розмірі, еквівалентному 578500,00 доларів США (ліміт кредиту), а позичальник зобов’язується прийняти кредит, використати його за цільовим призначенням, сплатити плату за кредит та повернути банку кредит в повному обсязі в порядку та у строки, обумовлені цим договором.

При прийнятті рішення суд виходив з наступного.

Згідно ст. 509 ЦК України, зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Відповідно до ст. 11 ЦК України, однією з підстав виникнення зобов’язань, є зокрема договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Згідно ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, в тому числі, визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст. 207 ГК України, господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою ст. 203 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно статті 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Разом з тим, визначаючи правовий статус гривні, вказана норма Основного Закону не встановлює сферу її обігу та будь-яких обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Частина 1 статті 533 ЦК України встановлює загальне правило, відповідно до якого грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Між тим, диспозиція норми частини 3 цієї статті дозволяє використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Аналогічний режим використання національної та іноземної валюти при виконанні грошових зобов’язань передбачений ГК України (436-15) . Зокрема, ч. 2 ст. 198 ГК України встановлено, що грошові зобов’язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях; грошові зобов’язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб’єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов’язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Спеціальне законодавство України у сфері банківської діяльності та діяльності небанківських фінансових установ не містить приписів, які б забороняли банкам або іншим фінансовим установам надавати кредити в іноземній валюті.

Так, згідно ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Згідно з ст. 345 ГК України кредитні операції банків полягають у розміщенні від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.

Статті 47 та 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Згідно ст. 345 ГК України кредитні операції банків полягають у розміщенні від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (15-93) , ст. 1 якого відносить надання кредитів в іноземній валюті до валютних операцій.

Частиною 1 ст. 5 Декрету передбачено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.

При цьому, генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв’язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання (ч. 2 ст. 5 Декрету).

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції (ч. 4 ст. 5 Декрету).

Індивідуальної ліцензії потребують, зокрема, такі операції: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі (підпункт "в" п. 4 ст. 5 Декрету); використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт "г" п. 4 ст. 5 Декрету).

Станом на дату судового розгляду законодавством не встановлено терміни та суми кредитів в іноземній валюті як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Ця обставина, з огляду на відсилочний характер норми Декрету, не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов’язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті.

Національний банк України у своєму листі за №13-210/7871-22612 від 07.12.2009р. (v7871500-09) "Про правомірність укладання кредитних договорів в іноземній валюті" у зв’язку з запитами банків з питання щодо правомірності укладання кредитних договорів в іноземній валюті повідомив про те, що операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.

Таким чином, операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.

Згідно ст.ст. 192, 533, 1054 ЦК України, ст. 198 ГК України, ст.ст. 32, 44 Закону України "Про Національний банк України", ст.ст. 2, 47, 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ст.ст. 1, 4, 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", ст.ст. 1, 3, 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" банки та інші фінансові установи, які у встановленому порядку отримали генеральну ліцензію Національного банку України на здійсненну валютних операцій, мають достатні юридичні підстави та законне право для надання резидентам України кредитів в іноземній валюті.

Як вбачається з матеріалів справи, 02.10.2006р. відповідачу-2 видана Національним банком України банківська ліцензія №8, згідно з якою банку надано право здійснювати банківські операції, визначені частиною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність". Окрім того, у матеріалах справи міститься виданий Національним банком України відповідачу-2 дозвіл №8-1 від 02.10.2006р. на право здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 частини другої та частиною четвертою статті 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" згідно з додатком до цього дозволу. Так, відповідно до додатку до цього дозволу відповідач-2 має право здійснювати, зокрема, операції з валютними цінностями щодо залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.

З вищевикладеного вбачається, що відповідач-2 на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями має право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Додатково слід зазначити, що порядок та умови видачі Національним банком України резидентам і нерезидентам індивідуальних ліцензій на використання безготівкової іноземної валюти на території України як засобу платежу регламентує Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу (затверджено постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року №483 (z1429-04) , яке було розроблено Національним банком України відповідно до вимог статей 5, 11, 13 Декрету, а також статей 7 і 44 Закону України "Про Національний банк України" (пункти 1.1, 1.2 Положення).

