Товариство з обмеженою відповідальністю "Комплекс-АБД"(надалі – "Позивач", "ТОВ "Комплекс-АБД") звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Головного управління економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (надалі – "Відповідач 1") та Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації (надалі –"Відповідач 2") про визнання недійсними з моменту укладання пункти 3.1, 3.1.1, 3.1.2 Договору № 1041 від 21 листопада 2007 року, укладеного Головним управлінням економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Шевченківською районною у місті Києві державною адміністрацією та Товариством з обмеженою відповідальністю "Комплекс-АБД".

Позовні вимоги мотивовано тим, що пункти 3.1, 3.1.1 та 3.1.2 (надалі –"оскаржувані пункти") Договору № 1041 від 21 листопада 2007 року, укладеного Головним управлінням економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Шевченківською районною у місті Києві державною адміністрацією та Товариством з обмеженою відповідальністю "Комплекс-АБД"(надалі –також "Договір"), є такими, що суперечать вимогам чинного законодавства України, а тому є недійсними.

Зобов’язання по сплаті пайового внеску, на думку Позивача, відповідно до положень статей 175, 177 Господарського кодексу України (надалі –" ГК України (436-15) ") є добровільними і не є підставою для вимог щодо їх обов’язкового виконання.

Ухвалою Господарського суду міста Києва № 58/14 від 25 серпня 2010 року порушено провадження у справі.

Ухвалою від 14.09.10р. відкладено розгляд справи на 29.09.10р., у зв’язку із неявкою Відповідача –1 та Відповідача –2.

У судовому засіданні 29.09.2010р. Відповідач-1 надав відзив на позовну заяву. В письмових запереченнях на позов Відповідач 1 посилається на необґрунтованість позовних вимог та просить відмовити в їх задоволенні.

В обґрунтування заперечень на позовну заяву Відповідачем 1 зазначено, що сплата пайових внесків є необхідною умовою здійснення інвестиційної діяльності щодо будівництва об’єктів нерухомості у місті Києві, якою займається Позивач. Спірний договір є угодою про розмір пайового внеску, термін сплати, умови індексації тощо, яка укладена на добровільних засадах. Крім того, на думку Відповідача 1, пайовий внесок не є безкорисливим (як це передбачено Законом України "Про благодійництво та благодійні організації" (531/97-ВР) ), а тому не може розглядатися як благодійництво, а, отже, частина 4 статті 175, частина 2 статті 177 Господарського кодексу України не можуть застосовуватися до спірних правовідносин. Спеціальними нормами, що підлягають застосуванню до правовідносин, як зазначає Відповідач 1, є стаття 27 Закону України "Про планування та забудову територій", частина 5 статті 22 Закону України "Про столицю України –місто-герой Київ".

29.09.10р. в судовому засіданні оголошено перерву до 06.10.10р.

06.10.10р. через канцелярію суду представник позивача подав додаткові пояснення щодо відзиву по справі.

В судове засідання 06.10.2010 р. представник Позивача- з'явився.

Представник Відповідача -1, що належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, в судове засідання 06.10.2010 р. не з'явився, про причини неявки суд не повідомив.

Представник відповідача -2, що належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, в судове засідання 06.10.2010 р. не з'явився, про причини неявки суд не повідомив.

У зв‘язку з неявкою у судове засідання 06.10.2010р. представників відповідачів та неподання витребуваних судом документі, розгляд справи відкладено на 22.10.2010р.

13.10.2010р. через канцелярію Господарського суду міста Києва представником Позивача подано заяву про залучення до матеріалів справи додаткових документів по справі.

22.10.2010р. розгляд справи не відбувся, у зв‘язку з перебуванням судді на лікарняному.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.10.2010р. розгляд справи призначено на 27.10.2010р.

25.10.2010р. через канцелярію Господарського суду міста Києва представником Позивача подано заяву про продовження строку вирішення спору.

27.10.2010р. через канцелярію Господарського суду міста Києва представником Відповідача-2 подано клопотання, у якому Відповідач-2 просить суд розглядати справу без участі представника.

У судовому засіданні 27.10.2010р. клопотання Відповідача-2 судом задоволено.

У судове засідання 27.10.2010р. представник Позивача- з‘явився.

