Ухвалою від 26.05.09 колегії суддів Вищого господарського суду України у складі: головуючого –Першикова Є.В., суддів –Муравйова О.В., Ходаківської І.П., касаційну скаргу Об'єднання б/н від 06.04.09 було прийнято до провадження, справу призначено до розгляду у судовому засіданні на 25.06.09.

У зв'язку з виходом судді Данилової Т.Б. з відпустки, розпорядженням від 15.06.09 заступника Голови Вищого господарського суду України для перегляду справ, призначених до розгляду на 25.06.09 колегією суддів у складі головуючого –Першикова Є.В., суддів –Муравйова О.В., Ходаківської І.П., створено колегію суддів Вищого господарського суду України у складі: головуючий –Першиков Є.В., судді –Данилова Т.Б., Ходаківська І.П.

Про вказані обставини представників сторін повідомлено на початку судового засідання 25.06.09. Відводів складу колегії суддів Вищого господарського суду України, яка переглядає справу в касаційному порядку, не заявлено.

За згодою представників сторін, відповідно до ч. 2 ст. 85 та ч. 1 ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 25.06.09 було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови Вищого господарського суду України.

Рішенням від 03.11.08 господарського суду Київської області (суддя Суховий В.Г.) у задоволенні позовних вимог Об‘єднанню відмовлено.

Вказане судове рішення мотивовано тим, що матеріалами справи не доведено факту поставки та отримання саме Заводом товару (соєвого шроту), про оплату боргу за який ставиться питання. При цьому, суд відхилив посилання Об‘єднання на квитанції про прийняття товару залізницею та повідомлення про відвантаження, вважаючи, що такі документи є доказом отримання товару залізницею, проте не свідчать про його отримання саме контрагентом за договором (Заводом).

Не погодившись з рішенням місцевого суду, Об‘єднання звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить рішення від 03.11.08 господарського суду Київської області скасувати, та прийняти по справі нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити.

Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що при винесенні оскарженого судового акту було порушено норми матеріального та процесуального права, а саме: ст. 245 Цивільного кодексу УРСР, п.п. 37, 38, 59, 148 Статуту залізничних доріг СРСР, п.п. 2.1, 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку (затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 88 від 24.05.95 (z0168-95) та

зареєстрованого в Міністерстві юстиції України за № 168/704 від 05.06.95 (z0168-95) ), ст. 33 Господарського процесуального кодексу України.

На момент розгляду справи у судовому засіданні 25.06.09 письмовий відзив на касаційну скаргу від Заводу не надійшов, проте присутній у судовому засіданні 25.06.09 представник Заводу щодо доводів скаржника заперечував, вважаючи їх безпідставними, у зв‘язку з чим просив касаційну скаргу Об‘єднання залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення –без змін.

Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, заслухавши пояснення представників сторін, суддю-доповідача по справі, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено попередньою судовою інстанцією та свідчать матеріали справи, Об‘єднання звернулось з позовом у даній справі до Заводу про припинення дії укладеного між ними договору № 63-8-410 від 18.11.95 та стягнення 1 257 632,33 грн. заборгованості за таким договором.

При цьому, встановлено, що свої вимоги Об‘єднання обґрунтовує неналежним виконанням Заводом свого обов’язку щодо оплати отриманого соєвого шроту за договором № 63-8-410 від 18.11.95 на поставку соєвих шротів і повернення валютного кредиту згідно з програмою ПЛ-480 на 1995 рік.

Разом з тим, встановлено, що заперечуючи щодо позовних вимог Завод посилається на те, що Об‘єднанням не подано доказів, які б підтверджували факт одержання Заводом соєвого шроту згідно Договору.

Вирішуючи спір, місцевий суд встановив, що 18.11.95 між Об’єднанням та Заводом було укладено договір № 63-8-410 на поставку соєвих шротів і повернення валютного кредиту згідно з програмою ПЛ-480 на 1995 рік (далі –Договір).

При цьому, встановлено, що відповідно до умов п.п. 1.3, 1.4, 2.2, 3.1 3.2 Договору Об‘єднання взяло на себе зобов’язання поставити соєвий шрот у кількості 1 000 т по ціні за одну тонну –250 доларів США, а Завод –оплатити:

- 20 доларів за кожну тону соєвого шроту;

- вартість соєвого шроту протягом 1996-2010 рр.;

- відсотки за користування товарним кредитом з 1996 по 2010 рр.;

- вартість розвантаження і доставки товару.