Відповідно до п. 1.5 вказаного Положення (z1429-04) , використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, зокрема, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями). У всіх інших випадках використання іноземної валюти як засобу платежу можливе лише за наявності ліцензії.

Позивачем в своїх доводах ототожнюються операції кредитування в іноземній валюті з операціями використання іноземної валюти в якості платежу, тоді як необхідність одержання індивідуальної ліцензії на операції з використання іноземної валюти як засобу платежу окремо врегульовано в підпункті "г" п. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", тобто положення даного підпункту не розповсюджуються на правовідносини з надання й одержання кредиту (підпункт "в" п. 4 ст. 5 Декрету).

Виходячи з наведеного, надання та одержання кредиту в іноземній валюті та сплата процентів за цим кредитом не потребує наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу на території України у жодної зі сторін кредитного договору.

Крім того, суд зауважує, що відсутність у сторін індивідуальної ліцензії Національного банку України не дає підстав для визнання недійсними кредитного договору та додаткових договорів до нього, у яких містяться положення про видачу кредитів у іноземній валюті та сплату відсотків за користування цими кредитами іноземною валютою.

Відсутність у необхідних випадках відповідних індивідуальних ліцензій може бути підставою лише для застування до учасників валютних відносин передбачених законодавством України певних заходів відповідальності.

Не заслуговують на увагу твердження представника позивача щодо зростання курсу долара США по відношенню до національної валюти, внаслідок чого змінилися істотні обставини, якими сторони керувалися при укладенні кредитного договору, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 36 Закону України "Про Національний банк України", офіційний курс гривні до іноземних валют встановлюється Національним банком України.

Згідно ч. 1 ст. 8 Декрету Кабінетів Міністрів України "Про систему валютного регулювання та валютного контролю", валютні курси встановлюється Національним банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

Положенням про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, який затверджено постановою Правління Національного Банку України №496 від 12.11.2003р. (z1094-03) передбачено, що офіційний курс гривні до іноземних валют, зокрема до долара США встановлюється щоденно. Для розрахунку курсу гривні до іноземних валют використовується інформація про котирування іноземних валют станом на останню дату.

З наведеного вбачається, що стабільність курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплена.

Таким чином, при укладенні кредитного договору в іноземній валюті (доларах США) та беручи на себе певні обов’язки щодо погашення цього кредиту саме в доларах США, сторона за договором (позивач) повинна була усвідомлювати, що курс національної валюти України до долара США не є незмінним, та те, що зміна цього курсу можливо настане, а тому повинна була передбачити та врахувати підвищення валютного ризику за цим договором.

Позивач також посилається на нікчемність спірного договору у зв’язку з тим, що він містить елементи кредитного договору та договору іпотеки, однак, всупереч вимогам ст. 3 Закону України "Про іпотеку" нотаріально не посвідчений.

Як вбачається з матеріалів справи, з метою забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором №7.4-28 від 16.10.2007р., між сторонами було укладено іпотечний договір №ЮР/07-50/7.4-28/ІР-1, посвідчений 16.10.2007р. приватним нотаріусом Городоцького районного нотаріального округу Львівської області Марців І.В. за реєстровим №4412, а також іпотечний договір №ЮР/07-50/7.4-28/ІР-1, посвідчений 18.10.2007р. приватним нотаріусом Городоцького районного нотаріального округу Львівської області Марців І.В. за реєстровим №4438.

Таким чином, кредитний договір №7.4-28 від 16.10.2007р. та іпотечні договори укладені у повній відповідності до вимог ЦК України (435-15) та Закону України "Про іпотеку" (898-15) (зокрема, оформлені у вигляді різних документів: кредитний договір - у простій письмовій формі, іпотечні договори - у письмовій формі та нотаріально посвідчені), а твердження позивача, що кредитний договір є змішаним (містить елементи кредитного договору та договору іпотеки) є безпідставними.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 на дату звернення до суду є учасником ТзОВ "Гланс", якому належить частка, що становить 15% статутного фонду ТзОВ "Гланс".

Права учасника товариства чітко визначені законом та статутом.

Згідно ст. 10 Закону України "Про господарські товариства", учасники товариства мають право: брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом; брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди); на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів; вийти в установленому порядку з товариства; одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника товариство зобов’язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про його діяльність, протоколи зборів; здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, в порядку, встановленому законом. Аналогічні положення містяться й у статуті ТзОВ "Гланс" зареєстрованого державним реєстратором Городоцької районної державної адміністрації 17.02.2006р. за №13951050006000377.

