Київським природоохоронним прокурором у жовтні 2008 року заявлений позов в інтересах держави в особі Київської міської ради до Голосіївської районної в місті Києві ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "Одеса- Плюс" про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 06.06.05, загальною площею 10.0 кв.м, розташованої у місті Києві на вул. Володимиро - Либідській, 1, укладеного між відповідачами. Водночас, прокурор просив зобов'язати відповідача - 2

доповідач: Добролюбова Т.В

звільнити та повернути вказану земельну ділянку. Обґрунтовуючи свої вимоги прокурор вказував на те, що спірний договір не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки не містить усіх істотних умов договору оренди, не відповідає за формою Типовому договору оренди землі, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.04 №220 (220-2004-п) та не був зареєстрований в Київській міській державній адміністрації. При цьому, прокурор посилався на приписи статей 13, 14, 19, 121 Конституції України, статей 203, 215, 216, 236, 256 Цивільного кодексу України, статті 9, пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України (2768-14) , статей 14, 15, 17, 34, 35 Закону України "Про оренду землі", статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", положення Порядку державної реєстрації договорів оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.98 №2073 (2073-98-п) .

Рішенням господарського суду міста Києва від 26.01.09, ухваленим суддею Трофименко Т.Ю., позовні вимоги задоволено. Вмотивовуючи рішення суд визнав спірний договір таким, що не відповідає актам цивільного законодавства України, оскільки передбачена договором річна орендна плата у розмірі 2,5% від грошової оцінки землі не відповідає пункту 3.2 рішення Київської міської ради № 164/885 (ra0164023-00) від 08.06.2000 "Про передачу окремих повноважень районним в місті Києві радам з питань регулювання земельних відносин". Суд дійшов висновку, що оспорюваний договір не містить усіх істотних умов договору оренди. Водночас, суд установив, що спірний договір не зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації. Судове рішення обґрунтоване приписами статей 19, 144 Конституції України, статей 202, 203, 210, 215 Цивільного кодексу України, статей 211, 212 Земельного кодексу України, статті 9, пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України (2768-14) , статей 14, 15, 17, 20 Закону України "Про оренду землі", підпункту 2 пункту "б" частини 1 статті 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", пунктів 3,

4, 8, 9 Порядку державної реєстрації договорів оренди землі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.98 №2073 (2073-98-п) .

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Мартюк А.І. –головуючого, Зубець Л.П., Лосєва А.М., постановою від 01.04.09, перевірене рішення суду першої інстанції залишив без змін, а апеляційну скаргу Голосіївської районної в місті Києві ради залишив без задоволення.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Одеса- Плюс" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить судові рішення у справі скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Обґрунтовуючи доводи скарги, скаржник вказує на порушення судами приписів статті 4-3 Господарського процесуального кодексу України, оскільки суди всупереч фактичним обставинам справи та наданим сторонам доказам дійшли помилкового висновку про відсутність усіх істотних умов договору оренди. Водночас, заявник, посилаючись на приписи статей 14, 18, 20 Закону України "Про оренду землі", статті 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", Положення про Головне управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради, затвердженого рішенням Київської міськради від 19.12.02 №182/342 (ra_182023-02) , рішення Київської міськради від 29.05.03 №433/593 (ra0433023-03) "Про забезпечення ефективного землекористування у місті Києві", статті 1 Господарського процесуального кодексу України вважає, що прокурор не мав права звертатися до суду з позовом про захист інтересів держави в особі Київської міської ради, оскільки в даному випадку відсутній факт порушення інтересів держави в особі Київської міськради. На думку скаржника, судами також порушено приписи статті 267 Цивільного кодексу України, оскільки справа розглянута за відсутності його представника, що унеможливило заявлення ним клопотання про застосування строку позовної давності.

Від Київського природоохоронного прокурора, Київської міської ради, Голосіївської районної в місті Києві ради відзивів на касаційну скаргу судом не отримано.

Вищий господарський суд України заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В. та пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, переглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне.

