До Господарського суду міста Києва звернулась фірма "Т.М.М"–товариство з обмеженою відповідальністю з позовом до Головного управління економіки та інвестицій Київської міської державної адміністрації про визнання недійсним договору пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва № 406 від 08.07.2008 р..

Позовні вимоги мотивовані тим, що:

- зобов’язання по сплаті пайового внеску відповідно до положень ст. 175, 177 Господарського кодексу України є добровільними і не є підставою для вимог щодо їх обов’язкового виконання;

- як слідує зі змісту вказаного договору, його укладено відповідно до рішення Київради від 27.02.2003 р. № 271/431 (ra0271023-03) "Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва"(з подальшими змінами), в той час як вказане рішення з 01.09.2008 р. є скасованим, а отже, вказаний договір не є дійсним та не породжує жодних прав та обов’язків сторін;

- 25.12.2008 р. було прийнято Закон України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (800-17) , який набрав чинності 14.01.2009 р. та відповідно до п. 11 ч. 4 Прикінцевих та перехідних положень якого втратив свою чинність п. 5 ст. 22 Закону України "Про столицю України –місто-герой Київ", у зв’язку з чим Київрада не має такої функції як залучення коштів замовників будівництва в порядку пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста;

- враховуючи, що в п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (800-17) визначено, що закони та інші нормативно-правові акти прийняті до набрання ним чинності діють у частині, яка не суперечить вказаному закону, а ст. 58 Конституції України визначено що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи, прийняття вказаного закону пом’якшило становище позивача, а відтак, умови спірного договору не відповідають положенням законодавства;

- спірним договором встановлено шість видів відповідальності позивача за порушення грошових та інших зобов’язань, у той час як жодних штрафних санкцій для відповідача в договорі не передбачено.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.06.2010 р. порушено провадження у справі № 17/241.

Відповідач у наданому суду відзиві позовні вимоги відхилив, зазначивши наступне. Сплата пайових внесків є необхідною умовою здійснення інвестиційної діяльності щодо будівництва об’єктів нерухомості у місті Києві, якою займається позивач. Спірний договір є угодою про розмір пайового внеску, термін сплати, умови індексації тощо, яка укладено на добровільних засадах. Також сторона зазначила що пайовий внесок не є безкорисливим, не може розглядатися як благодійництво, а отже, частини ч. 4 ст. 175, ч. 2 ст. 177 Господарського кодексу не може застосовуватися до вказаних правовідносин. Спеціальними нормами, що підлягають застосуванню до правовідносин, є ст. 27 Закону України "Про планування та забудову територій", ч. 5 ст. 22 Закону України "Про столицю України –місто-герой Київ".

Розглянувши надані учасниками судового процесу документи та матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно та повно з’ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги і заперечення, об’єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив:

28.07.2008 р. позивач та відповідач уклали договір пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва № 406 (далі - Договір).

Пунктом 1.1 Договору визначено, що його предметом є сплата позивачем пайової участі (внесків) на створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва (пайовий внесок) у зв’язку з реконструкцією з розширенням виробничо-офісних будівель (в тому числі нове будівництво адміністративно –офісних приміщень будівельної сфери площею 4252,45 кв. м., закладу громадського харчування 417,34 кв. м., та реконструкція корпусу № 22а виробничо-складських приміщень будівельної сфери 5466,07 кв. м., корпусу №22 виробничо- складських приміщень будівельної сфери 4420,00 кв. м. та наземною автостоянкою 52м/м площею 936,00 кв. м.) по вул. Машинобудівній (Георгія Гонгадзе), 50 у Солом’янському районі м. Києва.

Відповідно до п. 1.3 Договору розмір пайового внеску згідно з розрахунками 1- 5 від 25.07.2008 р. становить 5845,41 тис. грн. (без ПДВ).

Дослідивши обставини справи, заслухавши пояснення представників позивача, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог з огляду на наступне.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) , правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України (435-15) ) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою –третьої, п’ятою, шостою ст. 203 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 1 п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) визначено, що судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК (435-15) , іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) та ЦК (435-15) , міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України (254к/96-ВР) та законом, а також моральним засадам суспільства.

