Позовні вимоги мотивовано тим, що 15.03.2008 між сторонами у справі було укладено договір № 55-05 оренди нерухомого майна, однак відповідач, в порушення вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) , Цивільного кодексу України (435-15) не сплачував орендну плату за період з 01.08.2009 по 31.07.2010, що на думку Фонду комунального майна є суттєвим порушенням умов договору, та надає право в силу статті 651 Цивільного кодексу України, статей 10, 26, 27 Закону України "Про оренду державного та комунального"вимагати розірвання договору оренди та повернення об’єкту оренди орендодавцеві.

Ухвалою суду від 27.08.2010 позовна заява прийнята до розгляду та порушено провадження у справі № 5020-4/158, розгляд справи призначений на 14.09.2010.

У порядку статті 77 Господарського процесуального кодексу розгляд справи відкладався у судовому засіданні 14.09.2010 на 05.10.2010, оголошувались перерви 05.10.2010 до 19.10.2010, 19.10.2010 до 08.11.2010, 08.11.2010 до 11.11.2010.

У судовому засіданні 05.10.2010 позивач надав клопотання про припинення провадження у справі в частині стягнення з відповідача суми заборгованості з орендної плати у зв’язку із сплатою її в ході розгляду справи, що підтверджується довідкою Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради (арк.с. 51), а також квитанцією від 22.09.2010 про сплату відповідачем сум 25322 грн. 44 коп. та 1039 грн. 69 коп. із зазначенням призначення платежу –"за оренду за договором №55-05"(арк.с. 64).

У ході розгляду справи відповідач у порядку статей 22, 59 Господарського процесуального кодексу України надав відзив на позовну заяву, зазначивши про те, що у ході розгляду справи сума заборгованості з урахуванням пені, 3% річних та штрафу була ним погашена, також вважає що одночасне стягнення суми пені та штрафу є порушенням вимог діючого законодавства України (арк.с. 62-63).

До початку судового засідання 11.11.2010 представник відповідача у порядку статті 22 Господарського процесуального кодексу України додатково надав пояснення по суті спору, згідно з якими проти розірвання договору оренди заперечує з огляду на те, що позивачем не був дотриманий порядок розірвання договорів, передбачений нормами діючого законодавства України, крім того, відповідач вважає, що позивач обрав невірний спосіб захисту своїх прав та інтересів, тому у суду відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

Ухвалою суду від 11.11.2010 провадження у справі в частині стягнення з відповідача суми орендної плати в розмірі 22333,96 грн. було припинено у порядку, передбаченому пунктом 11 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

У судовому засіданні представник позивача виклав зміст позову у решті вимог, провадження за якими не було припинено судом, на задоволенні позову наполягав, просив суд позовні вимоги задовольнити в повному обсязі на підставах, викладених в позовній заяві.

Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечував, просив в задоволенні позову відмовити з підстав, викладених у відзиві.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши надані докази заслухавши пояснення представників сторін, суд –

15.03.2008 між Територіальною громадою, від імені якої діє Фонд комунального майна Севастопольської міської Ради (Орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (Орендар) укладений договір оренди № 55-05 (далі –Договір)(а.с. 12-13).

Відповідно до пунктів 1.1-1-2 Договору з метою ефективного використання комунального майна і досягнення найвищих результатів господарської діяльності Орендодавець передав, а Орендар прийняв в оренду нерухоме майно –вбудовані нежитлові приміщення з №ІV-1 по № ІV–8 загальною площею 128,90 кв.м з прибудовою літ. "А" і входом в підвал в житловому будинку літ. "А" за адресою: м. Севастополь, площа Захарова, будинок №1, які перебувають на балансі КП "Жілсервіс-13".

Вартість приміщень складає 99068,00 грн. згідно з актом оцінки від 18.11.2005.2010.

Орендовані приміщення використовуються під розміщення складу-магазину.

