Даною ухвалою господарського суду Харківської області також залучено до участі у справі в порядку статті 27 ГПК України в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Фізичну особу - підприємця ОСОБА_3 та в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Харківський державний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 18 серпня 2010 року залучено до участі у справі Міністерство культури та туризму України та Міністерство освіти та науки України в якості Третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, в порядку статті 81-1 ГПК України задоволено клопотання позивача про здійснення фіксації судового процесу за допомогою звукозаписного технічного засобу, про що складені відповідні протоколи. Цією ж ухвалою задоволено клопотання третьої особи Харківського державного університету мистецтв ім. І.П. Котляревського про виклик для дачі пояснень посадових осіб відповідача у судове засідання та в порядку ст. 30 Господарського процесуального кодексу України викликано у судове засідання виконуючого обов’язки начальника Регіонального відділення Фонду державного Майна України по Харківській області (станом на 23.09.2009 р.) Круглова В.В. та керівника відділу оренди Регіонального відділення Фонду державного Майна України по Харківській області Рогачевського О.В. для надання пояснень стосовно предмету спору

Ухвалами господарського суду Харківської області від 22 вересня 2010 року та 05 жовтня 2010 року, в зв’язку з неявкою третіх осіб у судове засідання та невиконанням сторонами вимог попередніх ухвал щодо надання витребуваних судом документів, розгляд справи відкладався.

Позивач у призначене на 14 жовтня 2010 року судове засіданні не з’явився, про причини неявки у судове засідання суд не повідомив, про час та місце судового засідання були повідомлені належним чином, про що свідчить його особистий підпис на повідомленні на дату, час та місце судового засідання.

Відповідач проти позову заперечував, з підстав, викладених у наданому відзиві на позов (вх. № 20202 від 22.09.2010 року).

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – Міністерство культури та туризму України та Міністерство освіти і науки призначене на 14 жовтня 2010 року судове засіданні не з’явились, про причини неявки у судове засідання суд не повідомили, про час та місце судового засідання були повідомлені належним чином.

Третя, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Фізична особа - підприємець ОСОБА_3 у судовому засіданні проти позову не заперечував.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Харківський державний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського проти позову запечував з підстав, зазначених у відкладеній у правовій позиції щодо заявлених позовних вимог позивача – ФОП ОСОБА_5 (вх. № 3502 від 17.09.2010 року).

Позивач та треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – Міністерство культури та туризму України та Міністерство освіти і науки правами, передбаченими ст. 22, 27 Господарського процесуального кодексу України, не скористались, процесуальне право на участь у судовому засіданні не реалізували.

Присутні у судовому засіданні відповідач та треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Фізична особа - підприємець ОСОБА_3 та третя особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Харківський державний університет мистецтв ім. І.П. Котляревського вважають за можливе розглянути справу по суті в даному судовому засіданні за наявними в ній матеріалами.

При вирішенні даного спору колегія суддів також враховує наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 69 ГПК України, спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 05 жовтня 2010 року в порядку частини 3 статті 69 ГПК України продовжено строк розгляду справи до 20 жовтня 2010 року.

Згідно ст. 77 Господарського процесуального кодексу України господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. При цьому зі змісту норми цієї статті вбачається, що питання про те, що певні обставини перешкоджають розгляду справи, вирішується судом залежно від конкретних обставин справи. Так, якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення (ухвали), він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист праві людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку.

В даному разі на думку колегії суддів обставини справи свідчать про наявність у справі матеріалів, достатніх для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Враховуючи те, що норми ст. 38 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, п.4 ч.3 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, колегія суддів вважає, що господарським судом в межах наданих ним повноважень створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, та вважає за можливе розгляд справи за наявними у справі і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

З’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, дослідивши матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, колегія суддів встановила наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 07.07.1999 року між позивачем - ФО-П ОСОБА_5 та Харківським державним інститутом мистецтв ім.. І.П. Котляревського (третью особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача) було укладено договір №14 оренди державного майна-нежитлових приміщень, відповідно до умов якого позивачу були передані в строкове платне користування окреме індивідуально визначене майно – нежитлові приміщення, розташовані на першому поверсі п’ятиповерхового будинку (пам’ятки архітектури), (надалі за текстом – майно) загальною площею 113,5 кв.м. за адресою: м. Харків, пл. Конституції, 11/13, які знаходяться на балансі інституту (на даний час-Харківський державний університет мистецтв ім.. І.П. Котляревського).

