Приватне підприємство "Газбудсервіс" звернулося до господарського суду Івано-Франківської області з позовом та уточненням до позовних вимог, в якому просило зобов'язати Лисецьку селищну раду виконати мирову угоду від 28.02.2005року, укладену між останньою та Приватним підприємством "Газбудсервіс", затверджену ухвалою господарського суду Івано-Франківської області від 05.05.2005 року у справі № 15/171, стягнути з Лисецької селищної ради 138 291,09 грн. основного боргу, 3% річних за період з 05.05.2005 року по 27.08.2008 року в сумі 13 662,39 грн. та інфляційні втрати за період з 05.05.2005 року по 27.08.2008 року в сумі 77 788,78 грн.

Господарський суд Івано-Франківської області рішенням від 27.10.2008 року (суддя Деделюк Б.В.) позовні вимоги задовольнив, зобов'язав Лисецьку селищну раду виконати мирову угоду від 28.02.2005 року, укладену з Приватним підприємством "Газбудсервіс", затверджену ухвалою господарського суду Івано-Франківської області від 05.05.2005 року у справі № 15/171; стягнув з Лисецької селищної ради на користь Приватного підприємства "Газбудсервіс" 138 291,09 грн. основного боргу, 3% річних за період з 05.05.2005 року по 27.08.2008 року в сумі 13 662,39 грн. та інфляційні втрати за період з 05.05.2005 року по 27.08.2008 року в сумі 77 788,78 грн. Судові витрати суд поклав на відповідача. Рішення вмотивоване обґрунтованістю та доведеністю позовних вимог.

Львівський апеляційний господарський суд постановою від 04.03.2009 року ( судді Мельник Г.І., Новосад Д.Ф., Михалюк О.В.) рішення господарського суду Івано-Франківської області залишив без змін.

Лисецька селищна рада звернулася з касаційною скаргою до Вищого господарського суду України, в якій просить рішення господарського суду Івано-Франківської області від 27.10.2008 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 04.03.2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до господарського суду першої інстанції. Скарга вмотивована неправильним застосуванням господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, неповним з’ясуванням обставин, що мають значення для справи та невідповідністю висновків суду обставинам справи. В касаційній скарзі відповідач посилається на відсутність у чинному законодавстві, зокрема в статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України, такого способу захисту порушеного права як спонукання до виконання виконавчого документа, оскільки вважає, що ухвала суду про затвердження мирової угоди, укладеної в процесі виконання судового рішення, і є виконавчим документом. Зазначає, що заборгованість, яку просить стягнути позивач, вже була предметом судового розгляду, щодо неї винесено судове рішення та існує виконавчий документ, а тому, на думку скаржника, поданий позивачем позов про спонукання до виконання мирової угоди, укладеної в процесі виконання судового рішення та стягнення заборгованості згідно цієї угоди є безпідставним. Також скаржник зазначає, що мирова угода як засіб вирішення господарського спору (статті 78 Господарського процесуального кодексу України) та мирова угода, укладена на стадії виконання судового рішення (стаття 121 Господарського процесуального кодексу України ) є різними процесуальними діями та несуть об'єктивно різні процесуальні наслідки. Він вважає, що положення п. 3.9.6 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.1997 року, на яке посилається суд першої інстанції, стосується виключно мирової угоди сторін як засобу вирішення господарського спору, тобто процесуального документа, винесеною на підставі статті 78 Господарського процесуального кодексу України.

Приватне підприємство "Газбудсервіс" надіслало до Вищого господарського суду України відзив на касаційну скаргу, проти доводів якої заперечує, просить залишити постанову Львівського апеляційного господарського суду від 04.03.2009 року без змін, як законну та обґрунтовану, а касаційну скаргу - без задоволення.

Заслухавши доповідь судді Гоголь Т.Г., пояснення представників сторін, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм процесуального права при ухвалені оскаржуваних судових актів, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Предметом позову, з яким Приватне підприємство "Газбудсервіс" звернулося до господарського суду, була матеріально - правова вимога про зобов'язання Лисецької селищної ради виконати мирову угоду від 28.02.2005року, укладену між останньою та Приватним підприємством "Газбудсервіс", затверджену ухвалою господарського суду Івано-Франківської області від 05.05.2005 року у справі № 15/171 та стягнення з Лисецької селищної ради 138 291,09 грн. основного боргу. Крім того позивач просив стягнути з відповідача 3% річних за період з 05.05.2005 року по 27.08.2008 року в сумі 13 662,39 грн. та інфляційні втрати за період з 05.05.2005 року по 27.08.2008 року в сумі 77 788,78 грн.

При цьому суди встановили, що 15.01.2004 року за результатами розгляду господарським судом Івано-Франківської області справи № 15/171 прийнято рішення, яким стягнуто з Лисецької селищної ради на користь Приватного підприємства "Газбудсервіс" 150 487,00 грн. заборгованості за виконані роботи згідно договору підряду № 11 від 06.03.2001 року на виконання будівельно-монтажних робіт, 1504,87 грн. державного мита та 118.00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Загальна сума заборгованості відповідача перед позивачем згідно цього рішення становила 152 109,87 грн.