Вбудовані приміщення належать Територіальній громаді міста Севастополя в особі Севастопольської міської Ради на підставі Свідоцтва про право власності на вбудовані приміщення магазину, виданого Фондом комунального майна Севастопольської міської Ради 29.01.2008.

Передача майна в оренду не надає орендарю права власності на це майно. Власником орендованого майна залишається Територіальна громада, а орендар користується ним протягом строку оренди (пункт. 2.1 Договору).

Розмір орендної плати визначається у відповідності з рішенням Севастопольської міської Ради №1617 від 13.03.2007 та складає 17832 грн. у рік. Орендна плата визначена виходячи з орендної ставки 18% від вартості об’єкта оренди, визначеної незалежною оцінкою майна, переданого в оренду станом на 18.11.2005.

Згідно з пунктами 2.2, 3.2 Договору, орендна плата складає 1715 грн. та перераховується на розрахунковий рахунок Орендодавця не пізніше 20 числа поточного місяця з 01.04.2007.

Відповідно до пункту 3.3 згідно з Методикою, затвердженою рішенням сесії №1617 Севастопольської міської Ради від 13.03.2007, розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом корегування розміру місячної орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції, що відповідає попередньому місяцю.

Згідно з пунктом 2.5 Договору, повернення Орендарем орендованого майна здійснюється протягом одного тижня після закінчення договору. Майно повинно бути повернуто в стані, в якому воно було отримано, з урахуванням нормального зносу. Прийом-передача об’єкта оренди після закінчення дії договору оренди здійснюється комісією, яка складається з представників Орендодавця та Орендаря. У випадку погіршення орендарем стану орендованого майна, орендар зобов’язаний відшкодувати вартість робіт, необхідних для проведення відбудовних робіт. Майно вважається повернутим Орендодавцю з моменту підписання сторонами акту прийму-передачі об’єкта оренди.

Обов’язок повернути об’єкт нерухомого майна, з урахуванням його зносу після закінчення дії Договору, передбачений пунктом 4.12 Договору.

Відповідно до пункту 7.1, строк дії Договору –з моменту його підписання до 04 жовтня 2009 року.

Згідно з пунктом 6.3 Договору, суперечки, що виникають у ході виконання договору, вирішуються за згодою сторін, якщо згода не була досягнута, спірні питання передаються на розгляд господарського суду.

На підставі акта приймання-передачі майна від 15.03.2008 Орендодавець передав Орендарю майно –вбудовані нежитлові приміщення з №ІV-1 по № ІV –8 загальною площею 128,90 кв.м з прибудовою літ. "А" і входом в підвал в житловому будинку літ. "А" за адресою: м. Севастополь, площа Захарова, будинок №1 /арк. с. 15/.

19.08.2009 сторонами була укладена Додаткова угода про внесення змін до Договору оренди нерухомого майна №55-05 від 15.03.2008 (арк.с. 16), відповідно до якої сторонами змінений розмір орендної плати, якій з 01.08.2009 складає 1835,20 грн. та підлягає корегуванню за кожний наступний місяць на індекс інфляції, що відповідає попередньому, а з 01.01.2010 розрахунок орендної плати поновляється відповідно до умов договору оренди №55-05 від 15.03.2008, визначеним до внесення цих змін.

Протоколом від 18.11.2009 узгодження змін до Договору оренди №55-05 від 15.03.2008 строк дії договору продовжений до 04.10.2011 (арк.с. 17).

Умовами пункту 4.4 Договору передбачений обов’язок Орендаря своєчасно вносити Орендодавцю орендну плату, а також здійснювати інші платежі, що пов’язані з використанням об’єкту оренди, в тому числі оплату послуг, що надаються підприємствами комунальній сфери.

Порушення умов договору в частині своєчасного та повного внесення орендної плати стало підставою для звернення позивача до господарського суду міста Севастополя з вимогами про стягнення з відповідача суми орендної плати з 01.08.2009 по 31.07.2010 у розмірі 22333,96 грн., пені –1832,53 грн., 3% річних –348,93 грн. штрафу 8579,45 грн.