З метою приведення договору оренди № 14 від 07.07.1999 року до ст. 287 Господарського кодексу України, який набрав чинності з 01.01.2004 року, 20 липня 2007 року сторони додатковою угодою до договору оренди № 14 від 07.07.1999 року, виклали Договір оренди №14 від 07.07.1999 року у новій редакції, відповідно до умов якого відповідач – Регіональне відділення Фонду державного майна України по Харківській області (надалі по тексту – орендодавець) передав, а позивач - ФО-П ОСОБА_5 ( надалі по тексту – орендар) прийняв в строкове платне користування вищезазначене нерухоме майно.

Факт передачі орендованого майна підтверджується актом прийому – передачі, підписаним сторонами 20.07.2007 року та скріплений їх печатками.

Також сторонами договору був узгоджений розрахунок орендної плати.

Пунктом 10.1 договору оренди у новій редакції сторони погодили строк його дії - 2 роки 11 місяців, з 20 липня 2007р. по 19 червня 2010 року.

Як зазначає позивач у позові, підставою для укладення договору оренди №3361-Н від 20.07.2007р. послужив наказ №37/69-04 виданий Господарським судом Харківської області на виконання рішення від 24.03.2004р. про зобов’язання Харківського державного інституту мистецтв ім.. І.П. Котляревського продовжити договір оренди державного майна №14 від 07.07.1999р. з СПД-ФО ОСОБА_5 на тих же умовах строком на три роки та постанова Господарського суду Харківської області від 20 березня 2007р., що залишена без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 05.07.2007 року, якою визнано незаконною дії Регіонального відділення ФДМ України по Харківській області по відмові ФО-П ОСОБА_5 в укладенні договору оренди державного майна та зобов’язано укласти з ФО-П ОСОБА_5 договір оренди майна, що належить до державної власності, нежитлових приміщень 1-ого поверху, загальною площею 113,5 кв.м. за адресою: м. Харків, пл. Конституції,11/13, які він фактично займає; а також наказ Регіонального відділення ФДМУ №594-п від 20.07.2007р. Передача майна, яке знаходиться на балансі Харківського державного університету мистецтв ім.. І.П. Котляревського, саме Регіональним відділенням ФДМ України по Харківській області було обумовлене змінами в законодавстві, а саме набранням чинності Господарським кодексом України (436-15) (ст. 287) і змінами до ст. 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", оскільки за змістом цих приписів законодавства університет втратив право виступати у якості орендодавця. Протягом усього часу дії договору оренди № 3361-Н від 20 липня 2007р. позивач належним чином виконував усі обумовлені положенням цього договору обов’язки: жодних заяв та вимог щодо порушення зобов’язань від орендодавця не надходило. За згодою з Регіональним відділення ФДМУ по Харківській області, оформленою листом вих. №06-5907 від 23.07.2009 року, позивач передав частину орендованих приміщень, площею 56,0 кв.м. в суборенду ФО-П ОСОБА_3, уклавши з ним договір суборенди №1 від 27.07.2009р.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням господарського суду Харківської області від 16 жовтня 2003 року по справі № 30/243-03 за позовом Харківського Державного інституту мистецтв ім..Котляревського І.П. до СПДФО ОСОБА_5 вирішено виселити останнього із займаного ним нежитлового приміщення за адресою: м. Харків, пл..Конституції, 11/13, в зв’язку з закінченням строку дії договору оренди №14 від 07.07.1999 року.

24.03.2004 року рішенням господарського суду Харківської області по справі № 37/69-04 за позовом СПДФО ОСОБА_10 до Харківського Державного інституту мистецтв ім..Котляревського І.П. зобов’язано останнього продовжити договір оренди державного майна № 14 від 07.07.1999 року на тих же самих умовах строком на 3 роки.

Постановою господарського суду Харківської області по справі № АС-35//194-07 від 20.03.2007 року зобов’язано регіональне відділення Фонду державного майна України по Харківській області переукласти із СПДФО ОСОБА_5 договір №14 від 07.07.1999 року, що належить до державної власності.

