У лютому 2009 року акціонерна енергопостачальна компанія "Київенерго" в особі структурного відокремленого підрозділу "Енергозбут Київенерго" звернулась до господарського суду з позовом до комунального підприємства по утриманню житлового господарства "Житлорембудсервіс" Деснянського району м. Києва про стягнення 75 881, 91 грн. боргу, 6 286, 52 грн. інфляційних витрат, 1 140, 87 грн. трьох відсотків річних, а також про розірвання угоди про реструктуризацію заборгованості та стягнення 233 482,92 грн. залишку боргу за угодою.

Рішенням господарського суду міста Києва від 23.03.2009 року позовні вимоги задоволено частково: стягнуто з відповідача на користь позивача 75 881, 91 грн. боргу, 6 286, 52 грн. інфляційних витрат, 1 140, 87 грн. трьох відсотків річних, а також судові витрати.

Не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням у справі №7/152, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду міста Києва скасувати, а справу направити на новий розгляд. У решті позову відмовлено.

На думку скаржника, рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права. Скаржник зазначає, що порушення норм процесуального права полягає у тому, що обставини справи та докази на їх підтвердження були розглянуті судом з порушенням вимог щодо їх повного, всебічного та об’єктивного дослідження. Порушення норм матеріального права на думку скаржника полягає в тому, що судом першої інстанції не було враховано факт істотного порушення умов договору з боку відповідача по справі, що як зазначає позивач, є підставою для його розірвання. Проте, як вбачається з тексту касаційної скарги, фактично скаржник не погоджується з судовим рішенням в частині відмови у розірванні угоди про реструктуризацію заборгованості укладеної між акціонерною енергопостачальною компанією "Київенерго" в особі структурного відокремленого підрозділу "Енергозбут Київенерго" та комунальним підприємством по утриманню житлового господарства "Житлорембудсервіс" Деснянського району м. Києва та стягненні залишку реструктуризованої заборгованості.

Заслухавши доповідача по справі, ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет повноти встановлення та надання їм належної оцінки судом першої інстанції, перевіривши на підставі встановлених обставин, а також фактичних обставин справи, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права згідно з вимогами ст. 111-5 ГПК України, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з урахуванням наступного.

Як видно з матеріалів справи, встановлено судом першої інстанції та не заперечується скаржником, 25.07.2003 року між позивачем (електропостачальною організацією) та відповідачем (споживачем) укладено договір № 350314 про постачання електричної енергії, відповідно до умов якого позивач зобов’язався постачати електричну енергію відповідачу, а відповідач здійснювати оплату електричної енергії, а також виконувати інші умови, визначені у договорі та додатках до нього, які є його невід'ємними частинами.

На виконання умов укладеного договору позивачем було поставлено відповідачу електричну енергію, проте, відповідач зобов’язання в частині оплати за поставлену електричну енергію виконав неналежним чином, в зв’язку з чим у нього утворилась заборгованість перед позивачем за спожиту електроенергію у сумі 350 224,32 грн.

14.05.2007 року позивач (кредитор) та відповідач (боржник) уклали угоду №26-07-е про реструктуризацію заборгованості за договором № 350314 на користування електроенергією, яку визначили невід'ємною частиною договору №350314 від 25.07.2003 року. У відповідності до укладеної угоди відповідач визнав та зобов’язався сплатити позивачу протягом травня 2007 року –квітня 2012 року заборгованість за договором № 350314 у сумі 350 224,32 грн. згідно графіку, визначеному у додатку №1 до угоди від 14.05.2007 року. Разом з тим, у п. 4 укладеної угоди, сторони дійшли згоди, що боржник разом із сплатою суми, зазначеної у п. 1 цієї угоди, зобов’язується щомісяця оплачувати поточне споживання згідно з договором на постачання електричної енергії.

Як встановлено судом першої інстанції, відповідач не проводив розрахунки за угодою належним чином, в зв’язку з чим у відповідача утворилась заборгованість у сумі 75 881, 91 грн.

У відповідності до ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Згідно п. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Тотожні вимоги до господарюючих суб’єктів встановлені ст.ст. 525, 526 ЦК України.

Колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про стягнення з відповідача суми основного боргу в розмірі 75 881, 91 грн.

У відповідності з п. 2 ст. 193 ГК України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Статтею 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлений договором.

Таким чином, висновки суду щодо стягнення з відповідача по справі 3% річних та індексу інфляції є такими, що відповідають обставинам справи та вимогам закону.

Щодо вимог про розірвання угоди та стягнення залишку заборгованості, то господарським судом міста Києва, з урахуванням приписів ст. 188 ГК України, вказано, що зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Поряд з цим, пунктами 7, 8 угоди про реструктуризацію заборгованості позивач та відповідач за взаємною згодою погодили порядок одностороннього розірвання позивачем угоди у разі порушення відповідачем умов угоди (невиконання або неналежного виконання) та встановили, що угода вважається розірваною через один місяць після письмового повідомлення позивачем відповідача.

З наведених умов угоди випливає обов'язок кредитора дотримуватись встановленої процедури розірвання угоди, яка полягає в надісланні відповідної пропозиції другій стороні.

Враховуючи наведене та з огляду на те, що позивач не дотримався процедури розірвання угоди, місцевий господарський суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог про розірвання угоди та стягнення залишку заборгованості за угодою.

При цьому, суд касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що стаття 188 ГК України - це матеріально-правова норма, яка не регулює порядок досудового врегулювання спору, як стверджує скаржник, а визначає загальний порядок розірвання договорів, угод тощо та внесення до них відповідних змін. Аналізуючи положення ст. 188 ГК України, можна зробити висновок, що лише наявність незгоди однієї із сторін на внесення змін до договору або розірвання договору може свідчити про наявність спору між учасниками правочину. Таким чином, відсутність документальних доказів на підтвердження надання пропозицій позивачем відповідачу про розірвання договору взагалі може свідчити про відсутність спірних відносин між сторонами по справі.

Отже, твердження скаржника про порушення і неправильне застосування господарським судом норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення не знайшли свого підтвердження під час касаційного провадження.

З огляду на викладене, рішення господарського суду міста Києва від 23.03.2009 року відповідає положенням статей 84, 105 ГПК України та вимогам, викладеним у Постанови Пленуму Верховного суду України № 11 від 29.12.1976 року "Про судове рішення" (v0011700-76) із змінами та доповненнями, тому, підстави для його скасування відсутні.