комунальної власності міста Києва про визнання права державної власності на приміщення Печерського районного суду міста Києва на вул. Хрещатик, 42-А, в місті Києві, загальною площею 833, 9 кв.м. Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що у 1996 році районними в місті Києві державними адміністраціями спірне приміщення передано на баланс і в оперативне управління Київському міському управлінню юстиції. Зі створенням Державної судової адміністрації державне майно вирішено передати із сфери управління Міністерства юстиції України до сфери управління Державної судової адміністрації України. Позивач наголошував на тому, що спірне приміщення за актом прийому –передачі від 03.08.04 передано позивачеві на баланс та в оперативне управління і визначене як державне майно. Позивач зазначав, що відповідач не визнає його права власності на спірне приміщення, оскільки вважає його комунальною власністю. При цьому, позивач посилався на приписи статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", приписи статті 317 Цивільного кодексу України.

Рішенням господарського суду міста Києва від 29.09.08, ухваленим суддею Шевченко Е.О., у задоволенні позовних вимог відмовлено. Суд дійшов висновку, що спірне нежитлове приміщення належить до комунальної форми власності, а перебування майна на балансі позивача не є ознакою його права власності. Окрім цього, судом установлено, що відповідними органами питання про передачу майна з комунальної власності до державної не приймалося. Судове рішення обґрунтоване приписами статей 325, 326, 327 Цивільного кодексу України, статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статті 5 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", Постанови Кабінету Міністрів України від 21.09.98 №1482 "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" (1482-98-п) , постанови Верховної ради України "Про забезпечення діяльності судів" від 24.02.94 №4019-ХІІ (4019-12) , Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 14.05.98 №1052 "Про внесення змін та доповнень до Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 26.09.97 №1498 "Про передачу нежилих приміщень в будинку №42 –літ "А" на вул. Хрещатик Старокиївському районному суду міста Києва".

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Зеленіна В.О.- головуючого, Рєпіної Л.О., Синиці О.Ф., постановою від 25.02.09, перевірене рішення суду першої інстанції скасував. Прийняв нове рішення про визнання спірного приміщення таким, що є державною власністю та закріплене за Державною судовою адміністрацією на праві оперативного управління. Суд апеляційної інстанції, посилаючись на положення Постанови Верховної ради України №4019-ХІІ "Про забезпечення діяльності судів" (4019-12) , Розпорядження Президента України від 27.07.96 №208/96-рп "Про забезпечення судів приміщеннями" (208/96-рп) , пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України №1482 (1482-98-п) , положення "Про порядок передачі судам службових приміщень" затвердженого Постановою Кабінету міністрів України від 12.02.96 №197 (197-96-п) , приписи статті 39 Закону України "Про власність", статті 1 Закону України"Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" дійшов висновку про приналежність спірного приміщення до державної форми власності та знаходження його в оперативному управлінні останнього. Водночас, суд виходив з того, що спірне майно утримується за рахунок державного бюджету.

Головне управління комунальної власності міста Києва звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить постанову у справі скасувати, а рішення просить залишити без змін. Обґрунтовуючи свої вимоги скаржник не погоджується з висновком апеляційного суду про те, що спірне майно є державною власністю, адже, Постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.91 №311 (311-91-п) "Про розмежування державного майна між загальнодержавною власністю (республіканською) і власністю адміністративно –територіальних одиниць (комунальною власністю) нежитловий фонд міської ради народних депутатів був віднесений до комунальної власності. Скаржник наголошує на тому, що рішенням Київської міської ради народних депутатів від 02.12.93 № 26 "Про внесення змін та доповнень до рішення виконкому Київради від 13.01.92 №26 та рішення Київської міської ради народних депутатів від 10.12.92 №16", яке є чинним, спірний нежитловий будинок передано до комунальної власності міста Києва. Водночас, скаржник вважає безпідставним посилання апеляційного суду на погодження передачі спірного майна до державної власності з Мінекономіки, Мінфіном і Фондом державного майна України, адже відповідно до пункту 5 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" (147/98-ВР) , Постанови Кабінету Міністрів України від 21.09.98 №1482 (1482-98-п) , передача об'єктів права державної та комунальної власності, передбачає прийняття відповідної постанови Кабінетом Міністрів України, рішення Київради про передачу до державної власності та створення комісії з питань передачі об'єктів, однак, жодних документів і дій щодо передачі спірного приміщення з комунальної власності у державну не приймалось і не проводилось. Заявник наголошує на тому, що відповідно до пункту 3.1 Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 14.05.98 №1052 "Про внесення змін та доповнень до Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 26.09.97 №1498 "Про передачу нежилих приміщень в будинку №42 –літ "А" на вул. Хрещатик Старокиївському районному суду міста Києва" спірне приміщення передано райсуду на баланс та закріплено за ним на праві оперативного управління, проте, знаходження майна на балансі не є безспірною ознакою його права власності.