Харківським апеляційним адміністративним судом 06.07.2007 року винесено ухвалу, якою постанову господарського суду Харківської області від 20.03.2007 р. у справі № АС-35/194-07 залишено без змін.

20 липня 2007 року між позивачем та відповідачем укладена додаткова угода до Договору оренди №14 від 07.07.1999 року строком дії з 20 липня 2007 р. по 19 червня 2010 р. та складений акт приймання-передачі орендованого майна.

Вищим адміністративним судом України 17 березня 2010 р. винесено ухвалу, якою постанову господарського суду Харківської області по справі № АС-35//194-07 від 20.03.2007 р. та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду 06.07.2007 року від 05 липня 2007 р. скасовано, провадження у справі закрито у зв’язку з тим, що цей спір не є публічно-правовим, і не підлягає під визначення адміністративної справи.

19 липня 2010 року на виконання рішення господарського суду від 16.10.2003 р. по справі № 30/343-03 року позивача було примусово виселено із спірного приміщення.

Проте, як зазначає позивач у позовній заяві, після спливу строку дії договору оренди - 19 червня 2010 року позивач - ФО-П ОСОБА_5 та суборендар - ОСОБА_3 продовжили користуватися нежитловими приміщеннями 1-ого поверху, загальною площею 113,5 кв.м. за адресою: м. Харків, пл..Конституції, 11/13; ніяких заяв, заперечень від орендодавця про припинення або зміну умов договору протягом місяця з дати закінчення терміну договору не отримували, тому, позивач вважає, що правовідносини сторін за договором оренди № 3361-Н від 20 липня 2007 року та суборенди ще тривають, позивач та суборендар – ФОП ОСОБА_3 ще мають право на користування спірними орендованими ними нежитловими приміщеннями та оформлення цього права, що і стало підставою для звернення позивача до господарського суду Харківської області з відповідним позовом.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам суд виходить з наступного.

За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов’язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов’язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки.

У відповідності із ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України, господарським визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб’єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконати її обов’язку.

Господарські зобов’язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 Господарського кодексу України).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами; сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Ст. 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу (435-15) , інших актів цивільного законодавства, звичаїв діловою обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 п. 4 ст. 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 Цивільного кодексу України).

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Згідно статті 525 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу (435-15) , інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 598 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом та припинення зобов’язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених законом або договором, а згідно статті 599 Цивільного кодексу України, зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ч.1 ст. 193 Господарського кодексу України, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За приписами пункту 2 статті 20 Господарського кодексу України кожний суб’єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Порядок захисту прав суб’єктів господарювання та споживачів визначається Цивільним кодексом України (435-15) , Господарським кодексом України (436-15) , іншими законами.

За приписами статей 1 та 2 Господарського процесуального кодексу України, звертаючись з позовом до господарських судів, підприємства, установи, організації реалізують надане їм право захищати в судовому порядку свої порушені або оспорюванні права та охоронювані законом інтереси у спосіб, передбачений, зокрема, статтею 16 Цивільного кодексу України, статтею 20 Господарського кодексу України, ч. 8 ст. 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Відповідно до ст. 326 Цивільного кодексу України, у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб’єктами.

Відповідно до ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди). Аналогічні за змістом норми містяться у статті 283 Господарського кодексу України.

Глава 53 Цивільного кодексу України (435-15) регулює загальний порядок укладення, зміни та розірвання договорів.

Відповідно до пункту 6 статті 283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Як вбачається з матеріалів справи, спірне нежитлове приміщення є комунальною власністю, тому, відносини, пов'язані з передачею в оренду спірного майна регулюються також Законом України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) .

Відповідно до приписів статей 2, 3 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" правовою підставою користування державним та комунальним майном є договір оренди.

Згідно статті 202 Господарського кодексу України та ст.ст. 598, 599 Цивільного кодексу України зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, визначених законом або договором.

Статтями 610, ст. 612 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне зобов’язання); боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно ст. 764 Цивільного кодексу України, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то за відсутністю заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, якій був раніше встановлений договором. Аналогічні за змістом норми містяться в частині 4 статті 284 Господарського кодексу України та ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Із приписів вищенаведених норм випливає, що передумовою продовження договору оренди на той самий термін і на тих самих умовах є відсутність заяви орендодавця про закінчення терміну договору, надісланої орендарю в межах встановленого місячного строку після закінчення терміну договору.