Крім того, встановлено, що додатком № 3 до Договору сторонами було затверджено новий графік платежів з новими термінами сплати, а саме, основний борг (247 208,49 доларів США) рівними частинами по

27 467,61 доларів США щорічно починаючи з 2002 року і до 2010 року включно, відсотки за кредит починаючи з 1996 року по 2010 рік включно та платежі Укрсімбанку за обслуговування кредиту.

Як зазначалось, судом встановлено, що Об‘єднання у поданому позові посилається на те, що на виконання умов Договору у листопаді-грудні 1995 року Об‘єднанням було поставлено Заводу 999,85 т соєвого шроту загальною вартістю 247 208,46 доларів США. Факт поставки соєвого шроту у кількості 999,85 т за Договором, та його отримання Заводом підтверджується, на думку Об'єднання, наступними документами: квитанціями про передачу вантажу залізниці: №№ 34103805-34103813, 34104049, 3413955-34103957, 34103915, 34103916, 34103945-34103947, 34100430; повідомленнями про відвантаження №№ 9029, 9053, 9038, 9072, 9196, 9211; додатком № 3 до Договору "Уточнений графік платежів по погашенню кредиту та відсотків по ньому за одержаний в 1995 році соєвий шрот"; протоколом звірки взаєморозрахунків станом на 26.06.98; діями Заводу по частковій сплаті відсотків за товарний кредит та частини основного боргу, які свідчать про підтвердження Заводом факту отримання соєвого шроту за Договором.

Правовий аналіз матеріалів справи свідчить, що ухвалою суду від 29.11.04 у справі призначалась судово-бухгалтерська експертиза, проведення якої було доручено Київському науково-дослідному інституту судових експертиз Міністерства юстиції України. На експертизу були винесені наступні питання: 1. Який обсяг соєвого шроту згідно з первинними бухгалтерськими документами було фактично поставлено на адресу Заводу згідно з договором № 63-8-410 від 18.11.95? 2. Чи існує кредиторська заборгованість в Заводу за отриманий обсяг соєвого шроту? Якщо так, то у якому розмірі?

Вирішуючи спір по суті місцевий суд врахував, що висновком Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України було встановлено: по першому питанню –визначити, який обсяг соєвого шроту за первинними бухгалтерськими документами було фактично поставлено на адресу Заводу згідно договором № 63-8-410 від 18.11.95 не видається можливе, за обставин, наведених в дослідницькій частині; по другому питанню –встановити існування кредиторської заборгованості в Заводу за отриманий обсяг соєвого шроту та її розмір не видається можливе, за обставин, наведених в дослідницькій частині.

Разом з тим, колегія суддів Вищого господарського суду України звертає увагу на те, згідно ч.ч. 5, 6 ст. 41 Господарського процесуального кодексу України висновок судового експерта для господарського суду не є обов'язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими ст. 43 цього Кодексу. Водночас, встановлено, що відхилення господарським судом висновку судового експерта повинно бути мотивованим у рішенні. Аналогічне положення міститься в п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.97 № 8 "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах" (v0008700-97) , яким визначено, що при дослідженні висновку експерта суди повинні виходити з того, що висновок експерта не має наперед встановленої сили та переваги над іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке має ґрунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності.

Крім того, колегія суддів Вищого господарського суду України враховує вказівки п. 2 зазначеної Постанови Пленуму, згідно яких визначено неприпустимість призначення експертизи у випадках, коли з'ясування певних обставин не потребує спеціальних знань, а також порушення перед експертом правових питань, вирішення яких віднесено законом до компетенції суду.

Як свідчать матеріали справи, при розгляді справи місцевим судом було також взято до уваги пояснення Південно-західної залізниці станції Бровари від 23.08.08 № 182 про те, що надати докази на отримання Заводом шроту немає можливості, оскільки підтверджуючи документи про прибуття вантажу зберігаються два роки.

Крім того, суд врахував, що відповідно до листа Броварської ОДПІ

№ 10282 від 07.10.08 згідно бази даних АРМу "АУДИТ" за період з 01.12.95 по 01.01.00 проводилися комплексні документальні перевірки Заводу, за результатами яких були складені акти перевірок від 01.10.97, від 20.11.98, від 20.01.00, проте надати інформацію, яка міститься в матеріалах таких перевірок, а також надати копії відповідних документів неможливо, так як відповідно до

п. 4.13 наказу Державної податкової адміністрації України від 10.08.05 № 327 "Про затвердження Порядку оформлення результатів невиїзних документальних, виїзних планових та позапланових перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства" (z0925-05) акти перевірок зберігаються в справі платника з терміном зберігання –5 років.