Ухвалою суду від 11.11.2010 провадження у справі в частині суми основного боргу по сплаті орендної плати було припинено у зв’язку із погашенням суми основної заборгованості по орендної платі відповідачем у ході розгляду справи.

Судом відхилено твердження відповідача про те, що квитанціями від 22.09.2010 у сумі 25322,44 грн. та 1039,69 грн. ним також було погашено суму пені, 3% річних та суму штрафу в повному обсязі, оскільки у даних про призначення платежу у цих квитанціях відповідачем зазначено "оплата за оренду за договором №55-05" та не вказано проведення оплати у рахунок погашення ані суми пені, ані 3% річних, ані штрафу (арк.с. 64).

Розглянувши матеріали справи, суд вважає вимоги позивача в частині стягнення суми пені, 3% річних та штрафу, а також розірвання договору та звільнення об’єкту оренди такими що підлягають частковому задоволенню виходячи з наступного.

Стаття 509 Цивільного кодексу України та стаття 173 Господарського кодексу України визначають зобов’язання (в тому числі господарське зобов’язання) як правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити кошти тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Зобов’язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 Цивільного кодексу України та статтею 174 Господарського кодексу України, зокрема, з договорів та інших правочинів (угод).

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

З наведеною нормою узгоджується стаття 283 Господарського кодексу України, згідно з якою за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).

Частиною шостою статті 283 Господарського кодексу України встановлено, що до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України (436-15) .

Згідно зі статтею 759 Цивільного кодексу України, одна особа (наймодавець) передає або зобов’язується передати іншій особі (наймачеві) майно у користування за плату на певний строк за договором найму (оренди).

Судом встановлено, що між сторонами укладено договір оренди нерухомого майна, тобто виникли орендні правовідносини.

Статтями 10, 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", статтями 284, 286 Господарського кодексу України визначено, що орендна плата –це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності, та є однією з істотних умов договору оренди.

Обов’язок орендаря своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату встановлений також частиною 3 статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та частиною 3 статті 285 Господарського кодексу України.

Згідно з частиною п’ятою статті 762 Цивільного кодексу України, плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

За умовами Договору, внесення орендної плати здійснюється Орендодавцю не пізніше 20 числа поточного місяця (пункт 3.2 Договору).

Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

В силу статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Отже, відповідач припустився порушення умов Договору стосовно повного та своєчасного внесення орендної плати.

Судом встановлено, що заборгованість з орендної плати за період з 01.08.2009 по 31.07.2010 відповідачем була погашена несвоєчасно, з порушенням умов договору, що підтверджується наявними у справі матеріалами, а саме платіжними квитанціями від 22.09.2010 щодо внесення орендної плати за Договором (арк.с. 64), а також довідкою позивача про надходження платежів за орендною платою (арк.с. 41).

Несвоєчасне внесення орендної плати з боку відповідача дозволяє суду зробити висновок про порушення останнім умов договірних зобов’язань.

Враховуючи що відповідачем сума заборгованості з орендної плати була сплачена несвоєчасно, позивачем було заявлено вимогу про стягнення з відповідача 3% річних від простроченої суми заборгованості з орендної плати за період з 01.08.2009 по 31.07.2010 у розмірі 348,93 згідно з наданим розрахунком (арк.с. 11).

Відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Суд, перевіривши наданий позивачем розрахунок 3% річних, вважає його обґрунтованим, а вимоги щодо стягнення 348,93 грн. –такими, що підлягають задоволенню в означеному розмірі.

Позивачем також заявлено вимогу про стягнення з відповідача суми пені за прострочення зобов’язання у розмірі 1832,53 грн.

Згідно з пунктом 3.5 Договору, орендна плата, перерахована несвоєчасно або не в повному обсязі стягується відповідно до законодавства за весь період заборгованості з урахуванням пені, нарахованої з розрахунку подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який стягується пеня, від суми недоплати за кожен день прострочення..