Позивач, звертаючись до суду з даним позовом, як на підставу для визнання Договору недійсним, серед інших, посилається і на те, що:

- зобов’язання по сплаті пайового внеску відповідно до положень ст.ст. 175, 177 Господарського кодексу України є добровільними і не є підставою для вимог щодо їх обов’язкового виконання;

- враховуючи, що в п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (800-17) визначено, що закони та інші нормативно-правові акти прийняті до набрання ним чинності діють у частині, яка не суперечить вказаному закону, а ст. 58 Конституції України визначено що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи, прийняття вказаного закону пом’якшило становище позивача, а відтак, умови Договору не відповідають положенням законодавства.

Щодо зазначених обставин слід зазначити наступне.

Положеннями статті 179 ГК України встановлено, що господарський договір укладається певною категорією суб'єктів господарювання з органом місцевого самоврядування, якщо існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення такого договору.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (435-15) , з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України (436-15) , іншими нормативно-правовими актами для окремих видів договорів.

Відповідно до п. 5 ст. 22 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ", який був чинним на момент укладення Договору, у зв'язку зі здійсненням містом Києвом функцій столиці України Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація, кожна в межах своєї компетенції, встановленої законами України, мають право залучати кошти інвесторів (забудовників) в порядку пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста за нормативами, затвердженими Київською міською радою, з метою поліпшення фінансового забезпечення комплексної забудови міста.

Відповідно до ст. 27 Закону України "Про планування та забудову територій"в редакції, яка була чинною на момент укладення Договору, вихідними даними можуть визначатися також вимоги до пайової участі замовників на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів. Граничний розмір коштів на розвиток відповідної інфраструктури та порядок його визначення встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Отже, зазначені закони є спеціальними щодо регулювання відносин сторін відносно сплати пайового внеску.

рішенням Київської міської ради від 27 лютого 2003 року № 271/431 (ra0271023-03) "Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва", яке було чинним на дату укладення Договору встановлено, що пайовий внесок сплачує юридична (фізична) особа або уповноважена нею особа, яка оформляє:

- дозвільні документи на будівництво (реконструкцію);

- документи на землекористування для експлуатації та обслуговування об'єктів, при будівництві (реконструкції) яких документація не була оформлена належним чином (земельні питання не вирішені у встановленому порядку);

- документи щодо зміни функціонального призначення об'єктів виробничого та невиробничого призначення;

- свідоцтво про право власності на проінвестовані нежитлові приміщення;

- документи щодо зміни функціонального призначення житлових будинків (приміщень) на нежитлові згідно з Порядком переведення жилих будинків і жилих приміщень у нежилі у м. Києві, затвердженим розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 01.10.2002 р. № 1825.

Отже, вказаний пайовий внесок сплачують, у тому числі, й суб'єкти господарювання, які здійснюють реконструкцію на території м. Києва.

Пайовий внесок сплачується забудовником на підставі відповідного договору.

Таким чином, Договір, укладений між сторонами, є договором на дату укладення якого існувала пряма вказівка закону щодо обов’язковості його укладення.

Проте, 25.12.2008 р. було прийнято Закон України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (800-17) , який набрав чинності 14.01.2009 р. та відповідно до п. 11 ч. 4 Прикінцевих та перехідних положень якого втратив свою чинність п. 5 ст. 22 Закону України "Про столицю України –місто-герой Київ", та внесено зміни до ст. 27 Закону України "Про планування та забудову територій", а згідно з рішенням Київської міської ради від 17 січня 2008 року № 3/4475 (ra0003023-08) "Про бюджет міста Києва на 2008 рік" рішення № 271/431 (ra0271023-03) втратило чинність з 1 вересня 2008 року.

Тобто, станом на дату укладення Договору п. 5 ст. 22 Закону України "Про столицю України –місто-герой Київ"та рішення Київської міської ради від 27 лютого 2003 року № 271/431 (ra0271023-03) "Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва"діяли, в той час як Закон України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (800-17) не діяв.

Згідно зі статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Частиною 3 п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) визначено, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Сторони не могли порушити при укладанні Договору норми, які почали діяти лише після його укладення. Порушення положень вказаних норм при укладенні Договору не можуть вважатися підставою для визнання його недійсним.