Колегія суддів Вищого господарського суду України наголошує, що положення законів повинні застосовуватися з урахуванням дії закону в часі за принципом пріоритету тієї норми, яка прийнята пізніше, при цьому до правовідносин має застосовуватись саме та редакція закону, що діяла на момент спірних правовідносин, оскільки згідно ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

Так, відповідно до ст. 245 Цивільного кодексу УРСР від 18.07.63 (чинного на момент спірних правовідносин) за договором поставки організація-поставщик зобов'язується передати у певні строки або строк організації-покупцеві (замовникові) у власність (в оперативне управління) певну продукцію згідно з обов'язковим для обох організацій плановим актом розподілу продукції; організація-покупець зобов'язується прийняти продукцію і оплатити її за встановленими цінами. Договором поставки є також договір, що укладається між організаціями за їх розсудом, за яким поставщик зобов'язується передати покупцеві продукцію, що не розподіляється в плановому порядку, в строк, який не збігається з моментом укладення договору.

Разом з тим, згідно ст. 128 вказаного Кодексу право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. При цьому, встановлено, що передачею визнається вручення речей набувачеві, а так само здача транспортній організації для відправки набувачеві і здача на пошту для пересилки набувачеві речей, відчужених без зобов'язання доставки. До передачі речей прирівнюється передача коносаменту або іншого розпорядчого документа на речі.

Також, колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що на момент спірної поставки товару діяв Статут залізничних доріг СРСР (від 06.04.64) за змістом п.п. 37, 38, 64, 148 яких по договору залізничного перевезення вантажу залізниця зобов'язана доставити довірений їй вантажовідправником вантаж до пункту призначення та видати його уповноваженій на отримання особі. В посвідчення приймання вантажу для перевезення станція видає вантажовідправнику квитанцію. Вантажоотримувач при отриманні вантажу розписується в дорожніх відомостях. Відповідальність за зберігання вантажу з моменту приймання його до перевезення і до моменту видачі вантажоотримувачу покладена на залізницю.

Крім того, щодо врахування судом першої інстанції доводів Заводу про те, що Об'єднанням не надано суду доказів отримання зазначеного товару саме Заводом, то колегія суддів Вищого господарського суду України звертає увагу на те, що згідно приписів ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. При цьому, відповідно до ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Отже, правовий аналіз норм процесуального законодавства свідчить про те, що законодавчо визначено обов'язок доказування не лише позивача, а й відповідача у справі. Таким чином, місцевий суд взявши до уваги вказані посилання Заводу, помилково не надав правової оцінки доводам Об'єднання про не доведення Заводом факту неотримання спірного товару.

При цьому, колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що, як встановлено місцевим судом, фактично спірний Договір (на виконання умов якого заявлено вимоги про стягнення боргу) є довгостроковим, та таким, що на даний час продовжує свою дію. Факту визнання недійсним чи розірвання такого Договору в установленому законом порядку судом першої інстанції не встановлено.

Окрім того, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає за необхідне звернути увагу на порушення судом першої інстанції вимог ст. 84 Господарського процесуального кодексу України, за змістом якої рішення суду має містити доводи та мотиви задоволення чи відхилення кожної з заявлених позовних вимог. Разом з тим, як свідчить зміст оскарженого судового рішення, розглядаючи справу місцевий суд фактично досліджував лише вимоги Об'єднання про стягнення спірної суми коштів та не надав правової оцінки вимогам щодо припинення Договору від 18.11.95, укладеного між сторонами.

Щодо посилань суду першої інстанції на мотиви, взяті до уваги при винесенні судових рішень у інших господарських справах, то посилання на них не в порядку ст. 35 Господарського процесуального кодексу України, є помилковим, з огляду на те, що в Україні не діє прецедентна система права, а отже судові рішення у конкретних справах не є джерелом права, а тому не є обов'язковими для застосування при вирішенні інших спорів.

Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що судом першої інстанції при винесенні рішень по суті спору наведеним правовим положенням юридичного аналізу в контексті спірних правовідносин надано не було, в той час, як у даному випадку необхідно було враховувати вказані норми в комплексі.

Колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що в касаційній сказі стверджуються факти порушення судом не лише норм матеріального та процесуального права, а також і питання, які стосуються оцінки доказів. Разом з тим, колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що оцінка доказів не віднесена до компетенції касаційної інстанції.

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у п. 1 Постанови від 29.12.76 № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) ", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, судове рішення, ухвалене у справі, підлягає скасуванню, а справа –направленню на новий розгляд до господарського суду Київської області.