Зважаючи на те, що судом встановлено факт прострочення виконання відповідачем обов’язку щодо внесення орендної плати, суд вважає правомірним нарахування позивачем суми пені від суми несвоєчасно невиконаного грошового зобов’язання.

Відповідно до частини другої статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Із наведеною нормою кореспондує стаття 611 Цивільного кодексу України, згідно з якою, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання) (стаття 610 Цивільного кодексу України).

За приписами статті 549 Цивільного кодексу України, статті 230 Господарського кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник (учасник господарських відносин) повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Відповідно до частини шостої статті 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Перевіряючи наданий позивачем розрахунок пені, суд знаходить його вірним, зробленим з урахуванням вимог діючого законодавства, а вимоги позивача щодо сплати відповідачем суми пені у розмірі 1832,53 грн. такими, що підлягають задоволенню.

Також позивачем заявлена вимога про стягнення з відповідача суми штрафу в розмірі 8579,45 грн. за неналежне виконання зобов’язання (відповідно до пункту 6.2 Договору).

З цього приводу суд зазначає наступне.

Згідно з пунктом 6.2 Договору, за невиконання або неналежне виконання зобов’язань за договором оренди сторони несуть відповідальність у вигляді штрафу в п’ятикратному розмірі місячної орендної плати (арк.с. 13).

Стаття 217 Господарського кодексу України визначає види правових засобів відповідальності у сфері господарювання (господарські санкції) як заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки; такими засобами є: відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-господарські санкції.

Відповідно до частини другої статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов’язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного зобов’язання або неналежно виконаного зобов’язання (частини друга та третя статті 549 Цивільного кодексу України).

У разі порушення правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити штраф - господарську санкцію у вигляді грошової суми (частина 1 статті 230 Господарського кодексу України ).

Згідно з частиною четвертою статті 231 Господарського кодексу України у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Для визначення розміру штрафу позивачем за основу взятий місячний розмір орендної плати у сумі 1715,89 грн., таким чином загальний розмір штрафу за розрахунком позивача становить 8579,45 грн. (1715,89 грн.*5) /арк. с. 9 –зворотна сторінка/.

В той же час, стаття 232 Господарського кодексу України передбачає, що у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Пунктом 3 частини 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України також встановлено, що господарський суд, приймаючи рішення, має право зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання.

Наведені вище приписи законодавчих актів не містять переліку відповідних обставин. Отже, питання про зменшення розміру неустойки вирішується судом на підставі аналізу конкретної ситуації, тобто сукупності з’ясованих ним обставин, що свідчать про наявність підстави (підстав) для вчинення зазначеної дії.

Суд звертає увагу на пункт 3.9.2. Роз`яснень вищого арбітражного суду України № 02-5/289 від 18.09.1997 року (v_289800-97) "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України", яким встановлено, що вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання (пункт 3 статті 83 ГПК України), господарський суд повинен об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеню виконання зобов'язання, причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам.

Суд, вивчивши матеріали справи, вважає, що заявлений Фондом комунального майна до сплати штраф є надмірно великим порівняно із збитками кредитора, враховуючі також погашення суми основного боргу відповідачем у ході розгляду справи, суд вважає можливим зменшити розмір заявленого позивачем до стягнення штрафу та встановивши в сумі 1000,00 грн.

Позивачем також заявлена вимога про розірвання спірного договору оренди нерухомого майна та зобов’язання відповідача звільнити об’єкт оренди, передавши нерухоме майно позивачу у порядку, передбаченому договором оренди.

Частиною 3 статті 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" унормовано, що на вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду у разі невиконання сторонами своїх зобов’язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.

Право розірвати Договір за рішенням господарського суду на вимогу однієї зі сторін у випадку невиконання іншою стороною своїх зобов’язань та з інших підстав передбачено пунктом 7.3 договору №55-05.

Порядок розірвання договорів визначений статтею 188 Господарського кодексу України.

