за позовом Дочірнього підприємства "Ілліч - Агро Крим" Публічного акціонерного товариства "Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча", (97006, АР Крим, Красногвардійський район, с. Калинине, вул. Калинина, 1а),

до відповідача Закритого акціонерного товариства "Новоандріївське", (97570, АР Крим, Сімферопольський район, с. Чистеньке, вул. Севастопольське шосе, 2а),

про визнання недійсним договору оренди майна,

Суддя Л. О. Ковтун

представники:

від позивача ОСОБА_1 – представник, дов. від 01.01.2011р.

від відповідача ОСОБА_2, представник, довіреність від 07.06.2011р. № 59,

Суть спору: Дочірнє підприємство "Ілліч - Агро Крим" Публічного акціонерного товариства "Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча" звернулось до господарського суду АР Крим з позовом до Закритого акціонерного товариства "Новоандріївське" про визнання договору оренди майна від 01.09.2007р. та додаткової угоди від 01.09.2008р. недійсними.

В обґрунтування заявлених позовних вимог, товариство звертає увагу на низку обставин, які свідчать про укладення між сторонами у справі договору без наміру створювати будь-які правові наслідки, що в свою чергу на думку позивача дає підстави для висновку про фіктивність як спірного договору від 01.09.2010р. так і про додаткову угоду до нього.

Відповідач позов не визнав, у відзиві на позовну заяву зазначив, що деякі порушення порядку передачі майна жодним чином не свідчать про наявність ознак недійсності спірного правочину. Крім того, відповідач звертає увагу на ненадання ДП жодних доказів на підтвердження викладених у позові висловлень, а також наполягає на застосуванні судом строків позовної давності.

Розглянувши матеріали справи, заслухав пояснення представників сторін, оцінивши надані докази, суд

Предметом даного позову є визнання недійсним укладеного 01.09.2007р. між сторонами у справі договору оренди майна, а також додаткової угоди до нього від 01.09.2008р.

Підставою позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою визначені правові наслідки та визначають межі доказування. Право визначення підстави позову належить виключно позивачу.

Як на підставу визнання недійсним як спірного договору так і додаткової угоди до нього, позивач посилається на їх укладення без наміру створювати правові наслідки, що в силу статті 234 Цивільного кодексу України є підставою для визнання недійсними оскаржуваних правочинів.

Виходячи з предмету та підстави позову, для вирішення спору у даній справі суду слід з’ясувати факт обґрунтованості заявлених позовних вимог.

Дослідивши надані сторонами докази у підтвердження своїх доводів і заперечень, суд приходить до висновку, що заявлений позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Предметом доказування у даній справі є встановлення наявності чи відсутності підстав для визнання недійсним договору оренди майна від 01.09.2007р. та додаткової угоди до нього.

Відповідно до пункту 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 6 листопада 2009 року № 9 (v0009700-09) цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України (435-15) та іншими актами законодавства. При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи. Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити Цивільного кодексу України (435-15) , іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) та Цивільного кодексу України (435-15) , міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України (254к/96-ВР) та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину (пункт 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними"від 6 листопада 2009 року № 9 (v0009700-09) ).

Отже, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд, згідно з пунктом 1 роз’яснень Вищого арбітражного суду України № 02-5/111 від 12 березня 1999 року (v_111800-99) "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними", повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

У розумінні діючого законодавства фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Як свідчать матеріали справи, 01 вересня 2007 року між ЗАТ "Новоандріївське" та ДП "Ілліч - Агро Крим" ВАТ "Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча" укладений договір оренди майна, строком дії у один рік.

Відповідно до пункту 1.1 договору орендодавець (відповідач) передає орендарю в тимчасове володіння і користування транспортні засоби і сільськогосподарські механізми з устаткуванням, майстерні і склади, виноробний завод з обладнанням, консервний цех з устаткуванням, холодильник з устаткуванням, склад № 1 з устаткуванням, душовий павільйон, насосні станції, іменоване "майно", згідно переліку майна, оформленого як додаток № 1 до цього договору, що є його невід'ємною частиною, а орендар зобов'язується оплачувати орендну плату на умовах і в терміни, передбачені цим договором.

У відповідності з пунктом 2.1 договору, вступ орендаря у володіння і користування майном наступає одночасно з підписанням сторонами акту прийому-передачі майна. При передачі майна складається акт прийому-передачі майна в оренду, який підписується членами двосторонньої комісії.

Згідно пункту 5.2. укладеного між сторонами договору орендна плата підлягає нарахуванню з моменту підписання сторонами акту прийому – передачі майна та нараховується до моменту фактичного повернення майна орендодавцю.

Акт прийому-передачі майна в оренду підписаний 01.09.2007 року.

По закінченню дії основного договору, сторонами 01 вересня 2008 року підписано додаткову угоду, якою зокрема змінено пункт 4 договору та пункт 4.1 викладено у наступній редакції: "Договір вступає в силу з моменту підписання акту прийому – передачі орендованого майна, який підписується двосторонньою комісією у складі не менш двох чоловік та діє до 01.09.2009 року". Підпункти 8.3, 9.1. (2), 9.1. (3) виключено.