Проте, слід зазначити наступне.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Частиною 1 ст. 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно зі ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Відповідно до ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських правовідносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

З наведених загальних норм права вбачається, що зобов'язанням є правовідношення в якому одна сторона зобов'язана вчинити на користь другої сторони певну дію (сплатити гроші), а ця друга сторона має право вимагати виконання цього обов'язку, при цьому одностороння відмова від зобов’язання не допускається, а його виконання може забезпечуватись неустойкою, яка за своєю правовою природою є додатковим зобов’язанням, яке виникає у особи у разі невиконання нею основного зобов’язання.

Проте, відповідно до ч. 2 ст. 9 Цивільного кодексу України законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

Правовідносини сторін щодо предмету Договору в силу своєї специфіки регулюються спеціальними правовими нормами.

Так, відповідно до ч. 4 ст. 175 Господарського кодексу України суб’єкти господарювання у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов’язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов’язання не є підставою для вимог щодо їх обов’язкового виконання.

Згідно з ч. 2 ст. 177 Господарського кодексу України суб’єкти господарювання відповідно до ч.4 ст.175 цього кодексу можуть незалежно від статутної мети своєї діяльності брати на себе зобов’язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об’єктів та об’єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв’язування місцевих проблем. Суб’єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад. Якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій.

Відповідно до ч. 5 ст. 22 Закону України "Про столицю України – місто-герой Київ", в редакції на час укладення договору, у зв’язку зі здійсненням містом Києвом функцій столиці України Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація, кожна в межах своєї компетенції, встановленої законами України, мають право залучати кошти інвесторів (забудовників) в порядку пайової участі у створені соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста за нормативами встановленими Київською міською радою, з метою поліпшення фінансового забезпечення комплексної забудови міста.

З наведеного вбачається, що вказані спеціальні правові норми встановлюють певні квазізобов’язання, які своєю правовою природою відрізняються від загальних зобов’язань тим, що не є обов’язковими до виконання, можуть виконуватись добровільно за власним бажанням особи, яка їх на себе взяла, а інші особа, в свою чергу, не може вимагати обов’язкового виконання цих зобов’язань. Оскільки за своєю правовою природою виконання таких зобов’язань є добровільним та інші особа не може вимагати їх обов’язкового виконання, то виконання таких зобов’язань не може забезпечуватись неустойкою, відповідно, у особи не може виникати додаткове зобов’язання у вигляді сплати неустойки за невиконання основного зобов’язання, виконання якого є необов’язковим та добровільним.

Як свідчать матеріали справи:

- відповідно до п. 2.1 Договору позивач зобов’язаний перерахувати пайовий внесок у суму 5845,41 тис. грн. (без ПДВ) на умовах, визначених у Договорі;

- відповідно до п. 3.3 Договору не пізніше, ніж за 10 днів до сплати останньої частки пайового внеску позивач повинен звернутись до відповідача із заявою про визначення остаточної суми пайового внеску, скоригованої на індекс інфляції від дати розрахунку;

- відповідно до п. 3.4 Договору не пізніше ніж за три дні до сплати останньої частки пайового внеску позивач повинен отримати у відповідача розрахунок остаточної суми пайового внеску, що підлягає сплаті за Договором з урахуванням індексу інфляції від дати розрахунку;

- відповідно до п. 3.5 Договору у випадку збільшення загальної площі об’єкту, вказаної у п. 1.1 Договору, або зміни інших характеристик, внаслідок чого сума пайового внеску має бути збільшена про що позивач зобов’язаний письмово повідомити ці обставини відповідачу не пізніше ніж за 30 днів з моменту, коли ці обставини стали відомі або мали стати відомі позивачу.