Відповідно до статті 188 Господарського кодексу України, розірвання господарських договорів допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Сторона договору, яка вважає за необхідне розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі, якщо сторони не досягли згоди щодо розірвання договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Із цією нормою узгоджується стаття 11 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якою підприємство чи організація, які вважають за необхідне змінити чи розірвати договір, надсилають пропозиції про це другій стороні за договором. Підприємство, організація, які одержали пропозицію про зміну чи розірвання договору, відповідають на неї не пізніше 20 днів після одержання пропозиції. Якщо підприємства і організації не досягли згоди щодо зміни чи розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення господарського суду.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем не дотримано встановленого порядку розірвання договору, оскільки докази, які б підтверджували надсилання відповідачеві пропозиції про розірвання договору, в матеріалах справи відсутні.

З цього приводу суд вважає за необхідне зауважити на таке.

Наведені та інші норми матеріального і процесуального права не передбачають будь-яких санкцій за недодержання підприємством (організацією) відповідного порядку розірвання господарського договору. Тому саме по собі таке недодержання не тягне за собою наслідків у вигляді припинення провадження у справі.

Конституційний Суд України в своєму рішенні від 09.07.2002 № 15-рп/2002 (v015p710-02) (справа про досудове врегулювання спорів № 1-2/2002) зазначає наступне.

Із змісту частини другої статті 124 Конституції України, щодо поширення юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, випливає, що кожен із суб’єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Зазначена норма, як і інші положення Конституції України (254к/96-ВР) , не містить застереження щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без його застосування.

Право на судовий захист передбачено й іншими статтями Конституції України (254к/96-ВР) . Зокрема, частина четверта статті 13 Конституції України, встановлює обов’язок держави забезпечити захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, в тому числі у судовому порядку. До таких суб’єктів належать, зокрема, юридичні особи та інші суб’єкти господарських відносин. Тобто можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб’єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору.

Обов’язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб’єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов’язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов’язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист (пункт 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Верховним Судом України, з посиланням на вказане рішення Конституційного Суду України, також зазначалося, що недотримання позивачем вимог частини другої статті 188 Господарського кодексу України, щодо обов’язку надсилання іншій стороні пропозицій про розірвання договору в разі виникнення такої необхідності не позбавляє позивача права звернутися за захистом порушеного права шляхом вчинення прямого позову до відповідача про розірвання договору (постанова названого суду від 17.06.2008 № 8/32пд).

Отже, відсутність пропозиції позивача про розірвання договору не є перешкодою для вирішення цього питання в судовому порядку та підставою для відмови у позові.

На думку суду, вимога про розірвання договору відповідає способам захисту цивільного права, визначеним пунктом 7 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України та частиною другою статті 20 Господарського кодексу України.

Судом встановлений факт суттєвого порушення відповідачем умов договору оренди нерухомого майна №55-05 в частині повного та своєчасного внесення орендної плати –що є суттєвим порушенням договору.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема припинення зобов’язання внаслідок розірвання договору.

Враховуючи вищевикладене, вимоги позивача про розірвання договору оренди суд вважає обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Згідно з частинами другою та третьою статті 653 Цивільного кодексу України, у разі розірвання договору зобов’язання сторін припиняються.

У разі розірвання договору зобов’язання припиняється з моменту досягнення домовленості про розірвання договору, якщо інше не встановлено договором. Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов’язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили.

Статті 15 та 16 Цивільного кодексу України, надають кожній особі право на захист її цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. При цьому захист цивільних прав та інтересів здійснюється судом.

Відповідно до пункту 6 Роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 02.04.1994 № 02-5/225 (v_225800-94) "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з судовим захистом права державної власності", державні та комунальні підприємства мають право звертатися з позовом про усунення будь-яких порушень свого права.

Частиною першою статті 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначено, що у разі розірвання договору оренди орендар зобов’язаний повернути орендодавцеві об’єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди.