Від Територіального управління державної судової адміністрації міста Києва отримано відзив на касаційну скаргу, в якому останній просить постанову у справі залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Вищий господарський суд України заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В. та пояснення присутнього у судовому засіданні представника відповідача, переглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне.

Як установлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, предметом позову є вимога Територіального управління державної судової адміністрації міста Києва до Головного управління комунальної власності міста Києва про визнання права державної власності на приміщення Печерського районного суду міста Києва на вул. Хрещатик, 42-А, в місті Києві, загальною площею 833, 9 кв.м. Судом першої інстанції установлено, що відповідно до рішень Київської міської ради від 13.01.92 та від 10.12.92 спірне майно визначено таким, що належить до комунальної власності. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення у справі та задовольняючи вимоги позивача дійшов висновку про наявність підстав для визнання права державної власності на спірний об'єкт. Обидва висновки колегія суддів вважає передчасними, оскільки судом апеляційної інстанції, як і судом першої інстанції, під час розгляду справи не було з’ясовано наступного. Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно з пунктом 2 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного інтересу. Статтею 16 названого Кодексу унормовано, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права. Главою 24 Цивільного кодексу України (435-15) встановлені способи набуття права власності, зокрема, за приписами статей 328, 329 цього Кодексу право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Юридична особа публічного права набуває права власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом. Відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності у двох випадках: 1) коли це право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Позов про визнання права власності є речово-правовим, вимоги котрого звернені до суду який повинен підтвердити наявність у позивача права власності на спірне майно. Об’єктом цього позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально визначеного майна. Підставою ж позову, є обставини, що підтверджують право власності позивача на майно. Умовами задоволення позову про визнання права власності на майно є наявність у позивача доказів на підтвердження в судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності. З матеріалів справи вбачається, що позивач просив визнати право державної власності на спірні приміщення, посилаючись при цьому на те, що майно знаходить у нього на балансі та в оперативному управлінні.

Відповідно до статті 137 Господарського кодексу України правом оперативного управління визнається речове право суб’єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності у межах встановлених цим Кодексом, та іншими законами України, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

За приписами статті 170 Цивільного кодексу України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Відповідно до статті 326 вказаного Кодексу у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна; від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади; управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Однак, суд апеляційної інстанції, як і суд першої інстанції, розглядаючи позовні вимоги Територіального управління державної судової адміністрації міста Києва залишили поза увагою викладені приписи і не встановили чи наділений позивач повноваженнями для звернення до суду з позовом в інтересах держави про визнання права державної власності, чи наділений позивач компетенцією щодо реалізації цивільних прав держави у спірних правовідносинах. Крім того, суд апеляційної інстанції визнаючи право державної власності на спірне майно за позивачем не з'ясував, чи оспорюється це право відповідачем, зокрема, чи порушувалось право позивача діями відповідача та у разі такого порушення, якими саме діями чи бездіяльністю таке право порушено.

Відтак, судом не встановлено чи існує між сторонами спір про право на спірні об'єкти нерухомості та чи є фіктивним обраний позивачем спосіб захисту права. Викладене свідчить про те, що судами зроблено висновки при неповно встановлених обставинах справи. Відтак, доводи, викладені в касаційній скарзі про порушення судами вимог чинного законодавства, підтверджуються матеріалами справи.

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) ", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, всі рішення у справі підлягають скасуванню, а справа –направленню на новий розгляд до господарського суду міста Києва. При новому розгляді справи судові необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.