Представники відповідачів у судове засідання не з‘явились, витребуваних судом документів не надали.

Оскільки, двохмісячний строк, встановлений ч. 1 ст. 69 ГПК України для вирішення спору, закінчується 25.10.2010 р., та в зв’язку із необхідністю відкласти розгляд справи, заява задоволена, розгляд справи відкладено.

У судовому засіданні 03.11.2010р. були присутні Позивач та Відповідач-2.

В усних поясненнях представник позивача підтримав заявлені вимоги у повному обсязі.

В усних поясненнях представник Відповідача-2 підтримав відзив на позовну заяву.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, Господарський суд міста Києва, –

21 листопада 2007 року між Головним управлінням економіки та інвестицій Київської міської державної адміністрації, Шевченківською районною в місті Києві державною адміністрацією (Замовник) та ТОВ "Комплекс-АБД" (Інвестор), відповідно до рішення Київради від 27 лютого 2003 року № 271/431 (ra0271023-03) (зі змінами та доповненнями), укладено Договір № 1041 (надалі –також "Договір № 1041"), предметом якого є сплата Інвестором пайової участі (внесків) на створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва у зв’язку із будівництвом житлового будинку (загальна площа квартир 7 934,00 кв. м) з вбудованими приміщеннями загальною площею 2 197,00 кв. м. (в т. ч. офіси 760,50 кв. м., магазини –1 436, 50 кв. м.), підземним паркінгом загальною площею 2 364,00 кв. м. та відкритою автостоянкою площею 247,50 кв. м. між будинком № 20/2 по вул. Якіра та будинком № 4 по вул. Сім’ї Хохлових у Шевченківському районі м. Києва (пункт 1.1 Договору № 1041).

Відповідно до пункту 1.2 Договору № 1041 розмір пайового внеску, згідно з розрахунками 1, 2, 3 та 4 становить –4 710, 95 тис. грн.

Пунктом 1.3 Договору № 1041 встановлено, що щомісячно сума платежу підлягає корегуванню відповідно до наданих Замовником документів, що підтверджують фінансування будівництва, за бюджетний кошт.

За невиконання або неналежне виконання умов Договору № 1041 на Позивача даним договором покладено наступну відповідальність, а саме –у разі прострочення строків сплати пайових внесків (пункт № 3.1 Договору № 1041):

•Інвестор сплачує пеню в розмірі 0,1 відсотка від нарахованої суми пайового внеску за кожну добу прострочення строку сплати, визначеного п. 2.1.1 цього Договору (пункт 3.1.1 Договору № 1041).

•Розмір несплаченої частки пайового внеску сплачується Інвестором у сумі,

скоригованій Головним управлінням економіки та інвестицій на індекс інфляції від дати його розрахунку (пункт 3.1.2 Договору № 1041).

Позивач вважає пункти 3.1, 3.1.1 та 3.1.2 Договору № 1041 такими, що не відповідають вимогам чинного законодавства України, а тому підлягають визнанню недійсними.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на повному та всебічному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, Суд приходить до наступних висновків.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) , правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до частини 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України (надалі –також " ЦК України (435-15) ") підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою –третьою, п’ятою, шостою статті 203 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 1 пункту 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) визначено, що судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК (435-15) , іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) та ЦК (435-15) , міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України (254к/96-ВР) та законом, а також моральним засадам суспільства.

Статтею 179 Господарського кодексу України (надалі – " ГК України (436-15) ") визначено, що господарський договір укладається певною категорією суб'єктів господарювання з органом місцевого самоврядування, якщо існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення такого договору.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (435-15) , з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України (436-15) , іншими нормативно-правовими актами для окремих видів договорів.

Відповідно до пункту 5 статті 22 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ", який був чинним на момент укладення Договору № 1041, у зв'язку зі здійсненням містом Києвом функцій столиці України Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація, кожна в межах своєї компетенції, встановленої законами України, мають право залучати кошти інвесторів (забудовників) в порядку пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста за нормативами, затвердженими Київською міською радою, з метою поліпшення фінансового забезпечення комплексної забудови міста.

Відповідно до статті 27 Закону України "Про планування та забудову територій"в редакції, яка була чинною на момент укладення Договору № 1041, вихідними даними можуть визначатися також вимоги до пайової участі замовників на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів. Граничний розмір коштів на розвиток відповідної інфраструктури та порядок його визначення встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Отже, зазначені правові норми є спеціальними щодо регулювання відносин сторін відносно сплати пайового внеску.

