Рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 29.11.2005 у справі №3/182 (суддя М.М.Фрич), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 03.04.2006 (колегія суддів у складі головуючого судді Дубник О.П., суддів Бобеляка О.М., Орищин Г.В.), відмовлено в задоволенні позовних вимог ДПІ в місті Івано-Франківську до ДП "Івано-Франківськнафтопродукт" та ЗАТ "Терра Петролеум" про визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єкту нерухомості №25/06-Т від 25.12.2003 та майново-господарських зобов'язань, що виникли на його підставі, відмовлено.

Рішення та постанова у справі мотивовані нормами ст. 124 Конституції України, ст. 49 ЦК УРСР, з посиланням на відсутність доказів того, що укладений між ЗАТ "Терра Петролеум" та ДП "Івано-Франківськнафтопродукт" спірний договір №25/06-Т від 25.12.2003 завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, оскільки, згідно податкових декларацій з податку на додану вартість за червень 2004р. ДП "Івано-Франківськнафтопродукт" включило до податкового кредиту 600000 грн. податку на додану вартість за вказаним договором, а ЗАТ "Терра Петролеум" відповідно задекларувало до сплати зобов'язання з податку на додану вартість за цей же звітний період в сумі 600000 грн., а в результаті повернення на рахунок ДП "Івано-Франківськнафтопродукт" коштів в сумі 3600000 грн. попередньої оплати за АЗС, відповідачі провели відповідні коригування віднесення до податкового кредиту та зобов'язання цих сум податку на додану вартість, отже, будь-якої шкоди інтересам держави не завдано.

ДПІ в м. Івано-Франківську з рішенням та постановою у справі не згодна, в поданій касаційній скарзі просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що дії відповідачів суперечать вимогам ст. 67 Конституції України, ст. 49 ЦК УРСР; передача права власності на об'єкт нерухомості за договором №25/06-Т не відбулася, отже не відбувся і продаж як головна передумова для складення податкової накладної та віднесення сум податку на додану вартість до податкового кредиту, і, як наслідок, відповідачем-1 безпідставно відшкодовано з бюджету 600000 грн. податку на додану вартість (шляхом погашення власних зобов'язань), а відповідачем-2 умисно не сплачувалось податкове зобов'язання за цим договором, чим спричинено збитки державі.

Представники відповідачів своїм процесуальним правом на участь в судовому засіданні касаційної інстанції не скористались.

Заслухавши у відкритому судовому засіданні пояснення представника позивача, перевіривши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, враховуючи таке.

Як вбачається з матеріалів справи, приймаючи оскаржувані судові акти у справі, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися нормами Господарського процесуального кодексу України (1798-12) .

Разом з тим, поза увагою судів попередніх інстанцій залишився той факт, що з 1 вересня 2005 року набрав чинності Кодекс адміністративного судочинства України (2747-15) , і, приймаючи 29.11.2005 рішення та 03.04.2006 постанову у справі, судами не враховано наступне.

Відповідно ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності (далі –підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб’єктами підприємницької діяльності.

Статтею 12 Господарського процесуального кодексу України визначена підвідомчість справ господарським судам.

Виходячи з положень пунктів 1, 7, 9 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, є справою адміністративної юрисдикції (адміністративною справою).

Отже, у контексті зазначених норм Кодексу, справою адміністративної юрисдикції, яку може бути передано на вирішення адміністративного суду, є спір, що виник між суб'єктами суспільних відносин стосовно їх прав і обов'язків у правовідносинах, в яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений здійснювати управлінські чи контрольні функції щодо іншого (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти, відповідно, зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень.

За змістом пункту 11 частини 1 статті 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об’єднані державні податкові інспекції подають до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках - коштів, одержаних без установлених законом підстав.

Аналіз суб’єктного складу та характеру правовідносин свідчить про те, що дана справа є справою адміністративної юрисдикції, а в розумінні пункту 7 статті 3 КАС України ДПІ в м. Івано-Франківську є суб’єктом владних повноважень.

Вирішення спору за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом, відповідно до пункту 4 ч. 1 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України віднесено до компетенції адміністративного суду.

В порушення вимог зазначених норм суди першої та апеляційної інстанцій при прийнятті рішення та постанови у справі керувалися положеннями Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , однак, розгляд справи у невірно обраній процесуальній судовій процедурі може істотно вплинути на обсяг прав і обов’язків учасників процесу на будь-яких його стадіях.

Таким чином, при прийнятті рішення та постанови у справі господарські суди попередніх інстанцій не врахували, що даний адміністративний спір не відноситься до юрисдикції господарських судів.

Відповідно до абзаців 1, 3 - 5 пункту 6 розділу VІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів адміністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) 1991 року, вирішують у першій та апеляційній інстанціях відповідні місцеві та апеляційні господарські суди за правилами Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .

Після початку діяльності окружного адміністративного суду адміністративні позови, подані до відповідних місцевих господарських судів у справах, що підсудні окружному адміністративному суду, передаються цими судами до окружного адміністративного суду, якщо провадження у справі ще не відкрито.

Після початку діяльності апеляційного адміністративного суду апеляційні скарги в адміністративних справах, подані до відповідних апеляційних господарських судів, передаються цими судами до апеляційного адміністративного суду, якщо апеляційне провадження у справі ще не відкрито.

Адміністративні справи, провадження в яких було відкрито місцевими та апеляційними господарськими судами до початку діяльності відповідного адміністративного суду, розглядаються і вирішуються цими судами відповідно до абзацу першого цього пункту.

Виходячи з викладеного, господарські суди попередніх інстанцій, не встановивши правильну підвідомчість спору, застосували до нього процесуальні норми Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , що відповідно до приписів ст. 111-10 ГПК України є безумовною підставою для скасування оскаржуваних судових актів, однак, унеможливлює здійснення їх касаційної перевірки в порядку адміністративного судочинства, отже, справа підлягає передачі до господарського суду першої інстанції для виконання вимог пункту 6 розділу VІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .