Військовий прокурор Львівського гарнізону звернувся до господарського суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Військової частини А 2166 до Закритого акціонерного товариства "Київстар Дж.Ес.Ем." про визнання недійсним договору № 117-04 від 30.12.2003р. про надання послуг з утримання обладнання, а також додатку до нього № 13251 від 01.05.2007р. на підставі статей 48, 58 Цивільного кодексу Української РСР, статей 203, 215, 216, 227, 235 Цивільного кодексу України, статті 207 Господарського кодексу України.

Прокурор зазначив, що договір про надання послуг є удаваним, вчиненим сторонами з метою приховання іншого правочину –договору оренди; спірний правочин, до якого має застосовуватися законодавство, яке регулює відносини з оренди землі, суперечить статті 7 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України", що передбачає надання військового майна в оренду виключно на конкурсній основі, з дотриманням порядку надання дозволу на передачу такого майна в оренду, що встановлюється Кабінетом Міністрів України, та з погодженням акта оцінки майна Фондом державного майна України чи його регіональними відділеннями. Використання майна здійснюється на підставі договору, що укладався командиром військової частини, без дозволу Міністерства оборони України, необхідність якого передбачено Постановою Кабінету Міністрів України № 778 від 11.05.2000р. (778-2000-п) , експертна вартість земельної ділянки, на якій розташоване обладнання, не проводилась.

Відповідач відхилив позов, вказавши, що при укладенні договору сторонами дотримано вимоги частин 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України, підстави для визнання договору недійсним відсутні; позов подано з пропущеним строком позовної давності.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.10.2008р. (суддя Хрипун О.О.) позов задоволено повністю; визнано недійсним договір про надання послуг з утримання обладнання № 117-04 від 30.12.2003р., укладений між Закритим акціонерним товариством "Київстар Дж.Ес.Ем." та військовою частиною А3755, правонаступником якої є військова частина А 2166, а також додаток № 13251 від 01.05.2007р. до договору № 117-04 від 30.12.2003р.; стягнуто з відповідача до Державного бюджету України 203грн. судових витрат.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 07.04.2009р. (судді: Кондес Л.О –головуючий, Куровський С.В., Михальська Ю.Б.) рішення місцевого суду скасовано; прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено повністю; стягнуто з позивачів на користь відповідача 42,50грн. судових витрат.

Не погоджуючись з висновками апеляційного господарського суду, Заступник військового прокурора Західного регіону України звернувся до Вищого господарського суду України з касаційним поданням, в якому просить скасувати постанову апеляційної інстанції, а рішення місцевого господарського суду залишити без змін.

Касаційне подання вмотивовано доводами про порушення апеляційним судом норм матеріального права, оскільки ним всупереч статті 213 Цивільного кодексу України застосовано до відносин, що виникли на підставі спірного договору, частину 1 статті 901 Цивільного кодексу України; фактичним обставинам справи не надано належної правової оцінки, правові висновки апеляційного суду суперечать фактичним обставинам справи, що були належно встановлені місцевим господарським судом, та, в свою чергу, не ґрунтуються обставинах, що підлягали з'ясуванню в даному спорі.

Відповідач відзив на касаційну скаргу не надав; сторони не скористалися правом на участь представників у судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді –доповідача, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підстав встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або перевіряти докази.

Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, 30.12.2003р. військовою частиною А 3755, правонаступником якої є військова частина А2166, та відповідачем було укладено договір № 117-04 на надання послуг з утримання обладнання; предметом якого є утримання та розміщення на території військової частини в погоджених сторонами місцях обладнання базової станції стільникового зв'язку комунікаційної мережі, лінії енергоживлення, комунікації та антенно-фідерних пристроїв зазначеної станції, які надалі разом іменуються "Базова станція".