Відповідно до п.10.7 Договору,строк дії договору продовжується згідно до вимог чинного законодавства. Зміни до договору вносяться шляхом укладання додаткових угод.

З матеріалів справи вбачається, що за реєстраційним посвідченням КП Харківське МБТІ" від 10.03.2000 року учбовий корпус літ. "А-4" в цілому (що є предметом договору оренди), який розташований в м. Харкові на м. Конституції за №13, зареєстрований на праві державної власності за Державою в особі Верховної ради України, користувачем якого є Харківський державний інститут мистецтв ім..ІП. Котляревського.

При цьому, користувач - Харківський державний інститут мистецтв ім..ІП. Котляревського (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору у справі) є закладом освіти, як це визначено Законом України "Про освіту" (1060-12) та "Про Вищу освіту" (2984-14) , а також Положенням про державний вищий заклад освіти, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 05 вересня 1996 року № 1074 (1074-96-п) .

Відповідно до ст..63 Закону України "Про освіту" (1060-12) , матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ,організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством. Основні фонди, оборотні кошти та інше майно державних навчальних закладів, установ, організацій та підприємств системи освіти не підлягають вилученню, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Об'єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

Відповідно до ст..63 Закону України "Про вищу освіту" (2984-14) , майно, що закріплене за вищим навчальним закладом державної або комунальної форми власності, а також доходи від використання цього майна належать вищому навчальному закладу на правах оперативного управління.

Відповідно до п.4 ст. 63 Закону України "Про вищу освіту", повноваження власника (власників) щодо розпорядження державним майном у системі вищої освіти реалізуються відповідно до законів.

Відповідно до ст..17 Закону України "Про вищу освіту" (2984-14) , Управління у галузі вищої освіти у межах їх компетенції здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки.

Повноваження власника майна визначено ст..21 Закону України "Про вищу освіту" (2984-14) відповідно до п.2.3 Статут відповідача, орган управління майном (Міністерство культури та туризму України здійснює права, передбачені п.2.2 Статуту безпосередньо або через ректора університету.

Відповідно до ст..32 Закону України "Про вищу освіту" (2984-14) , керівник вищого навчального закладу в межах наданих йому повноважень є розпорядником майна і коштів.

Проте, керівник вищого закладу рішення щодо передачі в оренду позивачу спірного приміщення та продовження орендних правовідносин не приймав та згоди не давав.

Відповідно до ст..23 Закону України "Про вищу освіту" (2984-14) , вищий навчальний заклад є юридичною особою, має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і мати обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді.

Відповідно до ст..63 Закону України "Про вищу освіту" (2984-14) ,,майно, що закріплене за вищим навчальним закладом державної або комунальної форми власності, а також доходи від використання цього майна належать вищому навчальному закладу на правах оперативного управління.

Більш того, Наказом міністерства освіти і науки України № 1117 від 09.12.2009 р. (v1117290-09) міністерству освіти і науки Автономної республіки Крим, начальникам освіти і науки обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій заборонено передачу в оренду об’єктів освіти і науки приватним підприємствам, установам, організаціям, що здійснюють підготовку перепідготовку та підвищені кваліфікації водіїв транспортних засобів, та які не мають ліцензії з надання освітніх послуг та наказано вжити невідкладних заходів щодо усунення порушень та недоліків у питаннях надання в оренду державного майна у підпорядкованих навчальних закладах та установах освіти.

18.05.2010 року ректором Харківського державного університету мистецтв ім. І.П.Котляревського 18.05.2010 р. направлено листа на ім’я Президента України, Прем'єр міністра України, генеральному прокурору України, міністру юстиції України, Міністру освіти і науки України,Міністру культури і туризму України, голові Фонду Державного майна про вжиття заходів по поверненню від приватного підприємця ОСОБА_5 та збереженню об’єктів державної власності та недопущення здійснення неправомірних дії щодо заволодіння ними і особливо майном, яке має статус правового режиму вищого навчального закладу.