У позовній заяві ДП зазначає про невиконання сторонами умов пункту 3.3 договору в частині призначення своїх представників для створення двосторонньої комісії по передачі орендованого майна.

Суд критично розцінює вказаний довід підприємства як одну з обставин, що свідчить про наявність ознак недійсності правочину, позаяк вищезгаданий акт лише засвідчує факт передачі орендованого майна в користування. При цьому, матеріалами справі підтверджено засвідчення керівниками сторін відповідної передачі із скріпленням акту печатками підприємств.

Також, не є переконливими доводи позивача стосовно виявлення після початку використання спірного майна за призначенням його незадовільного технічного стану, оскільки матеріали справи містять відповідний акт прийому-передачі майна від 01.09.2007р. (аркуш справи 18-24) у пункті другому якого сторонами чітко зафіксований факт повної комплектації, робочого, технічного та справного стану майна, що передається.

Твердження Дочірнього підприємства стосовно здійснення відповідачем перешкод у виконанні умов укладеного договору та неможливості використання майна внаслідок відповідної заборони на то ЗАТ "Новоадріївське" спростовуються наявними в матеріалах справи доказами, зокрема підписаним обома сторонами у справі акту прийому-передачі оригіналів свідоцтв про реєстрацію машин, листами самого позивача (датованими серпнем, вереснем 2008 року) щодо закінчення строку дії укладеного договору від 01.09.2007р. та готовності повернути орендоване майно, тощо.

При вирішенні вимоги позивача про визнання недійсною додаткової угоди, укладеної між сторонами у справі 01.09.2008р. з підстав наявності пункту 8, яким з основного договору виключений пункт 5.9, суд вважає за необхідне звернути увагу на наступне.

По-перше, до загальних засад цивільного законодавства, що базуються насамперед на положеннях Конституції України (254к/96-ВР) , відносять свободу договору. Вказаний принцип, зокрема, передбачає право фізичних та юридичних осіб вільно встановлювати свої права й обов’язки на основі договору і у визначенні будь-яких умов договору, які не суперечать законодавству.

Принцип свободи договору також знайшов відображення у статті 627 ЦК України, якою встановлено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Аналіз змісту наведеної норми дозволяє зробити висновок, що учасники цивільного обороту мають право вільно, виходячи з власних інтересів, вирішувати вступати їм у договірні відносини чи ні. Свобода договору означає можливість сторін вільно визначати умови та зміст договору, який вони укладають.

Як встановлено судом, при укладенні та підписанні як договору оренди від 01.09.2007р. так і додаткової угоди до нього позивач був вільний у визначенні умов договору. При цьому, останнім ані у позовній заяві, ані в поясненнях, наданих в судовому засіданні не зазначено норми діючого законодавства, які порушені спірним пунктом.

Отже, суд приходить до висновку про відсутність жодних обставин, які б підтверджували висловлення позивача стосовно укладення спірних правочинів без наміру створювати правові наслідки, обумовлені договором.

Відповідно до приписів статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести суду ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, способом, передбаченим чинним законодавством для доведення такого роду фактів.

Статтями 4-2 та 4-3 ГПК України закріплені принципи рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом та здійснення судочинства на засадах змагальності. Аналогічні положення про принцип рівності закріплені в статті 129 Конституції України та ст. 9 Закону України "Про судоустрій України і статус суддів".

Принцип рівності перед законом і судом означає рівність суб’єктивних процесуальних прав усіх учасників судового процесу. З принципу рівності перед законом і судом випливає, що правосуддя здійснюється незалежно від правового статусу учасників процесу, їхнього майнового стану, форми власності й інших критеріїв; процесуальне становище учасників судочинства визначається тільки процесуальним законодавством і ніяким іншим; процесуальний порядок вирішення справ визначається процесуальною формою. Змагальність полягає в тому, що сторони у процесуальній формі доводять перед судом свою правоту, за допомогою доказів переконують суд у правильності власної правової позиції. Принцип змагальності передбачає покладання тягаря доказування на сторін, покладання на них відповідальності за доведеність їхніх вимог чи заперечень, звільнення суду від обов’язку збирання доказів. Принцип змагальності вимагає від сторін ініціативи та активності в реалізації їхніх процесуальних прав, тобто обумовлює мотивацію поведінки сторін під час розгляду справи.

Відповідно до частини 2 статті 4-3 ГПК України сторони та інші особи – учасники процесу обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими господарському суду доказами. Саме у цьому полягає активність сторін та інших учасників процесу в змагальності. Причому ризик настання наслідків вчинення або не вчинення процесуальних дій покладається на сторони та інших осіб, які беруть участь у справі.

З урахуванням викладеного, збирання судом будь-яких доказів в обґрунтування правомірності доводів позивача є фактично перекладанням обов’язку сторони на суд, що суперечить принципам рівності та змагальності.

Як вже зазначалось, позивачем не доведений факт укладення між сторонами у справі фіктивного правочину, що виключає можливість застосування судом правового механізму, передбаченого статтею 234 Цивільного кодексу України та тягне відмову в задоволенні позову.

В судовому засіданні оголошена вступна та резолютивна частини рішення.

Повний текст рішення оформлений відповідно до ст. 84 ГПК України і підписаний 05.07.2011р.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 82- 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В позові відмовити.