Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім" (надалі позивач) звернулося до господарського суду Львівської області із позовом до Суб'єкта підприємницької діяльності –фізичної особи ОСОБА_1 (надалі відповідач) про зобов'язання укласти договір оренди частини приміщень спільного користування.

Заявою від 20.01.2009 позивач уточнив позовні вимоги та просив суд зобов'язати відповідача укласти договір сервітуту на запропонованих позивачем умовах.

Рішенням господарського суду Львівської області від 10.02.2009 у справі №17/209 (суддя Ділай У.І.) позов ТОВ "Торговий Дім" задоволений повністю; за рішенням вважати укладеним з дня набрання рішенням суду законної сили договір сервітуту на користування частиною приміщень загального (спільного) користування, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 між ТОВ "Торговий дім" та СПД-ФО ОСОБА_1 в редакції, запропонованій позивачем.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 08.04.2009 (судді: Бойко С.М., Марко Р.І., Якімець Г.Г.) вказане рішення суду залишено без змін.

Відповідач, не погоджуючись із прийнятими у даній справі судовими рішеннями звернувся до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити. Підстави касаційної скарги обґрунтовуються порушенням судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Від позивача у справі надійшли заперечення на касаційну скаргу відповідача, в яких позивач просить залишити без змін прийняті у справі рішення, вимоги касаційної скарги залишити без задоволення.

Сторони належним чином повідомлялися про час та місце розгляду даної справи згідно з вимогами Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Голови Вищого господарського суду України від 10.12.2002 № 75, проте ні позивач, ні відповідач не скористався своїм правом бути присутніми у судовому засіданні 29.07.2009.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм господарськими судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, згідно з вимогами ст. 1115 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів прийшла до висновку про часткове задоволення касаційної скарги.

Згідно із статтею 108 Господарського процесуального кодексу України Вищий господарський суд України переглядає за касаційною скаргою (поданням) рішення місцевого господарського суду та постанови апеляційного господарського суду.

Відповідно до вимог статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Під час розгляду справи господарськими судами встановлено, що:

- на підставі договору купівлі-продажу нежитлових приміщень шляхом викупу, зареєстрованого в реєстрі за №1898 та посвідченого приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Спариняк Л.В., позивач набув право власності на нежитлове приміщення літ А-2, а саме: нежитлові підвальні приміщення літ: пд. ІІІ, IV, XVII, XVIII, XIX, XX, XXII, XXIII, XXIVа, XXVI, XXVII, XXVIII, XXIX, коридор літ I, V, XXVI, XXV загальною площею 318,0 м2; нежитлові приміщення першого поверху літ: І, літ ІІ, загальною площею 52,3 м2; нежитлові приміщення другого поверху літ: 26, 25, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39 та літ. VI, літ.VII, літ. VIIа, загальною площею 509,5 м2; нежитлові мансардні приміщення літ: мн 44, 45, 43, VIII, IX, X, загальною площею 80,2 м2; які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1;

- СПД-ФО ОСОБА_1 (відповідач) є власником частини торгових приміщень 2-го поверху та мансарди, загальною площею 120,8 м2 у цьому ж будинку АДРЕСА_1, в яких вона проводить підприємницьку діяльність, що підтверджується довідкою Комунального підприємства Львівської обласної ради "Дрогобицьке міжміське бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" від 27.01.2009 №64;

- з поверхового плану будинку АДРЕСА_1, окремого входу до належних приміщень відповідач не має, а тому доступ до вказаних торгових приміщень СПД-ФО ОСОБА_1 та відвідувачі її торгових приміщень здійснюють через приміщення загального користування, які належать позивачеві;

- позивач направив на адресу відповідача пропозицію про укладення договору сервітуту на користування приміщеннями загального (спільного) користування у будівлі під АДРЕСА_1. Однак, відповіді на вказану пропозицію позивача відповідач не надав;

- позивач надав суду розрахунок розміру плати за сервітут за користування приміщеннями спільного користування, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1;

- як вбачається із вказаного розрахунку, площа приміщень загального (спільного) користування - 234,9 м2; загальна торгова площа приміщень - 668,53 м2; торгова площа ТОВ "Торговий дім"- 547,73 м2. (81,93% - від загальної торгової площі); торгова площа СПД-ФО ОСОБА_1- 120,8 м2 (18,07% - від загальної торгової площі);