Згідно з статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендодавцями, зокрема, є: Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є державною власністю.

Як вбачається з матеріалів справи, 13.05.2010 року відповідачем - Регіональним відділенням ФДМ по Харківській області направлено на адресу позивача - СПДФО ОСОБА_5 лист за вих. № 06-3444 в якому відповідач повідомив позивача, що строк договору оренди № 3361-Н від 20.07.2007 р. закінчується 19.06.2010 р, відповідач не має намір продовжувати договір оренди від 20.07.2007 року № 3361-Н на наступний термін, у зв’язку з чим просить підписати акти-приймання-передачі майна.

27.05.2010 року відповідачем - Регіональним відділенням ФДМ по Харківській області було відправлено на адресу позивача - СПДФО ОСОБА_5 лист за вих. № № 06-376 з вимогою підписати направлені йому акти приймання-передачі орендованого приміщення та повернути їх відділенню (докази направлення зазначених листів поштою та їх отримання представником позивача 20.07.2010 р. з відміткою є в матеріалах справи).

16 червня 2010 р. позивач звернувся до начальника регіонального відділення ФДМ України по Харківській області з листом, в якому просив укласти з ним договір оренди спірних приміщень на новий термін.

Проте, відповідач листом від 21.06.2010 р. № 06-4319 ще раз повідомив позивача про ненадання згоди на продовження строку оренди спірного договору оренди. Також в даному листі відповідач - РВ ФДМ по Харківській області вимагав підписати акти приймання-передачі майна та повернути йому майно.

Відповідно до приписів частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що відповідачем у встановлений законом строк в порядку ст. 764 Цивільного кодексу України, ст. 284 Господарського кодексу України та ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" належним чином повідомлено позивача про незгоду на продовження терміну дії договору оренди від 20.07.2007 року.

Частиною 2 статті 291 Господарського кодексу України передбачено, що договір оренди припиняється у разі закінчення строку на який його було укладено.

Отже, колегія суддів вважає, що договір оренди припинив свою дію 19 червня 201 року і не був автоматично пролонгований сторонами.

Відповідно до ст. 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов’язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Також, відповідно до ч. 1 ст. 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" у разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря він зобов’язаний повернути орендодавцеві об’єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди.

За змістом ст. 22 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ст. 774 Цивільного кодексу України строк договору суборенди (піднайму) не може перевищувати строку дії договору оренди.

Отже розірвання договору оренди припиняє дію договору суборенди (аналогічна позиція міститься в постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 22.01.2008).

Оскільки договір оренди припинив свою дію 19 червня 2010 року, то договір суборенди № 1 від 27 липня 2009 року, укладений між ФОП ОСОБА_5 та ФОП ОСОБА_3, також припинив свою дію з цієї ж дати.

На підставі вищевикладеного оскільки нового договору оренди на спірне приміщення укладено не було, відповідно до ст.ст. 2, 3 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" у позивача відсутні визначені законом підстави для користування спірним нежилим приміщенням.

Що стосується вимоги, в якій позивач просить суд зобов’язати відповідача укласти з ним додаткову угоду до договору оренди № 3361-Н від 20 липня 2007 року, встановивши строк дії договору оренди до 18 травня 2013 року колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положеннями ст.ст. 626, 627 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або цивільних прав та обов’язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагенту, визначенні умов договору з урахуванням цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Виходячи зі змісту ст.ст. 638, 640 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

У ст. 649 Цивільного кодексу України зазначено, що розбіжності, які виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування та в інших випадках, встановлених законом, вирішуються судом.

Порядок укладання господарських договорів визначено також у главі 20 Господарського кодексу України (436-15) .

Відповідно до ст. 179 Господарського кодексу України, укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:

- вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

- примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;

- типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;

- договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

У статті 187 Господарського кодексу України закріплено наступне: спори, що виникають при укладенні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов’язковим на підставі закону або в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов’язані укласти певний договір на підставі укладеного між ними попереднього договору.

Аналіз наведених вище правових норм та обставин справи свідчить про те, що за рішенням суду укладаються лише певні господарські договори, перелічені у ст. 187 Господарського кодексу України, ст. 649 Цивільного кодексу України.

