за позовом товариства з обмеженою відповідальністю Українсько-Чеське спільне підприємство "Ройал. ЛТД"

до акціонерного комерційного банку "Національний кредит"

про стягнення пені в розмірі 47 550,00 грн.

За участю представників сторін :

від позивача: не з’явились;

відповідача: Сульженко А.Г. –представник за довіреністю № 100 від 07.07.2010 року.

Товариство з обмеженою відповідальністю Українсько-Чеське спільне підприємство "Ройал ЛТД"звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до акціонерного комерційного банку "Національний кредит"про стягнення пені в розмірі 47 550,00 грн.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, 05.01.2000 року сторонами укладено договір на розрахунково-касове обслуговування, відповідно до умов якого позивач зобов’язується відкрити відповідачу рахунок та здійснювати його розрахунково-касове обслуговування.

02.12.2008 року Дрогобицька філія ТзОВ "Ройал.ЛТД"подала банку платіжні доручення на загальну суму 47 5500,00 грн. на переказ коштів з рахунку позивача, проте ці платіжні доручення банком не були виконані, у зв’язку з чим товариство звернулось з позовом до господарського суду Львівської області про стягнення коштів. рішенням Господарського суду Львівської області від 05.02.2010 року позовні вимоги позивача задоволені повністю.

09.02.2010 року відповідач здійснив перерахунок коштів в повній сумі.

Позивач вважає, що відповідач порушив строки виконання доручення клієнта (позивача), термін прострочення складає понад 186 днів, тому просить стягнути з відповідача пеню в сумі 47 500,00 грн., яка нарахована в розмірі 0,1 відсотка від суми простроченого платежу за кожен день прострочення і не перевищує 10% суми переказу.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 23.03.2010 року відповідно до ст. 64 ГПК України порушено провадження у справі № 24/45.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 18.05.2010 року справу № 24/45 передано за підсудністю до Господарського суду міста Києва, оскільки філії АКБ "Національний кредит"в м. Дорогобич була ліквідована ще в грудні 2009 року, тобто до подання позову до суду, а юридична особа знаходиться в м. Києві.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.06.2010 року прийнято справу до провадження, присвоєно номер 25/45-33/377. Розгляд справи призначено на 19.07.2010 рік.

В судовому засіданні 19.07.2010 року представники сторін надали суду документи на виконання вимог ухвали суду від 04.06.2010 року.

Представник позивача в судовому засіданні 19.07.2010 року позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити.

Представник відповідача подав відзив на позв, відповідно до якого просив відмовити у задоволенні позовних вимог, а також подав заяву про застосування строків позовної давності.

Також сторонами в справі надано клопотання про продовження строку розгляду справи.

Судом задоволено клопотання представників сторін, продовжено строк розгляду справи та відповідно до ст. 77 ГПК України судом оголошено перерву в судовому засідання до 13.09.2010 року.

В судовому засідання 13.09.2010 року представник позивача не з’явився, через загальний відділ діловодства подав письмові пояснення, в яких просив задовольнити позов повністю та заперечення проти заяви про застосування строків позовної давності.

Представник відповідача в судовому засіданні 13.09.2010 року просив відмовити в задоволенні позовних вимог та застосувати строк позовної давності.

Заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши наявні в матеріалах справи докази та враховуючи той факт, що відповідачем подана заява про застосування строків позовної давності суд вважає, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність –це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Стаття 257 ЦК України передбачає, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно ч. 2 статті 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Як встановлено матеріалами справи, 2 грудня 2008 року Дрогобицька філія ТзОВ "Ройал. ЛТД"ініціювала переказ коштів в сумі 475 500,00 грн. шляхом подання платіжних доручень від 2 грудня 2008 року: № 1 на суму 76 850,00 грн., № 2 на суму 144 900,00 грн.; № 3 на суму 46 200,00 грн.; №4 на суму 25 550,00 грн.; № 5 на суму 182 000,00 грн.

Частиною 1 статті 259 ЦКУ передбачено можливість зміни строку позовної давності за домовленістю сторін. Сторонами за договором від 05.01.2000 року на здійснення розрахунково-касового обслуговування, не було продовжено строк позовної давності. Отже, позивач дізнався про неперерахування коштів за вказаними вище платіжними дорученнями 2 грудня 2008 року.

Враховуючи зазначені положення строк позовної давності, в межах якого позивач міг звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права чи інтересу закінчився 2 грудня 2009 року.

Як вбачається з вхідної дати, позовна заява надійшла до Господарського суду Львівської області 21 травня 2010 року, тобто після закінчення річного терміну.

Відповідно до ч.3 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Згідно ч.4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Таким чином, як вбачається з позовної заяви, відзиву на позовну заяву, заяви про застосування строків позовної давності, позивачем пропущено строк в межах якого він може звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Обґрунтованого клопотання про поновлення строків позовної давності не подано, тож суд саме з зазначеної вище підстави відмовляє позивачеві в задоволенні його позовних вимог.

Статтею 44 ГПК України передбачено, що судові витрати складаються з державного мита, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката, витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Державне мито і судові витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 44, 49, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В позові відмовити повністю.

рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.