Господарськими судами попередніх інстанцій установлено та підтверджено матеріалами справи, що відповідно до статті 9 та пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України (2768-14) до розмежування земель державної та комунальної власності розпорядником земель на території міста Києва є Київська міська рада; за статтею 11 Земельного кодексу України повноваження районних у містах рад в галузі земельних відносин визначаються міськими радами. Рішенням № 164/885 від 08.06.2000 "Про передачу окремих повноважень районним у місті Києві радам з питань регулювання земельних відносин" зі змінами та доповненнями Київська міська рада передала районним у місті Києві радам повноваження щодо надання в оренду земельних ділянок, обмеживши їх компетенцію межами земельних ділянок, що можуть надаватися в оренду для тимчасового розміщення малих архітектурних форм та переліком об'єктів, під розміщення яких ці ділянки можуть надаватися. Як установлено судами попередніх інстанцій, 06.06.05 Голосіївською районною в місті Києві радою –орендодавцем, укладено з Товариством з обмеженою відповідальністю "Одеса плюс" –орендарем, договір на право короткострокової оренди земельної ділянки. За умовою цього договору орендодавець на підставі рішення від 31.03.05 №33/10 надає, а орендар приймає в короткострокову оренду земельну ділянку загальною площею 10,0 кв.м, в тому числі за рахунок земель загального користування Київської міської ради згідно з планом землекористування. Земельна ділянка надається в оренду строком до 31.03.08 для розміщення сезонного майданчика з накриттям біля ресторану "Одеса" на Володимиро - Либідській, 1. Пунктом 2.1 договору сторони визначили, що річна орендна плата за земельну ділянку, встановлюється у розмірі 2,5% від її грошової оцінки, яка визначається довідкою Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на рік. Вказаний договір зареєстровано у книзі реєстрації договорів оренди земельних ділянок 06.06.05 за № 123.

Предметом позову у справі є вимога Київського природоохоронного прокурора заявлена в інтересах держави в особі Київської міської ради до Голосіївської районної в місті Києві ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "Одеса- Плюс" про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 06.06.05, загальною площею 10.0 кв.м, розташованої у місті Києві на вул. Володимиро - Либідській, 1, укладеного між відповідачами. Водночас, прокурор просив зобов'язати відповідача - 2 звільнити та повернути вказану земельну ділянку. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про наявність підстав для задоволення позову. Колегія суддів, перевіривши судові рішення у справі визнає правильним застосування судами норм матеріального законодавства. Однак, і рішення, і постанова у справі підлягають скасуванню з огляду на те, що знайшли підтвердження доводи касаційної скарги про порушення процесуального законодавства.

Відповідно до пунктів 2, 4 частини третьої статті 129 Конституції України одними з основних засад судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а також змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Зазначені конституційні принципи знайшли своє відображення в статтях 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України, а тому господарські суди зобов’язані реалізувати їх під час здійснення господарського судочинства. Забезпечення участі сторін та інших процесуальних осіб у судовому процесі покладається на господарський суд. Між тим, судом першої інстанції не було враховано положення Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Вищого господарського суду України від 10.12.02 №75 (v0075600-02) із змінами та доповненнями, внесеними наказами від 17.11.03 №57, від 25.10.04 №64. Так, пунктами 3.5.1, 3.5.11 Інструкції передбачено, що ухвала про призначення справи до розгляду надсилається службою діловодства в день її прийняття всім учасникам процесу з повідомленням про вручення, яке з відміткою про вручення адресатові залучається до матеріалів справи. При цьому, на примірнику процесуального документа, який залишається в матеріалах справи, проставляється відповідний штамп з відміткою про відправлення цього документа, який повинен містити вихідний реєстраційний номер, кількість відправлених копій та інші дані.

Ухвалою місцевого суду від 17.12.08, розгляд цієї справи призначено на 26.01.09. На звороті цієї ухвали міститься відмітка про її скерування сторонам у справі, проте, доказів її направлення з повідомленням про вручення поштового відправлення, враховуючи визнання судом явку представників сторін та прокуратури обов'язковою, матеріали справи не містять. Як вбачається з матеріалів справи, господарський суд міста Києва 26.01.09 ухвалив рішення у справі за відсутності сторін та прокурора.

Відповідно до частини 2 статті 101 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. Проте, суд апеляційної інстанції при винесенні постанови у справі залишив поза увагою порушення процесуальних прав відповідача -2 при винесенні рішення у справі. Викладеним підтверджуються доводи скаржника про порушення судом приписів процесуального законодавства щодо належного повідомлення його про час і місце судового засідання, що у відповідності до пункту 2 частини 2 статті 110-10 Господарського процесуального кодексу України є в будь-якому випадку підставою для скасування судових рішень у справі з направленням матеріалів справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) ", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. При новому розгляді справи судові необхідно також врахувати, що у процесі вирішення спору про визнання угод недійсними сторони можуть самі усунути у встановленому порядку порушення, які могли б потягти за собою визнання договору недійсним, зокрема, шляхом укладення нового договору; внесення змін до договору, який не відповідає закону у певній частині. Сторони також не позбавлені права укласти угоду про внесення змін до договору з метою приведення його у відповідність із законом ( Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12.03.99 №02-5/111 (v_111800-99) "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними").