Рішенням господарського суду Львівської області від 02.09.2008 (суддя Артимович В.М.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 19.01.2009 (колегія суддів у складі головуючого судді Р.Марко, суддів С.Бойко, Т.Бонк), відмовлено в задоволенні позовних вимог Львівського міжрайонного транспортного прокурора в інтересах держави в особі РВ ФДМУ по Львівській області та ДТГО "Львівська залізниця" в особі Львівської дирекції залізничних перевезень в частині стягнення 15996,32 грн. з ПП ОСОБА_1 неустойки за неповернення державного орендованого майна. В частині вимог про повернення державного майна провадження по справі припинено на підставі п. 11 ст. 80 ГПК України в зв’язку з передачею відповідачем майна за актом від 06.05.2008.

Державне територіально-галузеве об'єднання "Львівська залізниця" в особі Львівської дирекції залізничних перевезень з рішенням та постановою у справі в частині відмови у задоволенні позовних вимог не згодне, в поданій касаційній скарзі просить їх скасувати, справу направити на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що висновок судів першої та апеляційної інстанцій про продовження строку договору оренди до 31.03.2008 не відповідає вимогам Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) і матеріалам справи, суперечить п. 10.6 договору оренди та ч. 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ч. 1 ст. 32, ч. 2 ст. 34 ГПК України, оскільки, орендодавець не зобов'язаний повідомляти про припинення договору оренди орендаря під його особистий розпис. Крім того, скаржник зазначає, що судами попередніх інстанцій безпідставно не дана оцінка тим обставинам, що відповідачем протягом 2005-2007 років сплачувалася неустойка за безпідставне користування майном.

Відзиву на касаційну скаргу не надходило.

Представники сторін своїм процесуальним правом на участь в судовому засіданні касаційної інстанції не скористались, втім, розгляд касаційної скарги здійснюється за їх відсутності, оскільки ухвалою Вищого господарського суду України від 08.07.2009 участь сторін не визнавалась обов’язковою і сторони були попереджені, що неявка їх уповноважених представників не перешкоджає розгляду касаційної скарги.

Заслухавши у відкритому судовому засіданні пояснення представника Генеральної прокуратури України, який підтримав касаційну скаргу, перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного та рішенні місцевого господарських судів, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено, що 01.04.2003 між Львівською державною залізницею (орендодавець) та Приватним підприємцем ОСОБА_1 (орендар) укладено договір оренди № 10 індивідуально визначеного нерухомого майна - складського приміщення секції № 1, площею 100,13кв.м, розташоване за адресою: м. Львів, вул. Чернівецька,13, на першому поверсі будівлі складу № 2, що перебуває на балансі станції Львів Львівської залізниці (п. 1.1 договору).

Договір укладено строком на 1 рік, що діє з 01.04.2003 до 31.03.2004 (п.10.1 договору), у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця договір вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором (п. 10.6 договору).

Листом від 12.04.2005 № 287 орендодавець повідомив орендаря про своє небажання пролонгувати договір оренди на наступний термін та запропонував звільнити орендоване приміщення та здати його за актом приймання-передачі, втім, відповідач продовжував користуватись майном, в зв’язку з чим і на підставі ст. 291 ГК України, ст. 785 ЦК України до нього пред’явлено позов про зобов’язання повернути майно і стягнення 15996,32 грн. неустойки у розмірі подвійної плати за користування майном за час прострочення.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині стягнення неустойки, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що орендодавець не повідомляв відповідача про небажання продовжувати дію договору оренди державного майна, а тому згідно ч. 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ст. 764 ЦК України та п. 10.6 договору його дія продовжується до 31.03.2008, отже, відсутні підстави для стягнення неустойки.

При цьому, надане позивачем в якості доказу відправки листа від 12.04.2005 № 287 поштове повідомлення за № 347155 від 13.04.2005 відхилено судами попередніх інстанцій з посиланням на висновок Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз судово-почеркознавчої експертизи від 12.08.2008, згідно якого підпис про отримання поштового відправлення виконано не ОСОБА_1, а іншою особою, крім того, як зазначив суд апеляційної інстанції, з вказаного поштового повідомлення не вбачається, що орендодавець направляв саме лист № 287 від 12.04.2005 про припинення дії договору.

Втім, висновки судів попередніх інстанцій про безпідставність і необґрунтованість позовних вимог в частині стягнення неустойки колегія суддів вважає суперечливими, передчасними і такими, що не ґрунтуються на повно встановлених обставинах справи.