рішенням Київської міської ради від 27 лютого 2003 року № 271/431 (ra0271023-03) "Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва", яке було чинним на дату укладення Договору № 1041, встановлено, що пайовий внесок сплачує юридична (фізична) особа або уповноважена нею особа, яка оформляє:

- дозвільні документи на будівництво (реконструкцію);

- документи на землекористування для експлуатації та обслуговування об'єктів, при будівництві (реконструкції) яких документація не була оформлена належним чином (земельні питання не вирішені у встановленому порядку);

- документи щодо зміни функціонального призначення об'єктів виробничого та невиробничого призначення;

- свідоцтво про право власності на проінвестовані нежитлові приміщення;

- документи щодо зміни функціонального призначення житлових будинків (приміщень) на нежитлові згідно з Порядком переведення жилих будинків і жилих приміщень у нежилі у м. Києві, затвердженим розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 01.10.2002 р. № 1825 (ra0076017-02) .

Згідно Додатку № 1 до рішення Київської міської ради від 27 лютого 2003 року № 271/431 (ra0271023-03) "Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва", зокрема, пункту 1.1 Нормативів для визначення розмірів пайової участі (внесків) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва, –пайова участь (внесок) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста являє собою одноразовий внесок, який інвестор має сплатити до бюджету міста Києва без урахування ПДВ, що діє на дату сплати.

Пайовий одноразовий внесок включає в себе наступні складові: відшкодування витрат бюджету м. Києва на розширене відтворення його ресурсів; плати інвестора за право реалізувати свій проект будівництва (реконструкції) на території столиці.

Отже, вказаний пайовий внесок сплачують, у тому числі, й суб'єкти господарювання, які здійснюють реконструкцію на території міста Києва.

Пайовий внесок сплачується забудовником на підставі відповідного договору.

Таким чином, Договір № 1041, укладений між сторонами даної справи, є договором, на дату укладення якого існувала пряма вказівка закону щодо обов’язковості його укладення.

Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини 1 статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 173 ГК України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Відповідно до статті 230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських правовідносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

Системний аналіз вищевказаних норм права свідчить про те, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана вчинити на користь другої сторони певну дію (сплатити гроші), а друга сторона має право вимагати виконання цього обов'язку, при цьому одностороння відмова від зобов’язання не допускається, а його виконання може забезпечуватись неустойкою, яка за своєю правовою природою є додатковим зобов’язанням, яке виникає у особи у разі невиконання нею основного зобов’язання.

В той же час, частиною 2 статті 9 Цивільного кодексу України визначено, що законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

Правовідносини сторін щодо предмету Договору № 1041 в силу своєї специфіки, суб’єктного складу та юридичного змісту регулюються спеціальними правовими нормами.

Так, відповідно до частини 4 статті 175 ГК України суб’єкти господарювання у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов’язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов’язання не є підставою для вимог щодо їх обов’язкового виконання.

Згідно з частиною 2 статті 177 ГК України суб’єкти господарювання відповідно до ч. 4 ст. 175 цього кодексу можуть незалежно від статутної мети своєї діяльності брати на себе зобов’язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об’єктів та об’єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв’язування місцевих проблем. Суб’єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій.

Таким чином, Господарський кодекс України (436-15) містить спеціальну норму, яка регулює правовідносини щодо участі суб’єктів господарювання при вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів, у будівництві і утриманні соціально-культурних об’єктів та об’єктів комунального господарства і побутового обслуговування, а також встановлює спеціальні умови для відповідних договірних зобов’язань у цій сфері.

Як вже було зазначено, частиною 5 статті 22 Закону України "Про столицю України –місто-герой Київ", в редакції на час укладення Договору № 1041, було визначено право Київської міської ради та Київської міської державної адміністрації залучати кошти інвесторів (забудовників) в порядку пайової участі у створені соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста за встановленими нормативами.

