Товариство з обмеженою відповідальністю "Швейник" звернулося до господарського суду Донецької області з позовом до Маріупольської міської ради про визнання права власності на самочинне будівництво, а саме кафетерій (літера В-1) та підвалу (літера В/п), розташованих за адресою: пр. Металургів,47 м. Маріуполь.

В процесі розгляду справи позивач уточнив позовні вимоги (заява вих.№0241/25089 від 29.07.2008 року) та просив суд визнати право власності на самочинно збудований об'єкт нерухомості - кафетерій загальною площею 133кв.м., який складається із основної будівлі (літера В-1) площею 67,3кв.м. та підвалу (літера В/п) площею 65,7кв.м., розташовані за адресою: м. Маріуполь, пр.Металургів,47.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірні об'єкти були збудовані товариством для використання в господарській діяльності на земельній ділянці, наданій виконкомом Маріупольської міської ради в оренду. Позивач вважає, що він не порушує інтереси інших осіб і відповідно до статей 328, 376 Цивільного кодексу України просить суд визнати за ним право власності на спірні об'єкти нерухомості.

Рішенням господарського суду Донецької області від 29.07.2008 року позовні вимоги задоволені. Визнано за Товариством з обмеженою відповідальністю "Швейник" право власності на самочинно збудований об'єкт нерухомості - кафетерій загальною площею 133кв.м., який складається із основної будівлі (літера В-1) площею 67,3кв.м. та підвалу (літера В/п) площею 65,7кв.м., розташовані за адресою: м. Маріуполь, пр.Металургів,47.

Заступник прокурора Донецької області звернувся до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Донецької області від 29.07.2008 року, а справу повернути на новий розгляд.

На думку прокурора суд першої інстанції, при винесенні оскаржуваного рішення не прийняв до уваги, що у квітні 2007 року позивач отримав дозвіл виконавчого комітету Маріупольської міської ради лише на розміщення тимчасової стаціонарної споруди малої архітектурної форми, а саме павільйону для реалізації продуктів харчування на проспекті Металургів, 47 у м. Маріуполі, однак, фактично здійснив капітальне будівництво нерухомого майна –кафетерію з підвальним приміщенням.

Головне управління архітектури та містобудування Маріупольської міської ради відмовило в прийняті в експлуатацію спірних об'єктів нерухомості у зв'язку з невідповідністю будівель затвердженому паспорту об'єкта та виданому дозволу на розміщення малої архітектурної форми, а вказані будівлі є капітальним будівництвом.

Також прокурор посилається на те, що судом першої інстанції під час розгляду справи не було надано належної оцінки тим, обставинам, що позивачем не були отримані всі необхідні для будівництва документи, не з'ясовані обставини та причини неотримання дозвільної документації на будівництво.

Заслухавши суддю –доповідача та присутнього в судовому засіданні прокурора, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в рішенні у даній справі, колегія суддів вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог статей 108, 111-7 Господарського процесуального кодексу України, касаційна інстанція рішення постанови апеляційних господарських судів переглядає за касаційними скаргами (поданням) та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Як вбачається із матеріалів справи предметом спору у даному випадку є визнання права власності на збудований об'єкт нерухомості - кафетерій загальною площею 133кв.м., який складається із основної будівлі (літера В-1) площею 67,3кв.м. та підвалу (літера В/п) площею 65,7кв.м., розташовані за адресою: м. Маріуполь, пр.Металургів,47, які були збудовані товариством для використання в господарській діяльності на земельній ділянці, наданій виконкомом Маріупольської міської ради в оренду.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив із того, що спірні будівлі збудовані самочинно в межах земельної ділянки, яка надана позивачу в оренду згідно договору оренди земельної ділянки на підставі рішення Маріупольської міської ради і його право власності на ці будівлі не оспорюється третіми особами, і відповідач не заперечує проти визнання права власності за позивачем на спірні об'єкти та визнав право власності на підставі статей 328, 376 Цивільного кодексу України.

Касаційна інстанція не може погодитись з таким висновком, оскільки відповідно до статей 4-47 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими судом. Рішення суду може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. При цьому, у відповідності зі статтею 43 Господарського процесуального кодексу України наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності, і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Так, розглядаючи спір про суті суд не звернув увагу, що статтею 15 Цивільного кодексу України закріплено право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно з частиною першою статті 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Отже, при вирішенні будь-якого спору господарський суд повинен встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, а також з'ясувати питання про наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорювання

Суду необхідно було звернути увагу на те, що згідно частини 3 статті 376 Цивільного кодексу України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

А відтак, суду необхідно встановити чи пов'язана реконструкція спірного об'єкту, як це передбачено рішенням виконкому Маріупольської міської ради №409/4 від 21.12.2005 року, з будівництвом та чи відведена позивачу земля під уже збудоване нерухоме майно.

Крім того, приймаючи рішення суд виходив із того, що право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону чи незаконність виникнення права власності не встановлена судом, але не звернув увагу на приписи пункту 2 статті 331 Цивільного кодексу України, згідно з яким право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Не досліджувались судом також обставини, з якими закон пов'язує застосування частини 5 статті 376 Цивільного кодексу України, а саме чи порушує право інших осіб самочинно збудоване майно.

Таким чином, з матеріалів справи вбачається, що господарським судом першої інстанції при розгляді справи та прийнятті судового рішення не взято до уваги та не надано належної правової оцінки всім доказам у справі в їх сукупності, що, враховуючи суть спору, свідчить про не з'ясування судом всіх обставин, які мають суттєве значення для правильного вирішення господарського спору. Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.1976 року № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) ", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Неповне з'ясування всіх обставин справи, які мають значення для справи, дає підстави для скасування ухваленого у справі судового рішення та передачі справи на новий розгляд.

Оскільки передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями чи відхилені ними, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, рішення у справі підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до господарського суду першої інстанції. Під час нового розгляду справи господарському суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об’єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду і вирішення спору по суті, і в залежності від встановленого, правильно визначити норми матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.