За змістом ч. 1 ст. 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав (частина третя цієї ж статті).

Отже, відповідно до зазначених приписів законодавства суб’єктом корпоративних прав щодо господарського товариства є учасник (засновник, акціонер) такого товариства.

У вирішенні корпоративних спорів суд виходить з того, що особа стає носієм корпоративних прав з моменту набуття права власності на частку товариства з обмеженою відповідальністю або вступу до інших господарських товариств.

Як вбачається з матеріалів справи, оспорюваний договір укладався від імені товариства його органом управління (виконавчим органом), а саме –директором товариства.

Відповідно до ст. 115 ЦК України, ст. 12 Закону України "Про господарські товариства" власником майна господарського товариства є господарське товариство.

Управління товариством здійснюють його органи (ст. 23 Закону України "Про господарські товариства").

Зазначені вище положення чинного законодавства свідчать про те, що позивач, як учасник ТзОВ "Гланс", наділений певними корпоративними правами, тобто правами особи, частка якої визначається у статутному капіталі господарського товариства, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарським товариством, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даного товариства та активів у разі ліквідації останнього відповідно до закону, а також інші правомочності передбачені законом та статутними документами.

При цьому, до складу повноважень учасника господарського товариства при реалізації своїх корпоративних прав не відноситься право визнавати недійсними правочини, що були укладені самим господарським товариством, крім випадків, коли він уповноважений на це відповідним товариством, або якщо таке право надається йому статутом товариства, позаяк учасник є лише власником частки та не відповідає за зобов’язання товариства, учасником якого він є.

У пункті 51 постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.10.2008р. "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" (v0013700-08) роз’яснено, що законом не передбачено право акціонера (учасника) господарського товариства звертатися до суду за захистом прав чи охоронюваних законом інтересів товариства поза відносинами представництва. З цієї підстави господарським судам належить відмовляти акціонерам (учасникам) господарського товариства в задоволенні позовів про укладення, зміну, розірвання чи визнання недійсними договорів та інших правочинів, вчинених господарським товариством (Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду України №29-28/177-08-5087 від 10.11.2009р.; пункті 2 Інформаційного листа Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм процесуального права (за матеріалами справ, розглянутих Верховним Судом України)" №01-08/631 від 27.11.2009 (v_631600-09) ).

Таким чином, учасник не наділений суб’єктивним правом щодо здійснення повноважень власника майна товариства, як учасник товариства, він може брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах та законодавстві, що регулює ці правовідносини, тому залучення кредитних коштів товариством, надання ним майна в заставу (іпотеку), не є порушенням прав учасника.

Не можна ототожнювати власні права та інтереси учасника з правами та інтересами самого товариства з обмеженою відповідальністю.

Отже, позов учасника, який не був стороною спірного кредитного договору №7.4-28 від 16.10.2007р., про визнання недійсним договору, укладеного між юридичними особами, не можна визнати обґрунтованим, оскільки в такому випадку, відсутнє порушення охоронюваного законом інтересу позивача.

Судом не встановлено і позивач не посилався на те, що він уповноважений на це відповідним товариством, як і не встановлено, що таке право надано йому статутом товариства з обмеженою відповідальністю.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно ст. 34 ГПК України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Відповідно до ст. 43 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи. Ніякі докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги необґрунтовані та безпідставні, а тому в позові слід відмовити.

Оскільки спір виник з вини позивача, то судові витрати по розгляду справи необхідно покласти на позивача відповідно до ст. 49 ГПК України.

З огляду на викладене, керуючись ст.ст. 11, 16, 203, 204, 215, 509, 533, 626, 1054 ЦК України, ст.ст. 7, 207, 192, 198, 345 ГК України, ст.ст. 3, 5, 8, 11 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", ст.ст. 2, 47, 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ст. 36 Закону України "Про Національний банк України", п. 5.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою правління НБУ від 17.07.2001р. №275 (z0730-01) та ст.ст. 1, 4, 33, 34, 35, 44, 49, 75, 80, 82, 83, 84, 85, 115, 116 ГПК України, суд –

В задоволенні позовних вимог відмовити.