Товариство з обмеженою відповідальністю "Славія-2000" у липні 2008 року звернулося з позовом до Управління майном спільної власності Львівської обласної ради та Львівської обласної ради про визнання права власності на новозбудоване нежитлове приміщення за адресою: м. Львів, пр. В. Чорновола, 59, загальною площею 63,6 кв.м, та про зобов’язання Львівської обласної ради видати Свідоцтво про право власності на спірне нежитлове приміщення.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 09.10.08, ухваленим суддею Масловською Л.З., позов задоволено частково, визнано за позивачем право власності на частину нежитлового приміщення, площею 56,9 кв.м за адресою: м. Львів, пр. Чорновола, 59, позначеного під літ.А-1 "Прибудова" у технічному паспорті, в решті позову відмовлено. Рішення обґрунтовано посиланнями на статтю 23 Закону України "Про оренду державного і комунального майна", статті 321, 331, 365 Цивільного кодексу України, вказуючи на те, що орендар має право за погодженням з орендодавцем здійснювати реконструкцію, технічне переоснащення орендованого майна. Суд зазначив, що передача майна в оренду не припиняє права власності на це майно, право власності є непорушним. Право власності на нову річ, яка виготовлена особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом, а особа яка виготовила річ зі своїх матеріалів є власником цієї речі.

Львівський апеляційний господарський суд, колегією суддів у складі Кордюк Г.Т. –головуючого, Давид Л.Л., Мурська Х.В., постановою від 11.12.08 перевірене рішення місцевого господарського суду залишив без змін з тих же підстав.

Не погоджуючись з постановленими у справі судовими актами, Управління майном спільної власності Львівської обласної ради звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить ухвалені у справі судові рішення скасувати, прийняти нове рішення про відмову в позові. Скаржник вказав, що судами при винесенні рішення, порушені норми матеріального та процесуального права, неповно з’ясовані обставини, що мають значення для справи, зокрема, суди допустили порушення статей 34, 36, 84, 105 Господарського процесуального кодексу, та статей 321, 778 Цивільного кодексу України.

Відзивів на касаційну скаргу до Вищого господарського суду України не надходило.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Швеця В.О., пояснення представника позивача, переглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування господарськими судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне.

Як установлено судами обох інстанцій та підтверджено матеріалами справи, 02.11.00 між Львівською регіональною господарською спілкою підприємств побутового обслуговування населення "Львівоблсервіс" (орендодавець), уповноваженої розпорядженням голови Львівської обласної державної адміністрації № 759 від 07.07.99 "Про передачу в оперативне управління нежитлових приміщень у будинку № 59 на пр. Чорновола" управляти будинком побуту "Ювілейний" та позивачем (орендар) був укладений договір № 29 на оренду нежитлових приміщень будинку побуту "Ювілейний" (м. Львів, пр Чорновола, 59), відповідно до якого орендодавець зобов"язався передати, а орендар - прийняти в орендне користування нежитлові приміщення у вказаному будинку загальною площею 710,3 кв.м., визначених у додатку № 1. Відповідно до п. 3.7. договору, орендар не має права без згоди орендодавця переобладнувати чи пристосовувати приміщення для інших потреб. Договором передбачено строк його дії з 02.11.00 по 31.12.05. Судами також установлено, що 01.01.05 між тими ж сторонами був укладений аналогічний договір № 29 на оренду нежитлових приміщень будинку побуту "Ювілейний". Предметом заявленого позову є вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Славія-2000" до Управління майном спільної власності Львівської обласної ради та Львівської обласної ради про визнання за позивачем права власності на новозбудоване нежитлове приміщення за адресою: м. Львів, пр. В. Чорновола, 59, загальною площею 63,6 кв.м, а також зобов’язання Львівської обласної ради видати Свідоцтво про право власності на спірне нежитлове приміщення.

