Державне підприємство "Морська аварійно-рятувальна служба" звернулось до господарського суду Одеської області з позовом до Одеської міської ради та Комунального підприємства "Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об’єктів нерухомості" (далі –БТІ) про визнання за державною в особі Міністерства транспорту та зв'язку України, залученого до участі в справі в якості третьої особи, права державної власності на нежитлові приміщення, що перебувають у господарському віданні позивача за адресою: м. Одеса по вул. Приморська, 3-а, загальною площею 1135 м2 (у технічному паспорті на будівлі позначені літерами А, Б, Г, Д, В, Е) та зобов’язання БТІ провести державну реєстрацію цього права (з урахуванням уточнення).

Рішенням від 05.02.09 господарського суду Одеської області (суддя Рога Н.В.), яке залишено без змін постановою від 07.04.09 Одеського апеляційного господарського суду (колегія в складі: Жекова В.І. –головуючого, Картере В.І., Пироговського В.Т.), у задоволенні позовних вимог про визнання права власності відмовлено, а щодо решти позовних вимог провадження в справі припинено.

Судові рішення вмотивовані тим, що суб’єктом спірних правовідносин, предметом яких є питання оформлення правовстановлюючих документів на нерухоме майно, є Міністерство транспорту та зв’язку України, яке і має бути позивачем у справах щодо визнання за державою в його особі права власності на нежитлові приміщення, які перебувають у господарському віданні державних підприємств, що входять до сфери управління цього Міністерства. Стосовно решти вимог суди дійшли висновку про відсутність предмету спору за відсутністю звернення до БТІ з відповідною заявою.

Ухвалою від 22.06.09 Вищий господарський суд України порушив касаційне провадження за касаційною скаргою позивача, в якій заявлено вимоги про скасування судових рішень в справі та прийняття нового рішення про задоволення позову.

Касатор доводить, що судами не були враховані доводи відповідача щодо обґрунтованості ним предмету позову –визнання права державної власності на об'єкт нерухомого майна, та обставини справи, що доводять його право, як державного унітарного підприємства, підлеглого Міністерству транспорту та зв’язку України, на визнання в суді за державою права державної власності на майно, що знаходиться в якого господарському віданні.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши матеріали справи, судова колегія вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановили суди першої та апеляційної інстанцій, відповідно до Статуту в редакції 2008 року позивачє державним унітарним підприємством, діє як державне комерційне підприємство, засноване на державній власності, та входить до сфери управління Міністерства транспорту та зв’язку України. Майно підприємства є державною власністю і належить йому на праві господарського відання.

Відповідно до Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою Серія ЯЯ №205607, виданого Одеською міською радою 09.02.06, позивачеві в постійне користування надано земельну ділянку площею 0,1859 га, розташовану за адресою: м. Одеса, вул. Приморська, 3-а, для експлуатації та обслуговування адміністративних будівель та споруд.

Листом від 15.05.06 позивач звернувся з приводу оформлення свідоцтва про право власності на будівлі, розташовані на земельній ділянці за адресою: м. Одеса, вул. Приморська, 3-а, до юридичного управління Одеської міської ради, яке листом від 23.05.06 відмовило в оформленні зазначеного свідоцтва, посилаючись на ненадання документів, які підтверджують право власності на об’єкти нерухомого майна, а також на необхідність надання ще деяких документів, після чого відповідне питання буде розглянуте. Листом від 07.06.06 позивач повторно звернувся до юридичного управління Одеської міської ради та надало деякі витребувані управлінням документи, одночасно зазначивши про відсутність будь-яких документів, які б підтвердили його право власності на будівлі.

Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до господарського суду з позовом у даній справі, заявивши вимоги про визнання за державою в особі Міністерства транспорту та зв’язку України права державної власності на нежитлові приміщення, що знаходяться у господарському віданні позивача за адресою: вул. Приморська, 3-а, загальною площею 1433 м2 (у технічному паспорті на будівлі позначені літерами А, Б, Г, Д, В, Е).

В обґрунтування позову позивач посилається на те, що спірні будівлі були побудовані господарським способом майже 80 років тому і в експлуатацію не здавалися, але на даний час перебувають у гарному стані, підключені до тепло-, водо- та електропостачання, зауважень контролюючих органів щодо їх технічного стану не надходило. Крім того, позивач вважає, що видача БТІ технічного паспорту на спірні нерухомі об’єкти у 2006 році свідчить про належний технічний стан зазначених будівель, зважаючи на положення п.п. 1.2, 1.4, 3.1 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об’єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24.05.01 №127 (z0582-01) .

Відповідно до ст. 1 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Звертаючись з позовом у даній справі, позивач заявив вимоги про визнання права власності за державою в особі Міністерства транспорту та зв’язку України.

Як державне унітарне підприємство, що підлегле Міністерству транспорту та зв’язку України, згідно з положеннями ст.ст. 5, 6 Статуту і нормами законодавства наділене певними правами і обов'язками, але наявність у нього прав звертатися до господарського суду з позовними заявами на захист майнових інтересів Міністерства транспорту та зв’язку України позивачем не доведено. Також позивачем не доведено наявність передбачених у ст.ст. 326, 392 ЦК України обставин щодо порушення безпосередньо його майнових прав.

Згідно зі ст. 4 Статуту позивач користується та розпоряджається закріпленим за ним державним майном з обмеженнями встановленими законодавством і статутом. Спірні правовідносини між сторонами у справі виникли в процесі оформлення свідоцтва про право власності на спірні будівлі та оформлені лише листами позивача та юридичного управління відповідача, яке зазначило про необхідність надання певних документів для розгляду питання оформлення прав позивача. З огляду на таке порушення прав позивача на оперативне управління державним майном у розумінні положень ст. 392 ЦК України не відбулося.

Крім того, позивачем заявлено вимоги про зобов'язання БТІ провести державну реєстрацію права власності держави в особі Міністерства транспорту та зв'язку України на вищевказані об'єкти.

Відповідно до вимог ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість або правочинів щодо нерухомості, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" визначено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень як офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.

Згідно з ч. 4 ст. 4 цього закону державна реєстрація прав на нерухоме майно, що є у державній власності, здійснюється за заявою органу, уповноваженого в установленому порядку управляти нерухомим майном, що є у державній власності.

Відповідно до п. 10 ст. 30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать, зокрема, делеговані повноваження щодо обліку та реєстрації відповідно до закону об'єктів нерухомого майна незалежно від форм власності.

Проаналізувавши вищенаведені норми законодавства та встановлені судами першої та апеляційної інстанції обставини, судова колегія погоджується з висновками судів та вважає викладені в касаційній скарзі доводи невідповідними обставинам справи та законодавству, що регулює обставини визнання права власності та державну реєстрацію права власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення.

Одночасно судова колегія не погоджується з висновком судів щодо відсутності предмету спору і припинення провадження у справі на підставі п. 11 ч. 1 ст. 80 ГПК України в частині оскарження дій виконавчого органу самоврядування, враховуючи, що оскарження дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень з публічних правовідносин відповідно до ст. 17 КАС України належить до юрисдикції адміністративних судів і господарським судам такі спори непідвідомчі, тому підставою для припинення провадження у справі в цій частині має бути п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України.

Зважаючи на те, що частково припинивши провадження у справі, попередні судові інстанції по суті дійшли правильного висновку, касаційна інстанція, змінюючи мотивувальну частину рішення і постанови, не вбачає підстав для скасування резолютивної частини судових актів у справі.