Товариство з обмеженою відповідальністю "Крим –Донбас" звернулось до господарського суду Автономної Республіки Крим з позовом до Керченського міжколгоспного скляного комбінату про визнання дійсним укладеного між сторонами у справі договору №1 від 22.02.07 купівлі-продажу нерухомого майна приміщень загальною площею 3720,7 м2, розташованих в будівлі за адресою: м. Керч, вул. Блюхера, 3.

Позов мотивовано посиланням на положення ст.ст. 220, 357 ЦК України та обставини виконання сторонами спірного договору, але ухилення відповідача від його нотаріального посвідчення через відсутність коштів.

Відповідач позовні вимоги визнав у повному обсязі.

Справа розглядалась судами неодноразово. Постановою від 22.10.08 Вищий господарський суд України рішення у справі скасував, направивши її на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки при розгляді справи суд першої інстанції ухилився від дослідження умов спірного правочину та визнав його дійсним без дослідження дотримання сторонами законодавчих норм щодо відповідності змісту правочину вимогам законодавства, у тому числі стосовно порядку відчуження майна особи, що ліквідується. Також касаційна інстанції зауважила про неврахування судом положень ст. 210 ЦК України.

Рішенням від 20-27.01.09 господарський суд Автономної Республіки Крим (суддя Чонгова С.І.) у задоволенні позову відмовив з підстав порушення при укладенні спірного договору приписів ст. 26 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Постановою від 04.03.09 Севастопольський апеляційний господарський суд (колегія суддів у складі: Фенько Т.П. –головуючий, Ткаченко М.І., Прокопанич Г.К.) рішення суду першої інстанції скасував, а позов задовольнив, визнавши спірний договір купівлі-продажу дійсним після його державної реєстрації, проведеної у встановленому законодавством України порядку.

Постанова мотивована наявністю підстав для застосування положень ст. 220 ЦК України та виходом судом першої інстанції за межі позовних вимог, оскільки дії ліквідатора з формування ліквідаційної маси не входять до предмету доказування в даній справі, а невідповідність правочину вимогам чинного законодавства не є предметом судового розгляду в даній справі.

Ухвалою від 19.05.09 Вищий господарський суд України порушив касаційне провадження за касаційним поданням Заступника прокурора Автономної Республіки Крим, в якому заявлено вимоги про скасування постанови суду апеляційної інстанції та залишення без змін рішення суду першої інстанції. Касаційне подання мотивоване невідповідністю спірного договору вимогам закону, що виключає його нотаріальне посвідчення, а також неправильною оцінкою судом факту відсутності у відповідача коштів на нотаріальне посвідчення як відхилення від його здійснення. Також прокурор зазначив про порушення судом апеляційної інстанції вимог ст. 111-12 ГПК України.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників позивача та Генеральної прокуратури України, перевіривши матеріали справи, судова колегія вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції, 22.02.07 на аукціоні відбулися торги з продажу нежитлових приміщень загальною площею 3720,7 м2, розташованих в будівлі за адресою: м. Керч, вул. Блюхера, 3. Відповідно до протоколу №1 від 22.02.07 про проведення аукціону з двох учасників, що брали в ньому участь, переможцем визначено позивача.

Між позивачем та відповідачем укладено договір №1 від 22.02.07 купівлі-продажу вказаного нерухомого майна. Після повної оплати придбаного майна відповідач передав це майно позивачу шляхом підписання акту прийому-передачі від 19.03.07.

Звертаючись до господарського суду з позовом у даній справі, позивач заявив вимоги про визнання вказаного договору купівлі-продажу дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України, згідно з якою, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним; у цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Суд апеляційної інстанції задовольнив такі позовні вимоги, встановивши обставини досягнення сторонами згоди по всіх істотних умовах договору та зазначивши про його повне виконання, що підтверджується актом прийому-передачі нерухомого майна від 19.03.07, який складається протягом 3 діб з моменту оплати. Тобто обставини щодо здійснення позивачем оплати за договором, а також фактичні обставини передачі йому нерухомого майна судом не досліджувались.