Ухвалою господарського суду Івано-Франківської області від 05.05.2005 року у справі № 15/171 затверджено мирову угоду від 28.02.2005 року, укладену між з Лисецькою селищною радою та Приватним підприємством "Газбудсервіс", згідно умов якої відповідач зобов'язався перерахувати на розрахунковий рахунок позивача заборгованість в сумі 152 109,87 грн. протягом 33 місяців, починаючи з квітня 2005 року по грудень 2007 року, рівними частинами по 4609,39 грн. щомісяця не пізніше 10-го числа поточного місяця.

Також в ході розгляду справи суди встановили, що у зазначений строк відповідач не виконав прийняті на себе зобов’язання за мировою угодою, у зв’язку з чим позивач звернувся до Відділу ДВС Тисменицького районного управління юстиції на підставі статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" із заявою від 14.07.2008 року про примусове виконання ухвали господарського суду Івано-Франківської області від 05.05.2005 року у справі № 15/171. Однак, постановою Відділу ДВС Тисменицького районного управління юстиції від 26.08.2008 року відмовлено у відкритті виконавчого провадження з примусового виконання вищевказаної ухвали суду, якою затверджено мирову угоду, на підставі невідповідності цієї ухвали вимогам статті 19 Закону України "Про виконавче провадження".

Задовольняючи позовні вимоги, господарські суди попередніх інстанцій послалися на те, що за приписами статей 11 та 202 Цивільного кодексу України, а також статті 17 Господарського кодексу України затверджена судом мирова угода за своєю правовою природою є двостороннім правочином, а тому зобов'язання сторін, які виникають з цієї угоди повинні виконуватися сторонами у відповідності до вимог чинного законодавства.

Однак, зазначений висновок господарських судів є таким, що суперечить вимогами чинного законодавства, оскільки мирову угоду не можна розглядати як договір у цивільно-правовому розумінні, оскільки порядок її укладання та затвердження регламентовано відповідними положеннями Господарського процесуального кодексу України (1798-12) .

Згідно статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) –це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюють на підставах, у спосіб та межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі –рішення).

Тобто, Закон України "Про виконавче провадження" (606-14) визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Відповідно до статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" ухвала господарського суду, в резолютивній частині якої викладений текст мирової угоди щодо сум і строків оплати їх боржником, є виконавчим документом.

Мирова угода, укладена сторонами у процесі виконання судового рішення, подається на затвердження господарського суду, який прийняв відповідне судове рішення. Про затвердження мирової угоди господарський суд виносить ухвалу. Ця ухвала є виконавчим документом згідно з пунктом 2 частини другої статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" і як виконавчий документ повинна містити у своїй резолютивній частині не лише вказівку про затвердження мирової угоди, а й інші передбачені законодавством (статтею 86 Господарського процесуального кодексу України та статтею 19 Закону України "Про виконавче провадження") ознаки та відомості, зокрема, щодо умов, розміру і строків виконання зобов'язань сторін тощо. За недодержання відповідних вимог ухвала про затвердження мирової угоди не може вважатися виконавчим документом, що підлягає виконанню державною виконавчою службою. У випадках невиконання зобов'язаною стороною умов мирової угоди, укладеної в процесі виконання судового рішення і затвердженої господарським судом, заінтересована сторона може звернутися до державного виконавця на підставі статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" із заявою про примусове виконання ухвали, якою затверджено цю угоду.

Натомість господарські суди попередніх інстанцій в ході розгляду справи не дослідили, чи відповідає ухвала про затвердження мирової угоди зазначеним вимогам, чи містить ознаки та відомості відповідно до вимог Закону України "Про виконавче провадження" (606-14) .

Окрім того, судами, рішення яких оскаржуються, не з’ясовано, що передбачає виконання мирової угоди між сторонами, у який спосіб мирова угода повинна була бути виконана, не з'ясовано чи зобов’язання Лисецької селищної ради виконати мирову угоду передбачає сплату Лисецькою селищною радою коштів, які оскаржуваними судовими рішеннями стягнуто з відповідача.

В порушення вимог процесуального права (статей 43, 47, 38, 43 Господарського процесуального кодексу України), приймаючи рішення та постанову суди не забезпечили всебічний та повний розгляд обставин справи, належним чином не дослідили, не встановили та не надали юридичну оцінку дійсним правам і обов’язкам сторін, що призвело до передчасних і необґрунтованих висновків.

Неповне дослідження фактичних обставин та неналежне з'ясування дійсних прав і обов'язків сторін унеможливлює правильне застосування матеріального закону, що регулює спірні правовідносини.

Викладене свідчить про те, що судами при розгляді справи не були достатньо враховані вимоги законодавства. Як наслідок, прийняті у справі рішення та постанова не відповідають ст. ст. 84, 105 Господарського процесуального кодексу України та вимогам, що викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 р. № 11 "Про судове рішення" (v0011700-76) зі змінами та доповненнями.

Згідно ст. ст. 111-5, 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, які не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

У зв’язку із вищевикладеним колегія суддів вважає, що приймаючи рішення та постанову, суди надали неповну та невірну юридичну оцінку обставинам справи, порушили і неправильно застосували норми матеріального та процесуального права, в зв’язку з чим, враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції (стаття 111-7 Господарського процесуального кодексу України), рішення та постанова підлягають скасуванню, а справа передачі на новий розгляд місцевому господарському суду.