За умовами договору військова частина зобов'язалася передати відповідачу на своїй території місця для встановлення контейнера з обладнанням, а також місця під розміщення щогли та антенно-фідерних пристроїв; забезпечити підключення базової станції до систем енергопостачання та комунікацій, які знаходяться на технічній території, прокладення (силами та за рахунок відповідача) додаткових комунікацій, встановлення приладів обліку електроенергії, пожежної та охоронної сигналізації; забезпечити можливість безперешкодного цілодобового доступу працівників відповідача до базової станції, дозволити представникам користуватися комунальними вигодами, повідомляти про виникнення обставин, що можуть вплинути на нормальну роботу обладнання та зв'язку.

В свою чергу товариство зобов'язувалося своєчасно (щомісячно та в повному обсязі) сплачувати встановлені договором платежі, в тому числі й орендну плату, визначену пунктом 3.7 договору; додатком від 01.05.2007р. до договору сторони погодили загальну місячну плату в розмірі 900,00грн. на місяць без ПДВ.

Також відповідач зобов'язався звільнити місце розташування не пізніше дати припинення дії договору та передати його контрагенту за договором в стані, не гіршому, ніж на дату акту готовності, з урахуванням фізичного зносу.

Дослідивши умови договору, місцевий господарський суд зазначив про помилковість доводів позовної заяви про удаваність договору, оскільки аналіз умов договору дає підстави вважати, що за договором передано у користування відповідачу "місце розташування" - земельну ділянку, що знаходиться на території військової частини, за плату для розміщення на ній телекомунікаційних споруд та обладнання; зміст договору не залежить від його назви та відповідає змісту договору оренди, визначеному статтею 13 Закону України "Про оренду землі" та статті 792 Цивільного кодексу України, за якими договором оренди земельної ділянки є договір, за яким орендодавець зобов'язується за плату передати орендарю земельну ділянку у володіння та користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства; назва договору не змінює суті правовідносин сторін, тому положення спірного договору повинні відповідати законодавству, що регулює правовідносини у сфері оренди землі.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції зазначив, що чинне законодавство не надає військовим частинам право передавати землю в оренду (суборенду), будь-якого рішення щодо земельної ділянки, розташованої на території військової частини, оренда якої була предметом спірного договору, не приймалось, тому спірний договір не відповідає вимогам чинного законодавства (статтям 1 та 7 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України", Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" (1075-14) , статтям 20 та 77 Земельного кодексу України, статті 4 Закону України "Про використання земель оборони"), що є підставою для визнання договору недійсним за статтею 48 Цивільного кодексу Української РСР, частиною 1 статті 203, частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України.

Суд дійшов висновку, що прокурор звернувся за захистом в межах строку позовної давності, враховуючи момент одержання ним спірного договору від військової частини у червні 2007 року.

Натомість переглядаючи справу у повному обсязі відповідно до приписів статті 101 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд зазначив, що з умов спірного договору вбачається, що позивач зобов'язався надавати відповідачу послуги, обумовлені договором, що й складають його предмет, а відповідач зобов'язався оплачувати надані послуги відповідачу, що відповідає змісту договору про надання послуг згідно частини 1 статті 901 Цивільного кодексу України.

Також апеляційна інстанція зазначила про необґрунтованість правових висновків місцевого господарського суду про передачу в користування відповідачу земельної ділянки, що належить до земель оборони, позаяк у матеріалах справи відсутній акт приймання-передачі земельної ділянки, а також інші документи, що підтверджують передачу земельної ділянки в користування, натомість акт приймання-передачі обладнання від 01.05.2004р. від позивача відповідачу судом не досліджено; відсутні документи в підтвердження права постійного користування військової частини земельною ділянкою та, відповідно, віднесення її до земель оборони; спірний договір не може бути договором оренди землі, виходячи з суб'єктного складу його сторін.

Апеляційний суд вказав, що рішенням місцевого господарського суду всупереч підставам позову не досліджено не та не вказано обставин, що свідчили б про удаваність договору про надання послуг з утримання обладнання від 30.12.2003р., тому висновок місцевого господарського суду про недійсність договору, про який йдеться у резолютивній частині рішення, є необґрунтованим; висновки суду про початок перебігу позовної давності суперечать статті 76 Цивільного кодексу Української РСР та статті 261 Цивільного кодексу України.