Ухвалюючи рішення у справі та задовольняючи позов, суди обох інстанцій виходили з того, що в результаті здійснених позивачем невідокремлених поліпшень майна –реконструкції, створена нова річ, а тому відповідно до приписів частини 1 статті 331 Цивільного кодексу України він набуває права власності на неї. Вказаних висновків суди дійшли на підставі листа ЛРГ СППО "Львівоблсервіс" № 81 від 21.11.03, відповідно до якого орендодавець не заперечував проти здійснення реконструкції І-го поверху будинку "Ювілейний" та використання додаткових площ за призначенням, а також на підставі розпорядження Шевченківської районної державної адміністрації № 413 від 29.04.04 "Про надання дозволу на завершення робіт щодо самовільно-розпочатої реконструкції нежитлових приміщень на пр. В. Чорновола, 59", яким визнана технічна можливість завершення робіт по реконструкції, дозволено позивачу завершити роботи по реконструкції приміщень з розширенням їх за рахунок тераси. Крім того, суди попередніх інстанцій зазначили, що позивачем було належно отримано дозвіл на виконання будівельних робіт № 392/05 від 29.08.05, укладено договір про земельний сервітут, що підтверджується розрахунком плати за земельний сервітут. Проте, колегія суддів визнає такі висновки судів передчасними, оскільки вони зроблені без урахування вимог законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

За приписами статті 24 Закону України "Про планування і забудову територій", фізичні та юридичні особи, які мають намір здійснити будівництво об'єктів містобудування на земельних ділянках, що належать їм на праві власності чи користування, зобов'язані отримати від виконавчих органів відповідних рад дозвіл на будівництво об'єкта містобудування. Статтею 29 цього ж Закону передбачено, що здійснення будівельних робіт на об'єктах містобудування без дозволу на виконання будівельних робіт або його перереєстрації, а також здійснення незазначених у дозволі будівельних робіт вважається самовільним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно з законодавством.

Відповідно до приписів статті 331 Цивільного кодексу України право власності на нову річ, яка виготовлена, створена особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила, створила річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно - житлові будинки, будівлі, споруди тощо виникає з моменту завершення будівництва, створення майна. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Тобто, приписи статті 331 Цивільного кодексу України визначають загальні підстави та порядок набуття права власності на нове майно, яке створене з додержанням вимог закону та інших правових актів, однак не регулює правовий режим самочинного будівництва. Поняття самочинного будівництва, а також правові підстави та умови визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно визначені в статті 376 Цивільного кодексу України, яка є спеціальною в регулюванні спірних правовідносин, оскільки унормовує відносини, що виникають у тих випадках, коли вимоги закону та інших правових актів при створенні нової речі - самочинному будівництві були порушені.

Вказаною статтею визначено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, котра не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Тобто, законодавець надає можливість усунути порушення, пов'язане з будівництвом на земельній ділянці, не відведеній для цієї мети, у разі надання земельної ділянки під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок.

Задовольняючи частково позов, судами обох інстанцій не враховано, що згідно з частиною 3 статті 376 названого Кодексу право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Господарським судам належало дослідити, які об’єкти збудовані Товариством з обмеженою відповідальністю "Славія-2000" капітальні чи тимчасові, і в залежності від встановленого з’ясувати чи вирішував компетентний орган за зверненням товариства питання про надання йому земельної ділянки, розташованої під збудованим нерухомим об'єктом, такого цільового призначення, яке передбачає можливість будівництва саме спірної нежитлової будівлі.

Крім того, відповідно до положень статті 95 Земельного Кодексу України (2768-14) та статті 25 Закону України "Про оренду землі" орендар, як тимчасовий землекористувач, з урахуванням умов надання земельної ділянки та її цільового призначення, має право споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі та споруди лише за умови згоди на це орендодавця. Статтею 375 Цивільного кодексу України унормовано лише право власника зводити на земельній ділянці будівлі та споруди, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Відповідно до приписів статті 116 Земельного кодексу України громадяни і юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом; набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Колегія суддів визнає, що господарським судом, в контексті спірних правовідносин, не було надано юридичної оцінки вищенаведеним правовим положенням, в той час, як у даному випадку необхідно було керуватися вказаними нормами в комплексі.

Наведене свідчить про те, що господарськими судами не вжито заходів для всебічного, повного і об’єктивного розгляду справи, а тому рішення у справі прийняте за неповно з’ясованими обставинами справи, які мають суттєве значення для правильного вирішення господарського спору. Таким чином, доводи викладені в касаційній скарзі про порушення судом вимог чинного законодавства, підтверджується матеріалами справи. Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.76 № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) ", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, рішення у справі підлягають скасуванню, а справа –направленню на новий розгляд до Господарського суду Львівської області. При новому розгляді справи судові необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.