З наведеного вбачається, що вказані спеціальні правові норми встановлюють певні квазізобов’язання, які за своєю правовою природою відрізняються від загальних зобов’язань тим, що не є обов’язковими до виконання, можуть реалізовуватися добровільно за власним бажанням особи, яка їх на себе взяла, а інша особа, в свою чергу, не може вимагати обов’язкового виконання цих зобов’язань. Оскільки за своєю правовою природою виконання таких зобов’язань є добровільним, а інша особа не може вимагати їх обов’язкового виконання, то виконання таких зобов’язань не може забезпечуватись неустойкою, відповідно, у особи не може виникати додаткове зобов’язання у вигляді сплати неустойки за невиконання основного зобов’язання, виконання якого має добровільний характер.

Таким чином, Суд приходить до висновку про те, що застосуванню до спірних правовідносин підлягають норми статей 175, 177 ГК України, що, в свою чергу, виключає застосування загальних норм права, зокрема, тих норм, які встановлюють господарсько-правову відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов зобов’язання.

Як вбачається зі змісту Договору № 1041, Позивачем за Договором № 1041 були взяті на себе зобов’язання сплатити пайову участь (внески) на створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва.

За своїм змістом та правовою природою вказані зобов’язання підпадають під дію спеціальних правових норм – статей 175, 177 Господарського кодексу України, частини 5 статті 22 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ", а отже, мають відповідну специфіку (зокрема, такі зобов’язання не можуть бути підставою для вимог щодо їх обов’язкового виконання), а тому Відповідач не може вимагати їх обов’язкового виконання, відповідно, виконання таких зобов’язань не може забезпечуватись неустойкою.

Враховуючи вищевикладене, Суд дійшов висновку, що пункти 3.1, 3.1.1 та 3.1.2 Договору № 1041, які встановлюють зобов’язання Позивача сплатити пеню та скоригований на індекс інфляції розмір несплаченої частки пайового внеску, не відповідають вимогам статей 509, 525, 549 Цивільного кодексу України, статей 173, 175, 177, 230 Господарського кодексу України, а тому підлягають визнанню недійсними.

Вищевказаний висновок підтверджується також правовою позицією Вищого господарського суду України, викладеною в постанові у справі № 15/357 від 13 травня 2009 року, копія якої міститься в матеріалах справи.

При цьому, Суд звертає увагу на те, що в силу вимог частини 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України; якщо при розгляді справи буде встановлено, що акт державного чи іншого органу, в тому числі органу місцевого самоврядування, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов’язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини.

Враховуючи вищевикладене, Суд не застосовує в спірних правовідносинах положення пункту 4. 9 Нормативів для визначення розмірів пайової участі (внесків) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва, затверджених рішенням Київської міської ради від 27 грудня 2005 року № 622/3083 (ra_622023-05) , оскільки положення вказаного пункту не відповідають вищенаведеним статтям 175, 177 Господарського кодексу України, частині 5 статті 22 Закону України "Про столицю України –місто-герой Київ".

Статтею 217 ЦК України встановлено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства та організації мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених прав та охоронюваних законом інтересів.

Згідно з статтею 33 Господарського процесуального кодексу України обов'язок доказування тих обставин, на які посилається сторона як на підставу своїх вимог та заперечень, покладається на сторону.

Відтак, проаналізувавши матеріали справи та вимоги чинного законодавства України, Суд приходить до висновку про невідповідність оскаржуваних пунктів Договору № 1041 вимогам чинного цивільного та господарського законодавства України, а тому вказані пункти підлягають визнанню недійсними.

Згідно з частиною 2 статті 34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Враховуюче викладене, Суд дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог та відповідність їх чинному законодавству, у зв’язку з чим, позов підлягає задоволенню повністю.

Державне мито, судові витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на відповідачів в рівних частках.

Керуючись ст. ст. 32- 34, 44, 49, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати недійсними з моменту укладання пункти 3.1, 3.1.1, 3.1.2 Договору № 1041 від 21 листопада 2007 року, укладеного Головним управлінням економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (Київської міської державної адміністрації), Шевченківською районною у місті Києві державною адміністрацією та Товариством з обмеженою відповідальністю "Комплекс-АБД".

3. Стягнути з Головного управління економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) до Державного бюджету України 42 грн. 50 коп. - державного мита та 118 грн. - витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

4. Стягнути з Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації 42 грн. 50 коп. - державного мита та 118 грн. - витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.