Укладення між позивачем та відповідачем договору оренди нерухоме майно, яке перебуває у державній власності не є обов’язковим для сторін в контексті вказаних вище приписів закону.

Відповідно до частини 2 статті 188 Господарського кодексу України сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. А в силу частини 3 цієї ж статті сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

Механізм вирішення розбіжностей, що виникають при укладення договорів та передання переддоговірних спорів на вирішення суд, встановлений статтею 181 Господарського кодексу України.

Зокрема, частина 5 вищевказаної статті вказує на те, що сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов’язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду у двох випадках:

- якщо укладення договору є обов’язковим для сторін в силу закону;

- якщо є згода обох сторін на передання спору на вирішення суду.

В інших випадках у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся) (ч.8 ст. 181 ГК України).

Отже, проект договору та протокол розбіжностей є в даному випадку доказами щодо вжиття заходів досудового врегулювання господарських спорів, а також вони є свідченням існування спору, який сторони передають на вирішення господарського суду.

Колегія суддів звертає увагу на те, що норми ст. 187 Господарського кодексу України та ст. 84 Господарського процесуального кодексу України містять застереження на те, що у спорі про спонукання до укладення договору в резолютивній частині рішення вказують умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору. День набрання чинності рішенням суду щодо переддоговірного спору вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначене інше.

Отже, викладення змісту договору в судовому рішенні є обов'язковою умовою його повноти, законності та обґрунтованості. Невизначення судом умов договору зумовлює неможливість набуття ним чинності разом з рішенням суду та нездатність цього способу захисту досягти мети - визнання прав та законних інтересів позивача.

Проте, натомість, позивачем проект додаткової угоди до договору господарському суду не надавався, умови, на яких сторони повинні укласти цю угоду, не визначені.

При вирішенні даного спору колегія суддів вважає за необхідне зазначити те, що під укладенням договору ( додаткової угоди) на підставі закону розуміється імперативне застереження про це в законі (що охоплює і підзаконні нормативно-правові акти). Відсутність такого застереження зумовлює відмову в задоволенні позовних вимог про зобов'язання укласти договір з огляду на порушення ст. 19 Конституції, згідно з якою ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачене законом.

За таких умов, покладання на відповідача обов’язку по вчиненню дій не передбачених ні нормами права, ні договором є безпідставним і неправомірним. Це суперечить Конституції України (254к/96-ВР) (ст.19), якою визначено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Також це не відповідає положенням ст. 14 Цивільного кодексу України відповідно до якої цивільні обов’язки виконуються в межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

Відповідно до ст. 4-3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Згідно із ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Відповідно до ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Відповідно до вимог ст. 32 ГПК України: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

При цьому, належністю доказів є спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини.

Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін.

За загальним правилом обов’язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Обов’язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується позивача, який повинен доказати факти, на підставі яких пред’явлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він будує заперечення проти позову.

У відповідності до вимог ст. 54 ГПК України позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги з зазначенням доказів. До обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, відносять обставини, які становлять предмет доказування у справі. Предмет доказування це сукупність обставин, які необхідно встановити для правильного вирішення справи. У предмет доказування включаються факти матеріально-правового характеру, що є підставою вимог позивача та заперечень відповідача.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Позивачем не доведено порушення відповідачем його прав, які стали підставою для розірвання договору оренди.

Відповідно статей 55 Конституції України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до ст. 21 Господарського процесуального кодексу України, сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу. Позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є підприємства та організації, яким пред'явлено позовну вимогу.

Визнання права є одним із способів захисту цивільних прав та інтересів, передбачених ч. 2 ст. 16 ЦК України. Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Стаття 1 ГПК України передбачає право відповідних осіб звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Таке право суду пов'язано з тим, що судовий захист порушеного права позивача може бути здійснений лише в разі звернення з позовом до особи, яка це право порушує, не визнає або оспорює; тобто саме особа, що порушує право, яке підлягає захисту, має бути відповідачем у такій справі; і задоволенню підлягає лише той позов, що заявлений до особи, яка порушує відповідне право.

Позивач не надав до матеріалів справи документів, на підтвердження вимог щодо необхідності укладання з ним додаткової угоди до договору оренди.