Так, суди попередніх інстанцій не врахували, що на спірні правовідносини сторін за справою поширюється, окрім загального, спеціальне законодавство, яким є Закон України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) .

Відповідно до положень цього Закону (2269-12) термін договору оренди визначається за погодженням сторін (ч. 1 ст. 17), договір оренди припиняється, зокрема, в разі закінчення строку, на який його було укладено (ч. 2 ст. 26).

Разом з тим, згідно ч. 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ч. 4 ст. 284 Господарського кодексу України, ст. 764 Цивільного кодексу України договір оренди може бути продовжений на такий саме строк і на тих саме умовах, які були передбачені договором, у разі відсутності заяви однієї з сторін про припинення або зміну умов договору протягом одного місяця після його закінчення. Аналогічні умови сторони передбачили в п. 10.6 договору оренди від 01.04.2003.

Відтак, договір припиняється, якщо на дату закінчення строку договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку мали місце заперечення, зокрема, орендодавця щодо поновлення договору на новий строк.

Припинення договору оренди тягне за собою обов’язок орендаря повернути майно у належному стані, не гіршому, ніж у момент передачі його в оренду (ч. 1 ст. 785 ЦК України, п. 5.7 договору), а за невиконання цього обов’язку настає відповідальність у вигляді неустойки у розмірі подвійної плати за користування майном за час прострочення його повернення (ч. 2 ст. 785 ЦК України).

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій визнали не достатнім для встановлення факту заперечення орендодавця проти подовження дії договору оренди державного майна наданий позивачем лист від 12.04.2005 та поштове повідомлення за №347155. Разом з тим, оцінюючи ці докази, суди дійшли помилкового висновку, адже, чинне законодавство не встановлює обов’язку орендодавця повідомляти орендаря про припинення дії договору оренди, як і вручення поштового повідомлення, під особистий розпис орендаря (адресата), до того ж, останній за допомогою належних і допустимих доказів не доводив під час розгляду справи в судах попередніх інстанцій факту неотримання цього повідомлення.

Крім того, вдавшись до перевірки доказовості цього повідомлення, суди попередніх інстанцій не звернули увагу на ту обставину, що орендодавець після припинення договору оренди виставляв рахунки саме на сплату неустойки, які беззаперечно оплачувались орендарем протягом 2005-2007 років, втім, наявним в матеріалах справи копіям цих рахунків, платіжних доручень і банківських виписок не надано будь-якої оцінки.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного суду України від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення" (v0011700-76) , рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом обставини, а також оцінку всіх доказів. Визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд має це обґрунтувати. Мотивувальна частина рішення повинна мати також посилання на закон та інші нормативні акти матеріального права, на підставі яких визначено права і обов’язки сторін у спірних правовідносинах.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду стосовно встановлених обставин і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Резолютивна частина рішення повинна містити чіткі та безумовні висновки, що ґрунтуються на аналізі та оцінці фактичних обставин, викладених у його мотивувальній частині, та відповідати застосованим до спірних відносин нормам права.

Однак, в порушення цих приписів і вимог ст. 84 ГПК України судами попередніх інстанцій не встановлена наявність чи відсутність обставин, які входять до предмету доказування і з якими закон, на який посилається позивач, пов’язує виникнення у нього права на позов у обраний ним спосіб захисту, а у відповідача –встановленого законом обов’язку повернути орендне державне майно.

Оскільки відповідно до приписів ст. ст. 1115, 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція перевіряє повноту встановлення та юридичну оцінку обставин справи і не наділена повноваженнями щодо їх встановлення, колегія суддів на підставі п. 3 ст. 1119 Господарського процесуального кодексу України вважає за необхідне скасувати судові акти попередніх інстанцій, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення зазначених обставин і надання їм належної правової оцінки з врахуванням всіх вищевикладених вказівок цієї постанови.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119 - 11111 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 19.01.2009 у справі господарського суду Львівської області № 31/84 та рішення від 02.09.2008 у цій справі скасувати в частині відмови у позові.

Справу в цій частині направити на новий розгляд до господарського суду Львівської області.

В іншій частині постанову Львівського апеляційного господарського суду від 19.01.2009 у справі господарського суду Львівської області № 31/84 залишити без змін.

Касаційну скаргу Державного територіально-галузевого об'єднання "Львівська залізниця" в особі Львівської дирекції залізничних перевезень задовольнити.