Господарський суд Донецької області, у складі головуючого судді Мєзєнцева Є.І., при секретарі Семенюшко Г.Р., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали за позовною заявою товариства з обмеженою відповідальністю "Промислово-комерційна фірма "Титан" (представник Машошина М.Ю. – довіреність від 05.01.10 року) до публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" (представник Капцова Н.В. – довіреність від 27.07.10 року) в особі Макіївського відділення Донецької обласної філії публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк", до товариства з обмеженою відповідальністю "МегаКар" (представник до судового засідання не з’явився), за участі третьої особи без самостійних вимог на предмет спору Національного банку України (представник Пяткіна О.К. – довіреність від 27.07.10 року), про визнання недійсними пунктів 2.13, 3.2.11.2, 3.3.5 та 3.3.6 Генерального договору про надання кредитних послуг № 210/06/КД/162 від 05.09.08 року, а також пунктів 2 та 6 додаткової угоди № 1 від 05.09.08 року до Генерального договору про надання кредитних послуг № 210/06/КД/162 від 05.09.08 року –

Товариство з обмеженою відповідальністю "Промислово-комерційна фірма "Титан" (далі – Товариство) звернулося до суду з позовом до акціонерного комерційного банку соціального розвитку "Укрсоцбанк" про визнання недійсним Генерального договору про надання кредитних послуг № 210/06/КД/162 від 05.09.08 року (далі – Договір) та іпотечного договору № 210/06/ДІ/123 від 05.09.08 року, який забезпечив виконання Товариством зобов’язання перед банківською установою шляхом внесення товариством з обмеженою відповідальністю "МегаКар" (далі – Компанія) об’єкту нерухомості у іпотеку. Позовні вимоги Товариства ґрунтуються на порушенні умовами зазначених правочинів приписів статті 99 Конституції України, статті 524, 533 ЦК України та статті 3 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", які встановлюють заборону на розрахунки в Україні в іноземній валюті, причому, на думку позивача, сторони Договору не мали відповідної індивідуальної ліцензії Національного банку України (далі – НБУ) на укладення Договору, ціна та проценти за яким мають виплачуватися у доларах США.

Представник позивача в судовому засіданні підтримав позовні вимоги та в порядку статті 22 ГПК України змінив предмет позову, вимагаючи визнання недійсними пунктів 2.13, 3.2.11.2, 3.3.5 та 3.3.6 Договору, а також пунктів 2 та 6 додаткової угоди № 1 до Договору, які визначають видачу кредиту та сплату процентів у доларах США.

Судом в порядку статті 24 ГПК України замінено неналежного відповідача акціонерний комерційний банк соціального розвитку "Укрсоцбанк" на належного відповідача публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк" (далі – Банк), оскільки засновники цієї банківської установи здійснили зміну її назви.

Представник відповідача Банку категорично заперечив проти позову, вказуючи на те, індивідуальна ліцензія на укладення Договору не потребується, причому надання кредиту у доларах США не суперечить чинному законодавству, на що вказують також і висновки науково-правової експертизи інституту держави та права імені В.М.Корецького Національної академії наук України. Відповідач також заявив про припинення провадження у справі № 29/27пд з огляду на наявність у пунктах 6.1-6.2 Договору третейського застереження.

Співвідповідач Компанія, залучений до участі у справі в порядку статті 24 ГПК України, підтримав заявлені позовні вимоги на підставах, викладених у позовній заяві.

Третя особа без самостійних вимог на предмет спору НБУ заявила про те, що для укладення Договору та додаткових угод до нього індивідуальна ліцензія Національного банку України не потребується і оспорювані положення Договору цілком відповідають чинному законодавству України.

Вислухавши у судовому засіданні представників сторін та третьої особи, дослідивши матеріали справи та оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, суд вважає, що позов Товариства не підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Оцінивши Договір, з якого виникли цивільні права та обов’язки Банку та Товариства, суд дійшов висновку, що укладений між сторонами правочин за своїм змістом та своєю правовою природою є позиковою операцією банків (кредитним договором), яка підпадає під правове регулювання норм статті 49 Закону України "Про банки та банківську діяльність", статей 1046- 1056 ЦК України та статті 345 ГК України.

Таким чином, в силу статті 1054 ЦК України та розділів 1-4 та "Основні положення" Договору Банк зобов’язався надати Товариству мультивалютну кредитну лінію в базовій валюті доларі США на суму USD 329’800, на період з 05.09.08 року до 04.09.13 року, а Товариство зобов’язалося повернути заборгованість по кредиту не пізніше строку кредитної лінії, а також сплатити проценти за користування кредитом у розмірі 24% річних в гривні, 15,5% річних в доларах США, 15,5% річних в євро та 15% річних в російських рублях.

В розпорядженні суду є наявними банківська ліцензія Банку та дозвіл на здійснення валютних операцій, які є чинними як на момент укладення та дії Договору, так і на момент розгляду справи № 29/27пд по суті.