До матеріалів справи не надано жодного іншого доказу на підтвердження того, що на момент звернення до суду відповідач порушив його права чи законний інтерес.

Викладене означає, що позовні вимоги не ґрунтуються на правових нормах і є безпідставними, а отже задоволенню не підлягають.

Посилання позивача, зокрема, на належність виконання орендарем умов договорів оренди не приймаються судом до уваги, оскільки не можуть бути підставою для обмеження права власника майна на розпорядження своїм майном. Таким чином, позивач, в порушення вимог ст. 33 ГПК України, не довів належними та допустимими доказами тих обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог.

Враховуючи вищенаведене та те, що власник майна згоду на продовження терміну дії договору оренди від 20.07.2007 року не давав, позивачем не надано проекту додаткової угоди та не визначені умови, на яких сторони повинні укласти цю угоду, колегія суддів вважає позовні вимоги позивача в частині зобов’язання відповідача укласти з ним додаткової угоди до договору оренди № 3361-Н від 20.07.2010 року безпідставними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Щодо вимоги позивача про зобов’язання відповідача підписати акт прийому – передачі спірного майна, то колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 цього Кодексу закріплено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, згідно з яким кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Дана норма кореспондується з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, якою визначено способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів.

Вищезазначеними нормами не передбачено такого способу захисту прав, як підписання відповідних актів.

Відповідно до п. 40 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-08/163 від 12.03.2009 "Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів України у другому півріччі 2008 року щодо застосування норм Господарського процесуального кодексу України" (v_163600-09) визначений частиною другою статті 16 Цивільного кодексу України і частиною другою статті 20 Господарського кодексу України перелік способів (шляхів) захисту прав та законних інтересів осіб (у тому числі суб'єктів господарювання та споживачів) не є вичерпним, оскільки відповідними нормами передбачена можливість захисту права або інтересу й іншим способом (іншими способами), встановленими (передбаченими) договором або законом.

Отже, здійснюючи оцінку правильності обрання позивачем у справі способу захисту порушеного права чи охоронюваного законом інтересу, господарський суд повинен звертатися й до інших, крім названих кодексів, актів законодавства, а також до умов укладеного сторонами договору.

Слід зазначити, що предметом позову може бути матеріально-правова чи немайнова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд повинен прийняти рішення. Предметом позову не можуть бути обставини, які виступають доказами у справі, зокрема, підписання актів приймання-передачі, оскільки такі акти підтверджують наявність або відсутність юридичних фактів, які входять до підстав позову. Захист майнового або немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов'язання утриматись від їх вчинення.

Колегія суддів констатує, що зобов'язання відповідача підписати акт приймання-передачі об'єкта нерухомості не призводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі їх задоволення, не можуть бути виконані у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення.

Крім того, за статтею 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією (254к/96-ВР) межах і відповідно до законів України.

За приписами статті 6 Господарського кодексу України одним із загальних принципів господарювання є заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

Отже, зобов'язання відповідача підписати акти приймання-передачі об'єкта нерухомості не тільки суперечить встановленим діючим законодавством способам захисту цивільних прав, а є також втручанням у господарську діяльність суб'єкта господарювання, що, як наслідок, призводить до порушення його вільного волевиявлення.

Відповідно до п. 39 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-08/163 від 12.03.2009 року "Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів України у другому півріччі 2008 року щодо застосування норм Господарського процесуального кодексу України" (v_163600-09) дійшовши висновку про те, що предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способом захисту прав, суд повинен відмовити у позові.

Таким чином, колегія суддів відмовляє позивачу в задоволенні позову в частині зобов’язання відповідача укласти акт прийому - передачі спірних нежитлових приміщень.

З огляду на зазначене та враховуючи відмову в задоволенні позовних вимог в частині укладання додаткової угоди до договору оренди від 20.07.2007 року та підписання акту прийому – передачі, колегія суддів не знаходить правових підстав для задоволення вимог позивача щодо зобов’язання передати йому в натурі спірні приміщення.

Таким чином, колегія суддів вважає, що позовні вимоги ФОП ОСОБА_5 нормативно не доведені, а тому задоволенню не підлягають.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується ст. 49 ГПК України. У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав державне мито покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином судові витрати у даній справі покладаються на позивача.