Позивач звернувся в господарський суд з позовом про стягнення з відповідача 54 460, 30 грн., з яких 41 680, 30 грн. основного боргу, 3 694, 85 грн. пені, 4 654 грн. індексу інфляції, 995 грн. 3% річних, 3 025 грн. витрат на правову допомогу, та судових витрат, мотивуючи вимоги тим, що заборгованість виникла через невиконання відповідачем взятих зобов’язань щодо оплати поставлених матеріалів та наданих послуг.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 18.12.2008р. (суддя Станько Л.Л.) позов задоволено частково, постановлено стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Трускавецьінвест" на користь Фізичної особи –підприємця ОСОБА_1 41 680, 30 грн. основного боргу, 3 694, 85 грн. пені, 4 654 грн. індексу інфляції, 995 грн. 3% річних, 3 025 грн. витрат на правову допомогу, 541, 20 грн. державного мита та 118 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В задоволенні вимог про стягнення 72, 15 грн. пені постановлено відмовити.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 19.02.2009р. (колегія суддів у складі: головуючого –судді Орищин Г.В., суддів Галушко Н.А., Краєвської М.В.) змінено п. 2 та 3 резолютивної частини вказаного рішення суду в частині стягнення пені, та постановлено стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Трускавецьінвест" на користь Фізичної особи –підприємця ОСОБА_1 41 680, 30 грн. основного боргу, 3 164, 48 грн. пені, 4 654 грн. інфляційних, 995 грн. річних, 3 025 грн. витрат на правову допомогу, 541, 20 грн. державного мита, 118 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

В касаційній скарзі відповідач просить вказані судові рішення скасувати частково і прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в частині стягнення витрат на правову допомогу, посилаючись на порушення господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, а саме: п.10 Роз'яснення ВАСУ від 04.03.1998р. №02-5/78 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України (1798-12) ", ч.1 ст. 224 Господарського кодексу України, ст. 33, ч.2 ст. 34, ст. 44 Господарського процесуального кодексу України.

Відзиву на касаційну скаргу не надійшло.

Позивач не використав наданого законом права на участь свого представника у судовому засіданні.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Доводи особи що подала касаційну скаргу стосуються лише стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правову допомогу у розмірі 3025 грн., і саме в цій частині відповідач просить задовольнити його касаційну скаргу, скасувавши судові рішення саме в цій частині.

У касаційній скарзі особа що її подала посилається на порушення судами норм матеріального права –п.10 Роз’ясненння Вищого арбітражного суду України від 04.03.98 р. №02-5/78 (v5_78800-98) "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України (1798-12) ", однак вказане роз’яснення, як і зазначений пункт не є нормою матеріального права в силу положень ст. 4 ЦК України.

Крім того, приймаючи судові рішення та стягуючи оспорену у касаційній скарзі суму, суди попередніх інстанцій виходили з того, що витрати на правову допомогу підлягають стягненню як збитки.

Суд касаційної інстанції не погоджується з такими висновками виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 225 Господарського кодексу України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Таким чином господарський кодекс пов’язує можливість виникнення збитків лише з господарською діяльністю.

Згідно приписів ст. 22 ч.2 ЦК України збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Таким чином під збитками слід розуміти фактичні втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, витрати, вже зроблені потерпілим, або які мають бути ним зроблені, та упущену вигоду. При цьому, такі витрати мають бути безпосередньо, а не опосередковано пов’язані з відновленням свого порушеного права, тобто з наведеного випливає що без здійснення таких витрат неможливо б було відновлення свого порушеного права особою.

Стягнення збитків є одним із видів цивільно-правової відповідальності для застосування якої потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками і вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.

Проте суди на вказані вимоги Закону уваги не звернули та не врахували що за встановлених обставин справи витрати на правову допомогу, зроблені позивачем, не є такими, без яких неможливо б було відновлення свого порушеного права цією особою, також відсутній причинний зв'язок між такою поведінкою відповідача та витратами на правову допомогу, визначеними позивачем як збитки.