Оспорювані Товариством умови Договору містять наступні домовленості:

· пункт 2.13 Договору – у разі пролонгації Кредиту або його частини в межах строку дії загального ліміту кредитування, з дня, наступного за днем пролонгації, нарахування процентів за Кредитом або відповідною його частиною здійснюється в розмірі процентної ставки, встановленої відповідною Додатковою угодою до цього Договору, збільшеної на 2 (два) пункти в гривні, 1 (один) пункт у доларах США, 1 (один) пункт у євро та 1 (один) пункт у російських рублях;

· пункт 3.2.11.2 Договору – наявності простроченої заборгованості за процентами та/або комісіями (підстава для відмови від укладення додаткових угод до Договору);

· пункт 3.3.5 Договору – сплачувати Кредитору проценти в розмірі, передбаченому у відповідних Додаткових угодах до цього Договору, але, в будь-якому разі, не більше розміру процентної ставки, встановленого в пункті 1 "Основних положень" цього Договору, та комісії в розмірах, зазначених в Тарифах, в порядку, визначеному цим Договором (обов’язок Товариства);

· пункт 3.3.6 Договору – у разі пролонгації Кредиту сплачувати Кредитору проценти в розмірі, встановленому у пункті 2.13 цього Договору;

· пункт 2 додаткової угоди № 1 від 05.09.08 року до Договору – надання Кредиту буде здійснюватись в межах максимального ліміту заборгованості у сумі 329’800 доларів США зі сплатою 15 процентів річних в доларах США та комісій, в розмірі та порядку, визначеному Тарифами на послуги по наданню кредитів за Договором, що містяться у додатку № 1 до Договору;

· пункт 6 додаткової угоди № 1 від 05.09.08 року до Договору – сплата процентів за користування Кредитом здійснюється у валюті наданого Кредиту щомісячно не пізніше 5 числа місяця, наступного за місяцем, в якому нараховані проценти, а також в день повернення заборгованості за Кредитом в повній сумі на рахунок №2062______, відкритий в Макіївському відділенні ДОФ АКБ "Укрсоцбанк".

Дослідивши подані матеріали та оцінивши їх виходячи із принципу внутрішнього переконання, суд вважає вимоги позивача про визнання недійсними окремих умов Договору, що стосуються видачі кредиту, нарахуванню та сплаті процентів у доларах США – такими, що не підлягають задоволенню.

Зокрема, відповідно до статей 626- 627 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України (435-15) , інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За своєю правовою природою Договір є правочином і, водночас, є підставою виникнення цивільних прав та обов’язків. Наразі, заявляючи позов про визнання недійсним Договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов’язує визнання правочинів недійсними і настанням відповідних наслідків, оскільки норми статті 204 ЦК України прямо визначають презумпцію правомірності правочину.

За приписами статті 345 ГК України, кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачається мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, види забезпечення зобов’язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов’язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.

Згідно зі статтею 3 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 від 19.02.93 року "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов’язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України.

Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом, що встановлено частиною 3 статті 533 ЦК України.

Визначення терміну "іноземна валюта" як "валютної цінності" містить стаття 1 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 від 19.02.93 року "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", зокрема зазначена норма встановлює, що іноземна валюта – це іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.

Як встановлено статтею 5 зазначеного Декрету:

· Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом (15-93) ;

· генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання;

· індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції;

· порядок і терміни видачі ліцензій, перелік документів, необхідних для одержання ліцензій, а також підстави для відмови у видачі ліцензій визначаються Національним банком України.

За наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, зазначеними у пункті 2.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Національного банку України № 275 від 17.07.01 (z0730-01) року.

Стаття 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" відносить до кредитних операції, зазначені у пункті 3 частини першої та у пунктах 3-7 частини другої статті 47 цього Закону, зокрема, розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Виходячи з викладеного, Банк, як фінансова установа, може здійснювати кредитування як валютну операцію, при наявності банківської ліцензії та письмового дозволу Національного банку України. Наявність у відповідача зазначених ліцензій та дозволів доведена судом, отже, Банк має право здійснювати операції з валютними цінностями із розміщенням залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, тобто кредитування в іноземній валюті на підставі банківської ліцензії та дозволу на здійснення відповідних операцій.

Крім того, частиною 4 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 від 19.02.93 року "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" встановлено, що індивідуальної ліцензії потребують операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак, до цього часу ці межі законодавчо не встановлені, з огляду на що будь-які операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті (незалежно від строків та сум) отримання індивідуальної ліцензії не потребують.

Відповідно до пункту 1.5. Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого Постановою Правління Національного банку України № 483 від 14.10.04 року (z1429-04) – використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями); у випадках, передбачених законами України. У всіх інших випадках використання іноземної валюти як засобу платежу можливе лише за наявності ліцензії.

Отримувачем процентів, відсотків та комісій за Договором є відповідач (Банк), таким чином, посилання позивача на обов’язкове одержання індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу, - є помилковим.