Спірним Договором до позивача встановлено наступну відповідальність:

- у випадку порушення строків сплати щомісячних платежів пайового внеску позивач сплачує пеню в розмірі 0,1 відсотка від розміру пайового внеску, зазначеного у п. 2.1 Цього Договору за кожен день прострочення. Пеня, що передбачена даним пунктом Договору, нараховується протягом усього строку прострочення без будь-яких обмежень строків нарахування (п. 4.1);

- у разі порушення строку, встановленого у п. 3.3 Договору, на період до 30 календарних днів, позивач сплачує одноразовий штраф у розмірі 1% від суми пайового внеску, визначеного у п. 2.1 цього Договору. У випадку порушення строку, встановленого у п. 3.3 Договору, на період більше 30 календарних днів, Забудовник сплачує одноразовий штраф у розмірі 3% від суми пайового внеску, визначеного у п. 2.1 цього Договору (п. 4.2);

- у разі порушення строку, встановленого п. 3.4 Договору, позивач сплачує штраф у розмірі 1 тис. грн. (п. 4.3);

- у випадку порушення строків, встановлених у п. 3.5 Договору, на період до 90 календарних днів, позивач сплачує штраф у розмірі 1 тис. грн. У випадку порушення строку, встановленого у п. 3.5 цього Договору, на період більше 90 календарних днів, позивач сплачує одноразовий штраф у розмірі 3 % від суми пайового внеску, визначеного у п. 2.1 Договору (п. 4.4).

Проте, позивачем у Договорі були взяті на себе зобов’язання сплатити пайову участь (внески) на створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва.

За своїм змістом та правовою природою вказані зобов’язання підпадають під дію спеціальних правових норм – ст.ст. 175, 177 Господарського кодексу України, ч. 5 ст. 22 Закону України "Про столицю України –місто-герой Київ", а отже, є добровільними, можуть виконуватись за власним бажанням позивача, а відповідач не може вимагати їх обов’язкового виконання, відповідно, виконання таких зобов’язань не може забезпечуватись неустойкою.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що п.п. 4.1, 4.2, 4.3 та 4.4 Договору, які встановлюють зобов’язання позивача сплатити пеню та штрафи, не відповідають ст.ст. 509, 525, 549 Цивільного кодексу України, ст.ст. 173, 175, 177, 230 Господарського кодексу України, тому підлягають визнанню недійсними. Даний висновок підтверджується також постановою Вищого господарського суду України у справі № 15/357 від 13.05.2009 р., копія якої міститься в матеріалах справи.

При цьому, судом в силу вимог ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якою господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України; якщо при розгляді справи буде встановлено, що акт державного чи іншого органу, в тому числі органу місцевого самоврядування, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов’язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини, також не можуть бути застосовані положення п. 4.9. Нормативів для визначення розмірів пайової участі (внесків) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва, затверджених рішенням Київської міської ради від 27.12.2005 р. № 622/3083 (ra_622023-05) , оскільки положення вказаного пункту не відповідають вищенаведеним ст.ст. 175, 177 Господарського кодексу України, ч. 5 ст. 22 Закону України "Про столицю України –місто-герой Київ".

Статтею 217 УК України встановлено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства та організації мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених прав та охоронюваних законом інтересів.

Згідно ст. 33 Господарського процесуального кодексу України обов'язок доказування тих обставин, на які посилається сторона як на підставу своїх вимог та заперечень, покладається на сторону.

З огляду на обставини, викладені вище, позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню, а саме: недійсними визнаються п.п. 4.1, 4.2, 4.3 та 4.4 договору пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва № 406 від 08.07.2008 р., укладеного між фірмою "Т.М.М"–товариством з обмеженою відповідальністю та Головним управлінням економіки та інвестицій Київської міської державної адміністрації

Відповідно до ст. 49 ГПК України судові витрати покладаються на сторони порівну.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 33, 49, 82- 85 ГПК України, суд

Позов задовольнити частково.

Визнати недійсними пункти 4.1, 4.2, 4.3 та 4.4 договору пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва № 406 від 28.07.2008 р., укладеного між фірмою "Т.М.М"–товариством з обмеженою відповідальністю та Головним управління економіки та інвестицій Київської міської державної адміністрації.

Стягнути з Головного управління економіки та інвестицій Київської міської державної адміністрації (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36, код 24262621) на користь фірми "Т.М.М"–товариства з обмеженою відповідальністю (03146, м. Київ, вул. Чаадаєва, 2-Б, код 14073675) витрати по сплаті державного мита в сумі 42 (сорок дві) грн. 50 коп. та 118 (сто вісімнадцять) грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.