У лютому 2009р. Приватна фірма "Апія" звернулася до господарського суду Луганської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Діна Л" про стягнення заборгованості у сумі 80000грн., індекс інфляції у сумі 1680грн., 3% річних у сумі 552,33грн. та 0,5% за користування чужими грошовими коштами у сумі 33600грн. за договором поставки №Р-010308/2 від 01.03.2008р.

Під час розгляду даної справи позивач подав зміни до позовної заяви щодо розміру позовних вимог у зв’язку зі сплатою відповідачем у період з 03.02.2009р. по 27.02.2009р. заборгованості у сумі 80000грн., просив стягнути з відповідача на користь позивача індекс інфляції у сумі 1680грн., 3% річних у сумі 552,33грн. та 0,5% за користування чужими грошовими коштами у сумі 33600грн.

Рішенням господарського суду Луганської області від 22.05.2009р. у справі №16/24 (суддя Ворожцов А.Г.) позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача ТОВ "Діна Л" на користь позивача ПП "Апія" інфляційні нарахування у сумі 1680грн., 3% річних –552,33грн., крім того, витрати зі сплати держмита –822,32грн. та інформаційно-технічні витрати –83,77грн. У задоволенні вимоги про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами у розмірі 33600грн. – відмовлено.

Не погодившись з прийнятим у справі рішення суду, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення господарського суду Луганської області від 22.05.2009р. в частині незадоволених позовних вимог та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги позивача у повному обсязі.

В судове засідання представники сторін не з'явилися. Враховуючи, що про час, дату та місце розгляду справи сторони були повідомлені своєчасно та належним чином, Вищий господарський суд України вважає за можливе розглянути касаційну скаргу за відсутності представників сторін.

Відповідач скористався правом, наданим статтею 111-2 ГПК України, та надіслав до Вищого господарського суду України відзив на касаційну скаргу, в якому просить оскаржений судовий акт залишити без змін.

Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, відзив на неї, заслухавши суддю-доповідача, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції, між позивачем та відповідачем укладено договір поставки №Р-010308/2 від 01.03.2008р., за умовами якого позивач за накладною №r7.09.10.2008/504/а від 09.10.2008р. поставив відповідачу товар на суму 128338,8грн., тоді як відповідач на час звернення з цим позовом частково оплатив товар у сумі 48338,8грн. та за період з 03.02.2009р. по 27.02.2009р. ще 80000грн.

Поряд з цим, з урахуванням умов п.3.3 договору щодо оплати товару на умовах відстрочення платежу протягом 30 календарних днів від дати його поставки, суд першої інстанції дійшов висновку, що сума основного боргу повністю сплачена відповідачем після звернення позивача до суду з даним позовом.

Водночас урахувавши положення ст. 625 ЦК України, визнання відповідачем у клопотанні згідно ч.5 ст. 22 ГПК України інфляційних нарахувань у сумі 1680грн., 3% річних у сумі 552,33грн., місцевий господарський суд дійшов висновку про задоволення цих позовних вимог.

Разом з тим, судом першої інстанції було зазначено, що п.6.1 договору сторони передбачили, що у разі прострочення покупцем (відповідачем) оплати поставленого товару більше строку, ніж передбачено п.3.3 (30 календарних днів з дати поставки товару), він повинен сплатити повну вартість товару. Процент за користування чужими грошовими коштами сторони визначили п.6.2 у розмірі 0,5% за кожний день від вартості неоплаченого товару за весь час прострочення.

Пославшись на положення ст. 536, ч.3 ст. 692 ЦК України, суд вказав, що за своєю правовою природою зазначені проценти розглядаються як борг, а не відповідальність, про що свідчить, зокрема, відсутність зв'язку між можливістю їх стягнення та наявністю підстав юридичної відповідальності, а також неприпустимістю їх зменшення за вимогою боржника.

На підставі зазначеного, суд першої інстанції дійшов висновку, що за умовами п.6.1 договору сторони невірно визначили сутність процентів за користування чужими грошовими коштами, а передбачили саме відповідальність у вигляді пені за неналежне виконання грошового зобов'язання (прострочення відповідачем оплати поставленого товару більше строку, ніж передбачено п. 3.3), а не борг, яким повинні бути проценти за користування чужими грошовими коштами з точки зору їх юридичної природи.

Врахувавши вищевикладене, положення ч.3 ст. 549, ч.2 ст. 625 ЦК України, зазначивши про незаявлення позивачем вимог про стягнення пені, місцевий господарський суд дійшов висновку про відмову позивачу у задоволенні вимог щодо стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами за період з 09.11.2008р. по 02.02.2009р. у сумі 33600грн.

Однак колегія суддів касаційної інстанції вважає висновок суду про відмову у задоволенні позовних вимог щодо стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами на суму 33600грн. таким, що не відповідає договірним умовам, визначеним п.6.1, п.6.2 договору, ст.ст. 526, ч.3 ст. 692 ЦК України.

Твердження суду, що в п.6.1 договору сторони передбачили саме відповідальність у вигляді пені за неналежне виконання грошового зобов’язання є невірним, оскільки судом невірно витлумачено визначені сторонами договірні умови, наведені у п.6.1 та п.6.2 договору.

Поряд з цим, судом невірно ототожнено поняття процентів за користування чужими грошовими коштами, визначені ч.3 ст. 692 ЦК України з трьома процентами річних, визначених ч.2 ст. 625 ЦК України.

Відповідно до задоволених позовних вимог підлягають розподілу судові витрати за розгляд справи, як це передбачено ст. 49 ГПК України.

Згідно п.5 ч.1 ст.1119 касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги (подання) має право змінити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції.

Враховуючи вищевикладене, межі перегляду справи судом касаційної інстанції, визначені ст.ст. 111-5, 111-7 ГПК України, оскаржене рішення належить змінити частково, з викладенням пунктів 1 та 3 резолютивної частини рішення господарського суду Луганської області від 22.05.2009р. у справі №16/24 в наступній редакції: "1. Позов задовольнити. 2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Діна Л" на користь Приватної фірми "Апія" проценти за користування чужими грошовими коштами на суму 33600грн., державне мито на суму 336грн., інформаційно-технічні витрати на суму 34,23грн."

Керуючись, ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу Приватної фірми "Апія" задовольнити, змінити пункти 1 та 3 резолютивної частини рішення господарського суду Луганської області від 22.05.2009р. у справі №16/24, виклавши їх в наступній редакції:

1. Позов задовольнити.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Діна Л" на користь Приватної фірми "Апія" проценти за користування чужими грошовими коштами на суму 33600грн., державне мито на суму 336грн., інформаційно-технічні витрати на суму 34,23грн.

Доручити господарському суду Луганської області видати відповідний наказ.

Повернути з державного бюджету України Приватній фірмі "Апія" надлишково сплачене державне мито за подачу касаційної скарги на суму 411,16грн.