Пунктом 4.12 договору встановлений обов’язок Орендаря повернути орендоване майно при припиненні дії даного договору.

Пунктом 2.5 унормовано, що повернення орендарем об’єкта оренди здійснюється протягом одного тижня після закінчення договору. Майно вважається повернутим орендодавцю з моменту підписання сторонами акту прийому-передачі об’єкта оренди.

Зважаючи на те, що судом прийнято рішення про задоволення позовних вимог про розірвання договору оренди, об’єкт оренди - вбудовані нежитлові приміщення з №ІV-1 по № ІV–8 загальною площею 128,90 кв.м з прибудовою літ. "А" і входом в підвал в житловому будинку літ. "А" за адресою: м. Севастополь, площа Захарова, будинок №1 –підлягає поверненню позивачеві.

Отже, позовні вимоги в частині зобов’язання відповідача звільнити орендоване майно та передати його Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради також підлягають задоволенню.

Відповідно до статей 44, 49 Господарського процесуального кодексу України при частковому задоволенні позову витрати по оплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Однак, враховуючи приписи пункту 4 Листа Вищого Арбітражного суду України від 16.10.1995 року № 01-8/732 (v_732800-95) "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів", яким встановлено, що якщо вимоги позивача про стягнення неустойки визнано обґрунтованими, але суд вважає за можливе на підставі пункту 3 статті 83 Арбітражного процесуального кодексу України зменшити розмір санкцій, що підлягають стягненню з відповідача, державне мито повинно бути покладене на відповідача у сумі, сплаченій позивачем, а не пропорційно задоволеним вимогам, оскільки в даному випадку визначальним для вирішення спору є обґрунтованість вимог позивача та обов'язок другої сторони задовольнити обґрунтовані вимоги заявника, суд покладає на відповідача витрати позивача по сплаті сум державного мита та інформаційно-технічного забезпечення процесу.

Таким чином сума судових витрат по сплаті державного мита та витрат на інформаційно-технічне забезпечення процесу, що були понесені позивачем підлягають стягненню з відповідача у порядку статті 49 Господарського процесуального кодексу, враховуючи також те, що заборгованість з орендної плати була погашена відповідачем в ході розгляду справи.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 22, 49, 75, 82 –85, 115, 116 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , суд, -

1. Позов задовольнити частково .

2. Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (99003, АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) на користь Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради (99011, м. Севастополь, вул. Луначарського, 5, ідентифікаційний код 25750044) суму в розмірі 3181,46 грн. (три тисячі сто вісімдесят одна грн. 46 коп.), яка складається з суми пені – 1832,53 грн., 3% річних –348,93 грн., штрафу –1000,00 грн.

3. Розірвати договір оренди нерухомого майна №55-05 від 15.03.2008 - вбудованих нежитлових приміщень з №ІV-1 по № ІV –8 загальною площею 128,90 кв.м з прибудовою літ. "А" і входом в підвал в житловому будинку літ. "А" за адресою: м. Севастополь, площа Захарова, будинок №1, укладений між Територіальною громадою, від імені якої діє Фонд комунального майна Севастопольської міської Ради (99011, м. Севастополь, вул. Луначарського, 5, ідентифікаційний код 25750044) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (99003, АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) .

4. Зобов’язати Фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 (99003, АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) звільнити вбудовані нежитлові приміщення з №ІV-1 по № ІV –8 загальною площею 128,90 кв.м з прибудовою літ. "А" і входом в підвал в житловому будинку літ. "А" за адресою: м. Севастополь, площа Захарова, будинок №1, і передати нерухоме майно Фонду комунального майна Севастопольської міської ради (99011, місто Севастополь, вул. Луначарського, 5; ідентифікаційний код 25750044) за актом прийому-передачі.

5. Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (99003, АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) на користь Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради (99011, м. Севастополь, вул. Луначарського, 5, ідентифікаційний код 25750044) державне мито в сумі 415,95 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 236 грн.