При цьому судом апеляційної інстанції розцінено як ухилення від нотаріального посвідчення договору викладені в листі відповідача обставини щодо відсутності в нього коштів на оформлення нотаріально посвідченого договору. Проте суд не врахував, що положення вищевказаної норми не поширюються на випадки ухилення від нотаріального посвідчення договору усіх його сторін, та застосував її без встановлення обставин щодо звернення позивача до нотаріуса з приводу вчинення відповідних нотаріальних дій.

Тобто при розгляді даної справи судами не встановлено, а позивачем не доводились обставини звернення його до нотаріуса та наявності активної протидії вчиненню відповідних нотаріальних дій з боку відповідача або ж бездіяльність його з цього приводу. Зазначення лише про неможливість внесення плати за вчинення нотаріальної дії через відсутність коштів не свідчить про небажання відповідача вчинити цю дію.

Крім того, направляючи справу на новий розгляд, касаційна інстанція зауважила про необхідність встановлення обставин дотримання сторонами вимог, додержання яких є обов'язковим для чинності правочину, передбачених ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України, оскільки їх недотримання визначено ст. 215 цього Кодексу в якості підстав недійсності правочину.

Всупереч вимогам ст. 111-12 ГПК України суд апеляційної інстанції при новому розгляді справи в своїй постанові зазначив про те, що встановлення вказаних обставин виходить за межі позовних вимог у даній справі. При цьому суд виходив з того, що невідповідність правочину вимогам законодавства є підставою для визнання його недійсним та має різні за своїм змістом юридичні підстави ніж вимога щодо визнання договору дійсним.

Судова колегія не погоджується з таким висновком, оскільки визнання в судовому порядку дійсним правочину, який є недійсним у зв'язку з недотриманням в момент його вчинення вимог закону, суперечить самому змісту поняття дійсності правочину та має наслідком узаконення судом недійсного правочину.

Зазначивши з цього приводу про те, що судове рішення у даній справі носить характер нотаріального посвідчення, суд апеляційної інстанції не врахував, що згідно з ч. 3 ст. 209 ЦК України нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.

Тобто суд апеляційної інстанції залишив поза увагою вимоги ст.ст. 4-3, 43 ГПК України, згідно з якими судове рішення має ґрунтуватись на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Натомість, суд першої інстанції дослідив умови спірного договору та встановив їх невідповідність вимогам ст. 26 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", згідно з ч. 1 якої всі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси, за винятком об'єктів житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об'єктів комунальної інфраструктури, які в разі банкрутства підприємства передаються в порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад без додаткових умов і фінансуються в установленому порядку.

Зважаючи на те, що предметом спірного договору купівлі-продажу визначено нерухоме майно –приміщення гуртожитку на 450 місць по вул. Блюхера, 3 у м. Керч, а включення такого об'єкту до ліквідаційної маси не передбачено вищевказаною нормою закону, слід погодитись з висновком про невідповідність договору вимогам ст. 203 ЦК України, згідно з ч. 1 якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Встановлення ж обставин недодержання вимог, необхідних для дійсності правочину, виключає визнання його дійсним.

Зазначення ж суду апеляційної інстанції про те, що дії ліквідатора з формування ліквідаційної маси не входять до предмету доказування в даній справі, є безпідставним, оскільки судом першої інстанції не надавалась правова оцінка власне діям цієї особи, а лише з'ясовано обставини щодо відповідності умов договору вимогам закону.

З огляду на викладене судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову.

Слід також зауважити, що відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного суду України, викладених у пунктах 1, 4, 7 Постанови від 29.12.76 № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) ", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин; постановлене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким; резолютивна частина рішення повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні і такі, що випливають з встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог. Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 84 ГПК України висновок не може залежати від настання або ненастання якихось обставин (умовне рішення).

Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції визнав спірний договір дійсним після його державної реєстрації, проведеної у встановленому законодавством України порядку. Тобто, як вірно зазначив прокурор у касаційному поданні, резолютивна частина постанови передбачає залежність дійсності спірного договору від настання або ненастання обставин його державної реєстрації. Однак згідно з положеннями ст. 210 ЦК України правочин, який за законом підлягає державній реєстрації, до моменту такої реєстрації взагалі не є вчиненим.

Зважаючи на викладене, судова колегія дійшла висновку про задоволення касаційного подання, скасування постанови суду апеляційної інстанції та залишення без змін рішення суду першої інстанції.