Так, згідно приписів ст. 28 Господарського процесуального кодексу України справи в господарському суді можуть вести особисто самі особи, органи юридичних осіб що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, або через свого представника.

При цьому, вказана норма не обмежує юридичних осіб чи громадян у виборі осіб, котрі будуть здійснювати їх представництво в господарському суді, що знайшло своє підтвердження в рішенні Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року (v013p710-00) за номером 13-рп/2000 (v013p710-00) .

Статтею 15 ЦК України закріплено право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно ж вимог пункту 1 постанови Пленуму Верховного Суду України, від 29.12.76 №11 "Про судове рішення" (v0011700-76) , суди повинні неухильно додержувати вимоги про законність і обґрунтованість рішення, обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Аналогічні приписи щодо судового рішення містяться в ст.ст. 47, 84 ГПК України.

При цьому, згідно ст.38 цього кодексу якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору. Господарський суд має право знайомитися з доказами безпосередньо в місці їх знаходження.

Таким чином з наведених норм права випливає що витрати на правову допомогу, які зроблені позивачем, не є такими, без яких неможливо б було відновлення її порушеного права, а відтак такі витрати не можуть бути віднесені до збитків, а відновлення порушеного права мало б місце в судовому порядку і без таких витрат.

За таких обставин прийняті у даній справі судові рішення в цій частині не можна визнати законними та обґрунтованими.

Крім того, статтею 44 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що до складу судових витрат входить оплата послуг адвоката. В контексті цієї норми, судові витрати за участь адвоката при розгляді справи підлягають сплаті лише в тому випадку, якщо вони сплачені адвокату стороною, котрій такі послуги надавались, та їх сплата підтверджується відповідними фінансовими документами.

Відповідно до частини 3 статті 48 Господарського процесуального кодексу України витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку встановленому Законом України "Про адвокатуру" (2887-12) . Дія вказаного закону поширюється тільки на осіб, які є адвокатами.

Поняття особи, котра є адвокатом наводиться в статті 2 Закону України "Про адвокатуру", яка визначає, що адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.

Таким чином, стаття 44 Господарського процесуального кодексу України передбачає відшкодування сум в якості судових витрат, які були сплачені стороною за отримання послуг, наданих лише адвокатом, а не будь-яким представником.

Аналогічну правову позицію викладено і в постанові Верховного Суду України від 01.10.2002 року зі справи №30/63 Господарського суду Донецької області.

Між тим, із встановлених судами обставин справи та прийнятих у ній судових рішень не вбачається що можливість для з’ясування тієї обставини чи були сплачені спірні кошти за отримання послуг саме адвоката, втрачена. Перевірка цих обставин здійснена не повно.

При цьому суди, приймаючи оскаржені рішення в справі, як вбачається з викладеного, безпідставно погодились з доводами позивача про те, що сплачені ним витрати на правову допомогу є збитками в розумінні ст. 22 ЦК України, ст. 225 ГК України.

З врахуванням меж повноважень суду касаційної інстанції, встановлених ч.2 ст. 111-5 та ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України у складі колегії суддів дійшов висновку, що допущені судом як першої, так і апеляційної інстанції вищезазначені порушення норм матеріального та процесуального права відповідно до ч.1 ст. 111-10 Господарського процесуального кодексу України є підставою для скасування прийнятих у справі судових рішень у вказаній частині і передачі справи в цій частині на новий розгляд.

При новому розгляді справи суду необхідно всебічно та повно з’ясувати обставини справи в їх сукупності та вирішити спір відповідно до закону.

В іншій частині судові рішення скасуванню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 п.3, 111-10 ч.1, 111-11, 111-12 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України, -

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Трускавецьінвест" задовольнити.

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 19.02.2009р. та рішення Господарського суду Львівської області від 18.12.2008р. у справі №13/277 в частині стягнення витрат на правову допомогу скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.