Судова колегія вважає, що висновки апеляційного господарського суду не ґрунтуються на тих обставинах, що підлягали з'ясуванню в даному спорі, та суперечать нормам матеріального права з огляду на таке.

Відповідно до частини 2 статті 58 Цивільного кодексу Української РСР, угода є удаваною, якщо вона укладена з метою приховати іншу угоду. До удаваної угоди застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Відповідно до статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який вони насправді вчинили.

Відтак, звертаючись з відповідним позовом, позивач повинен довести, що спірний правочин укладено саме з метою приховання іншого правочину, і в результаті його вчинення не наступило інших правових наслідків.

Встановлення обставин, передбачених статтею 235 Цивільного кодексу України не є підставою для визнання недійсним укладеного правочину,а кваліфікує дійсний зміст спірного правочину; законність дійсно укладеного правочину розглядається відповідно до підстав, вказаних у статтях 203, 215 Цивільного кодексу України, статті 48 Цивільного кодексу Української РСР, відповідно до яких і заявлявся позов.

Судом першої інстанції встановлено, що змістом спірного правочину є надання відповідачу у володіння та користування земельної ділянки на певний строк, що відповідає змісту договору оренди, викладеному в статті 13 Закону України "Про оренду землі" та статті 792 Цивільного кодексу України; тобто, сторони мали на меті саме укладення договору оренди земельної ділянки.

Відсутність ознак удаваності правочину за висновками місцевого господарського суду не перешкоджає суду дослідити договір, що був предметом позову, на предмет його дійсності, виходячи з наведених позивачем підстав.

Відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України (2768-14) , Цивільним кодексом України (435-15) , Законом України "Про оренду землі" (161-14) , іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про оренду землі", оренда землі –це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Згідно з статтею 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Статтею 4 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України в межах повноважень, визначених законом.

Відповідно до частини 1 статті 48 Цивільного кодексу Української РСР, частини 1 статті 203, частини 1 статті 215 Цивільного кодексу недійсною є та угода (правочин), що не відповідає вимогам закону.

Встановивши, що порядок укладення та положення укладеного сторонами договору не відповідають положенням законодавства про оренду земельної ділянки та порядку розпорядження землями оборони, місцевий господарський суд дійшов законного та обґрунтованого висновку про його недійсність.

Натомість в порушення статей 101 та 105 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд не встановив дійсні обставини справи в їх сукупності, обмежившись посиланням на неповноту дослідження обставин справи місцевим господарським судом.

Зазначивши, що предмет спірного правочину відповідає частині 1 статті 901 Цивільного кодексу України, за якою за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором, апеляційний господарський суд навів у постанові положення спірного договору, натомість не з'ясував та не виклав у постанові мету укладення спірного правочину та правові наслідки його вчинення, тобто, не розглянув доводи позовної заяви про удаваність договору про надання послуг.

Апеляційним судом помилково поставлено під сумнів висновок місцевого господарського суду про належність земельної ділянки, на якій розміщено обладнання відповідача, до земель оборони; при цьому апеляційною інстанцією не застосовано статтю 19 Земельного кодексу України, що визначає правову природу земель оборони, виходячи з поділу земель України на категорії за основним цільовим призначенням; встановлення та зміна цільового призначення земель здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Таким чином, перевіривши у відповідності до частини 2 статті 111-5 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що місцевий господарський суд всебічно, повно та об'єктивно розглянув у судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; належним чином проаналізував умови договору та додатку до нього, його правові наслідки та зміст зобов’язальних відносин сторін; правильно застосував матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, врахував положення статей 32, 33, 34, 43 Господарського процесуального кодексу України у зв’язку із чим дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову. При визначенні додержання строку позовної давності для звернення з даним позовом місцевим господарським судом було правомірно враховано момент, коли прокурору стало відомо про допущене порушення.