У грудні 2008 року приватне підприємство "Колор Хім" звернулось до господарського суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Дакос-Т" про стягнення 17543,04 грн. основної заборгованості за продукцію, відвантажену по видатковим накладним на виконання договору № 01/08/06-5 від 01.08.2006 року, та 12517,61 грн. санкцій.

Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 12.02.2009 року позов задоволено.

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 09.04.2009 року рішення місцевого суду скасовано в частині стягнення 10 441,29 грн. пені, з відповідача стягнуто 19892,56 грн., у тому числі 17543,04 грн. боргу, 2076,32 грн. пені та судові витрати. В іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятою у справі постановою, приватне підприємство "Колор Хім" подало касаційну скаргу, в якій просить постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 09.04.2009 року скасувати, а рішення господарського суду Автономної Республіки від 12.02.2009 року залишити без змін.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовані норми матеріального та процесуального права, що призвело до прийняття незаконної постанови.

Судова колегія, розглянувши наявні матеріали, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування норм матеріального та процесуального права вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, 01.08.2006 роки ПП "Колор Хім" (продавець) та ТОВ "Дакос-Т" (покупець) уклали договір поставки хімсировини № 01/08/06-5, згідно умов якого позивач (продавець) зобов’язався передати відповідачу (покупцю) хімічну продукцію, а покупець прийняти і своєчасно оплатити її вартість.

Відповідно до п. 2.1 договору покупець зобов’язаний оплатити товар по факту відвантаження протягом 10 банківських днів.

На підставі наявних серед матеріалів справи видаткових накладних, відповідних довіреностей на отримання товару та акту звірки розрахунків від 30.09.2008 року, суди обох інстанцій дійшли висновку, що позивач належним чином виконав договірні зобов’язання, на виконання умов укладеного договору за видатковими накладними передав відповідачу товар на загальну суму 44093,4 грн.

Однак, відповідач свої договірні зобов’язання не виконав належним чином, сплатив за отриманий товар лише 26550,36 грн., в зв’язку з чим борг відповідача складає 17543,04 грн.

Відтак, господарські суди обох інстанцій, з огляду на положення ст. 193 ГК України та ст.ст. 509, 525, 526 ЦК України стягнули з відповідача на користь позивача вказану суму заборгованості.

Поряд з цим, апеляційний господарський суд, скасовуючи рішення місцевого суду в частині стягнення з відповідача пені за заявлений позивачем період у розмірі, встановленому договором, зазначив, що відповідно до ст. 3 Закону України "Про відповідність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань", розмір пені за прострочку виконання грошового зобов’язання не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Крім того, суд апеляційної інстанції вказав, що пеня підлягає нарахуванню не за весь заявлений позивачем період, а лише за період із 16.06.2008 року до 16.12.2008 року, за попередні шість місяців подання позову із розрахунку: 17543,04 х 12% х2 –365х180 = 2076,32 грн., де 12% - облікова ставка Національного банку України.

Колегія суддів касаційної інстанції з вказаними висновками апеляційного суду погоджується та вважає за необхідне зазначити наступне.

Статтею 230 ГК України встановлено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання. Відповідно до ч. 1 ст. 231 названого Кодексу законом щодо окремих видів зобов’язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. Приписами п. 6 вказаної статті унормовано, що штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законодавством або договором. Договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань регулюються Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань" (543/96-ВР) . Статями 1, 3 цього Закону встановлено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочу платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Відтак, розмір неустойки, встановлений законом, не обмежує учасників договірних відносин щодо визначення розміру пені, а передбачає обмеження розміру пені, що підлягає стягненню.

За таких обставин, посилання скаржника на те, що пунктом 3.2. договору №01/08/06-5 від 01.08.2006 року сторонами погоджено обов’язок покупця сплачувати пеню у розмірі 0,1 відсотка за кожен день прострочення оплати товару, не свідчить, що саме такий розмір пені підлягає до стягнення.

Крім того, господарський суд апеляційної інстанції обґрунтовано зменшив період нарахування пені, оскільки, відповідно до вимог п. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування пені припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано.

Враховуючи наведене, висновки господарського суду апеляційної інстанції про зменшення розміру пені, що підлягає стягненню, відповідають фактичним обставинам та наявним матеріалам справи, є законними та обґрунтованими, доводи касаційної скарги їх не спростовують, тому, підстав для зміни або скасування оскаржуваної позивачем постанови не вбачається.