Крім того, відповідно до статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є способом захисту порушених прав, проте позивачем не доведено в чому саме полягає порушення його прав внаслідок укладання спірного кредитного договору, навпаки, відповідно до умов зазначеного договору відповідачем позивачу був наданий кредит, який вже використаний товариством власні потреби.

Враховуючи означене, суд вважає, що позивач Товариство не надав до матеріалів справи належних та допустимих доказів, які б підтверджували той факт, що Договір суперечить нормам Цивільного кодексу України (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; не довів відсутності необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутності вільного волевиявлення та невідповідності його внутрішній волі учасника спірного правочину. Також суду не доведено, що Договір не спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.

Суд вважає також необґрунтованим клопотання Банку щодо припинення провадження у справі в порядку пункту 5 частини 1 статті 80 ГПК України у зв’язку з наявністю у Договорі третейського застереження.

Зокрема, Конституція України (254к/96-ВР) гарантує судовий захист з боку держави і таке конституційне право не може бути скасоване або обмежене (частина 2 статті 22, стаття 64 Конституції України). В силу приписів статті 1 ГПК України до господарського суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється, а угода про відмову від права на звернення до господарського суду вважається недійсною.

В рішенні Конституційного суду України від 10.01.08 року (v001p710-08) у справі № 1-3/2008 (№ 1-рп/2008) за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) положень абзаців сьомого, одинадцятого статті 2, статті 3, пункту 9 статті 4 та розділу VIII "Третейське самоврядування" Закону України "Про третейські суди" (1701-15) (справа про завдання третейського суду) визначено, що практика Європейського суду з прав людини свідчить, що звернення фізичних та/або юридичних осіб до третейського суду є правомірним, якщо відмова від послуг державного суду відбулася за вільним волевиявленням сторін спору (рішення у справі "Девір проти Бельгії" від 27 лютого 1980 року). Наразі, третейське застереження, викладене у пунктах 6.1-6.2 спірного Договору, не обмежує позивача у зверненні з відповідним позовом до господарського суду.

Згідно статті 5 Закону України "Про третейські суди" юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. За умовами пункту 11 статті 6 (на час укладення спірних угод пункт 7 статті 6) Закону України "Про третейські суди" (1701-15) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції. Наведена норма чітко визначає підвідомчість справ третейським судам і встановлює певні винятки (справи), які не можуть бути передані на розгляд третейського суду. Таким чином, якщо згідно з положеннями чинного законодавства певне питання вирішується "судом", "у судовому порядку", "на підставі рішення суду" то слід вважати, що йдеться про державні суди з огляду на висновки Конституційного суду України, наведені у його рішенні від 10.01.08 року у справі № 1-3/2008 (№ 1-рп/2008 (v001p710-08) ):

ь Згідно з положеннями частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.

ь Здійснення третейськими судами функції захисту, передбаченої в абзаці сьомому статті 2, статті 3 Закону України "Про третейські суди", є здійснення ними не правосуддя, а третейського розгляду спорів сторін у цивільних і господарських правовідносинах у межах права, визначеного частиною п’ятою статті 55 Конституції України.

ь Третейські суди не віднесені до системи судів загальної юрисдикції (стаття 125 Конституції України), не здійснюють правосуддя, їх рішення не є актами правосуддя, а самі вони не входять до системи судів загальної юрисдикції.

Пунктом 3 статті 215 ЦК України встановлено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Враховуючи вищевикладене, та беручи до уваги умови частини 3 статті 215 ЦК України, суд вважає, що виключно державними судами розглядаються спори щодо визнання правочину недійсним. Аналогічна зазначеній правова позиція викладена і в узагальненні Верховного Суду України від 11.02.09 року щодо практики застосування судами Закону України "Про третейські суди" (1701-15) .

Таким чином, причиною виникнення спору є неправильне розуміння Товариством певних умов Договору та приписів чинного законодавства, які здійснюють правове регулювання обігу іноземної валюти в Україні. Відповідно до статті 49 ГПК України, державне мито та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу покладаються судом на Товариство.

На підставі означених норм національного матеріального права, керуючись ст.ст. 1, 2, 22, 33, 43, 49, 59, 75, 82- 86 ГПК України, суд –

Відмовити у задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю "Промислово-комерційна фірма "Титан" до публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" в особі Макіївського відділення Донецької обласної філії публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" та до товариства з обмеженою відповідальністю "МегаКар" про визнання недійсними пунктів 2.13, 3.2.11.2, 3.3.5 та 3.3.6 Генерального договору про надання кредитних послуг № 210/06/КД/162 від 05.09.08 року, а також пунктів 2 та 6 додаткової угоди № 1 від 05.09.08 року до Генерального договору про надання кредитних послуг № 210/06/КД/162 від 05.09.08 року.

рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано, і може бути оскаржене через господарський суд Донецької області в апеляційному порядку протягом десяти днів з дня оголошення рішення.