Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

за участю секретаря судового засідання Журіній О.О.,

представника позивача - Ткач С.С.,

представника відповідача - Ульянчука Ю.А.,

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва (далі - ДПІ) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "ТМА" (далі - ТОВ "Фірма "ТМА"), Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрпромторгрезерв" (далі - ТОВ "Укрпромторгрезерв") про визнання недійсним договору та стягнення коштів,

У липні 2005 року ДПІ звернулась до суду з позовом до ТОВ "Фірма "ТМА" та ТОВ "Укрпромторгрезерв" про визнання недійсним укладеного відповідачами договору № 100 від 3 червня 2003 року та стягнення з ТОВ "Фірма "ТМА" в дохід держави вартості робіт у сумі 106 000 грн. Позивач посилався на те, що договір було укладено з метою надання іншим суб'єктам підприємницької діяльності можливості ухилення від сплати податків, оскільки на момент його укладання ТОВ "Укрпромторгрезерв" не мало права здійснювати фінансово-господарську діяльність, а відповідно й укладати спірний договір на підставі того, що рішенням Фастівського районного суду Київської області від 25 червня 2004 року визнано недійсними установчі документи ТОВ "Укрпромторгрезерв", державну реєстрацію, свідоцтво про реєстрацію платника податку на додану вартість.

Господарський суд м. Києва постановою від 3 жовтня 2005 року позов задовольнив, визнав недійсним договір від 3 червня 2003 року, укладений між відповідачами з підстав, передбачених статтею 49 Цивільного кодексу УРСР. Цим рішенням суд стягнув з ТОВ "Укрпромторгрезерв" на користь ТОВ "Фірма "ТМА" 106 000 грн., отриманих за оспорюваним договором, а з ТОВ "Фірма "ТМА" в дохід Державного бюджету України 106 000 грн. вартості робіт, отриманих за договором.

Київський апеляційний господарський суд ухвалою від 20 грудня 2005 року, залишеною без зміни ухвалою Вищого адміністративного суду України від 17 травня 2006 року, резолютивну частину постанови суду першої інстанції змінив редакційно.

В обґрунтування рішень у цій справі суди посилалися на рішення Фастівського районного суду Київської області від 25 червня 2004 року у справі за позовом ДПІ до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи - ТОВ "Укрпромторгрезерв", Печерська районна в м. Києві державна адміністрація про визнання недійсними установчих документів, свідоцтва про державну реєстрацію, свідоцтва про реєстрацію платника податку на додану вартість і скасування державної реєстрації ТОВ "Укрпромторгрезерв".

ТОВ "Фірма ТМА" просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду від 17 травня 2006 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, в обґрунтування скарги посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 49 Цивільного кодексу УРСР та наводячи постанову Вищого адміністративного суду України від 10 травня 2006 року у справі за позовом ДПІ до ТОВ "Фірма "ТМА", ТОВ "Укрпромторгрезерв" про визнання недійсним договору, в якій за аналогічних обставин у позові ДПІ про визнання недійсною на підставі статті 49 ЦК УРСР угоди та застосування наслідків її укладення з метою, суперечною інтересам держави та суспільства, було відмовлено.

Скарга ТОВ "Фірма "ТМА" підлягає задоволенню з наступних підстав.

Вищий адміністративний суд України, залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції про задоволення позову на підставі статті 49 Цивільного кодексу УРСР, виходив із того, що судові рішення є законними.

Погодитися з таким висновком не можна.

В обґрунтування рішення судами зроблено посилання на протиправність умислу лише у ТОВ "Укрпромторгрезерв". Встановлення умислу підприємства на укладення угоди з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства, мало бути предметом дослідження у цій справі. Наявність умислу не може бути підтверджено лише рішенням суду про визнання установчих документів однієї зі сторін договору недійсними та скасування її державної реєстрації, оскільки предметом дослідження у такій справі є, зокрема, відповідність установчих документів вимогам чинного законодавства, а не наявність протиправного умислу при укладенні угоди, що мала місце під час підприємницької діяльності.

Рішення Фастівського районного суду не звільняло у цій справі суд від обов'язку встановлення наявності умислу підприємства на укладення угоди, що суперечить інтересам держави та суспільства.

Юридичним наслідком скасування державної реєстрації підприємства з підстав визнання його установчих документів недійсними мало бути здійснення ліквідаційної процедури, під час якої вирішуються питання про задоволення вимог кредиторів, у тому числі держави. Сам факт скасування державної реєстрації підприємства не тягнув за собою недійсності всіх угод, укладених з моменту його державної реєстрації і до моменту виключення з державного реєстру.

Відповідно до частини 2 статті 18 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців", якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі в разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.

У рішенні суду відсутні посилання на те, що укладаючи угоду, сторони діяли з метою, що суперечила інтересам соціалістичної держави та суспільства.

Отже, висновок судів про суперечність спірної угоди інтересам держави та суспільства помилково ґрунтується на обставинах, які не мали правового значення для справи. Він є наслідком порушення судами, зокрема, вимог процесуального закону про належність доказів та підстави звільнення від доказування.

Окрім того, суди не мали правових підстав для застосування статті 49 Цивільного кодексу УРСР на момент ухвалення рішень у справі.

1 січня 2004 року згідно з пунктом 1 та пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (435-15) Цивільний кодекс Української РСР (1540-06) (1540-06) від 18 липня 1963 року втратив чинність. Цивільний кодекс України (435-15) , який набрав чинності, не містить таких публічно-правових наслідків укладення недійсної угоди, встановлених статтею 49 Цивільного кодексу УРСР. Цим кодексом скасована відповідальність (правові наслідки) у вигляді публічно-правової санкції - стягнення в дохід держави, одержаного однією чи обома сторонами за угодою, суперечною інтересам держави та суспільства. Наслідком укладення угоди, яка порушує публічний порядок (статті 228 Цивільного кодексу України), не є адміністративно-правова конфіскація.

За змістом частини 2 статті 5 Цивільного кодексу України, кодекс має зворотну дію в часі у випадках, коли він пом'якшує або скасовує відповідальність особи.

Таким чином, застосування судом при вирішенні спору публічно-правових санкцій, встановлених законом, чинним на момент укладення угоди, але положення якого відсутні у Цивільному кодексі України (435-15) на момент ухвалення рішення про притягнення до відповідальності, є помилковим.

Отже, ухвалені судами рішення у справі не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства і підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду слід врахувати наведене, звернути увагу на те, що порядок і підстави визнання господарських договорів недійсними встановлені статтями 207- 208 Господарського кодексу України. Цивільний кодекс України (435-15) не має норми, аналогічної, зокрема за наслідками, статті 49 ЦК УРСР. Разом із тим, Господарський кодекс України (436-15) , який набрав чинності 1 січня 2004 року, містить норми, що за предметом регулювання та встановленими наслідками співпадають зі статтею 49 Цивільного кодексу УРСР.

При новому розгляді справи судом має бути з'ясовано, чи не ліквідоване ТОВ "Укрпромторгрезерв", оскільки ліквідація сторони виключає провадження у справі.

На підставі наведеного та керуючись статтями 241- 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

Скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "ТМА" задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 17 травня 2006 року ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 20 грудня 2005 року та постанову господарського суду м. Києва від 3 жовтня 2006 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.