- при цьому, до плати за сервітут позивачем включено частину витрат на утримання вказаного приміщення спільного користування, а саме: витрати на прибирання приміщень спільного користування, на оплату вартості електроенергії по освітленню приміщень спільного користування, на охорону приміщень спільного користування, а також витрати на оплату податку на прибуток із суми отриманої в формі плати за сервітут. До матеріалів справи долучено письмові докази понесення відповідних витрат позивачем, що зокрема підтверджується вихідними касовими ордерами на оплату послуг по прибиранню та охороні приміщень спільного користування;

- нормами законодавства не визначено розміру плати за користування нерухомим майном, а також не встановлено методики визначення розміру плати за сервітут на користування нерухомим майном, а тому суд погоджується із здійсненим позивачем розрахунком плати за сервітут на основі розподілу витрат на утримання приміщень спільного користування пропорційно розміру торгової площі, яка належить позивачу та відповідачу. Згідно з розрахунком позивача розмір плати за сервітут становить 1 261,92 грн.;

- виходячи із наведеного, керуючись ст.ст. 401, 402, 403 ЦК України, ст.ст. 20, 187 ГК України, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, прийшов до висновку, про обґрунтованість вимог позивача та задовольнив позов.

Відповідно до роз'яснень, викладених у пунктах 1, 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення" (v0011700-76) , рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом обставини, які мають значення для справи, їх юридичну оцінку, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд має це обґрунтувати.

Вищий господарський суд України вважає, що як рішення суду першої інстанції, так і апеляційної інстанції не відповідають таким вимогам з огляду на таке. Рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 року (v015p710-02) визначено, що частина 2 статті 124 Конституції України передбачає право юридичної особи на захист судом своїх прав, встановлює юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати свої права будь-якими не забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом способ захисту прав, у тому числі судовий захист. Суб'єкти правовідносин, у тому числі юридичні особи, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його вирішенням. Юридичні особи мають право на звернення до суду для захисту своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України (254к/96-ВР) . Держава має забезпечувати захист прав усіх суб'єктів правовідносин, в тому числі у судовому порядку. Право юридичної особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

У відповідності до ч. 4 ст. 147 ГК України право власності та інші майнові права суб'єкта господарювання захищаються у спосіб, зазначений у ст. 20 цього Кодексу.

Статтею 20 ГК України такими способами визначені : визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних, оперативно-господарських та адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом. Аналогічні за змістом положення містяться у ст. 16 ЦК України.

Відповідно до ст. 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Частина 1 ст. 403 ЦК України передбачає, що сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном .

Пунктами 1, 3 статті 402 ЦК України встановлено, що сервітут може бути встановлений договором, законом або заповітом; у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Отже, із даних норм вбачається, що сервітут –це право обмеженого користування чужим майном; встановлення сервітуту необхідно для користування чужим майном, а вимагати його встановлення має право заінтересована особа.

Під час здійснення судового провадження у даній справі судам необхідно було, насамперед з'ясувати, чи має право власник майна вимагати встановлення сервітуту на своє майно, в тому числі, і рішенням суду, тобто встановити наявність чи відсутність у позивача права на встановлення обмеження користування своїм майном, при тому, що приписами ст. 319 ЦК України передбачено, що власник має право користуватися, розпоряджатися своїм майном на власний розсуд в тому числі і встановлювати обмеження для себе щодо користування своїм майном або надати таке право іншій особі.

Таким, чином суди попередніх інстанцій, вирішуючи даний спір, прийшли до передчасного висновку щодо обґрунтованості пред'явленого позивачем позову, без урахування наведених норм матеріального права і дослідження вищевказаних питань, що є підставою для скасування прийнятих у даній справі судових рішень з передачею справи на новий розгляд, під час якого судам необхідно з'ясувати чи вірно обраний позивачем спосіб захисту своїх прав, а також інші обставини, зазначені у даній постанові та в залежності від встановленого прийняти правильне рішення.

Керуючись ст. ст. 1117, 1119 –11112 ГПК України (1798-12) , Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу Суб'єкта підприємницької діяльності –фізичної особи ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 08.04.2009 та рішення господарського суду Львівської області від 10.02.2009 у справі №17/209 скасувати і справу №17/209 направити на новий розгляд до господарського суду Львівської області у іншому складі суду.