У листопаді 2008 р. ТОВ "Торговий дім "КАМАЗ" звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до ДК "Укргазвидобування" НАК "Нафтогаз України" та просило, за наслідком уточнення позовних вимог в порядку ст. 22 ГПК України, стягнути з ДК "Укргазвидобування" НАК "Нафтогаз України" 62355, 90 грн. відсотків річних, 723, 32 грн. пені, 26835, 89 грн. штраф.

Позов мотивовано невиконанням відповідачем свої обов'язків щодо оплати поставленої продукції.

Рішенням господарського міста Києва від 13.11.2008 р. (суддя Качан Н.І.) позов задоволено частково: стягнуто з відповідача на користь позивача 723, 32 грн. пені, 13417, 50 грн. штраф, 20000 грн. оплата послуг адвоката, у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 24.02.2009 р. (судді: Шипко В.В., Борисенко І.В., Євсіков О.О.) рішення господарського суду міста Києва від 13.11.2008 р. скасовано, прийнято нове рішення, яким в позові відмовлено.

Не погоджуючись з постановою, ТОВ "Торговий дім "КАМАЗ" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, а рішення залишити без змін, мотивуючи скаргу порушенням і неправильним застосуванням судами норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши матеріали справи, оцінивши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України прийшла до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи із наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, 01.03.2007 р. між ДК "Укргазвидобування" НАК "Нафтогаз України" та ТОВ "Торговий Дім "Камаз" на підставі Закону України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти" (1490-14) уклали Договір купівлі-продажу № УГВ 6201/17-07 (надалі –Договір).

Відповідно до п. 3.1 Договору умови поставки товару вказуються в Специфікаціях.

Згідно специфікації № 5 від 01.03.2007 р. до Договору № УГВ 6201/17- 07 від 01.03.2007 р. ТОВ "Торговий Дім "Камаз" зобов'язався поставити у ІІ кварталі 2007 р. "Автомобіль пожежний гідравлічний підіймач АПГП-30/20-300/206", загальною вартістю 1145000, 00 грн. В свою чергу ДК "Укргазвидобування" НАК "Нафтогаз України" взяла на себе зобов'язання оплатити товар протягом 30 днів по факту поставки.

Судами встановлено, що Позивач поставив товар 03.10.2007 р., тобто з порушенням строку поставки, зазначене підтверджується Актом приймання - передачі транспортного засобу від 03.10.2007 р.

В свою чергу ДК "Укргазвидобування" НАК "Нафтогаз України" частково оплатило поставлений товар лише в квітні 2008 р. (18.04.2008 р. сплачено 200000, 00 грн., 30.04.2008 р. сплачено 300000,00 грн., що підтверджується виписками з особового рахунку).

Під час розгляду даної справи 27.10.2008 р. ДК "Укргазвидобування" НАК "Нафтогаз України" перерахувала на розрахунковий рахунок ТОВ "Торговий дім "Камаз" решту суми основного боргу в розмірі 645000 грн.

Скасовуючи рішення суд апеляційної інстанції дійшов висновків про те, що умовами Договору сторони не забезпечили виконання ДК "Укргазвидобування" НАК "Нафтогаз України" грошових зобов'язань ні штрафом, ні пенею, ні неустойкою. Крім того, сторони не встановлювали розміру пені, яку мала б сплатити ДК "Укргазвидобування" НАК "Нафтогаз України" на користь ТОВ "Торговий дім "Камаз" у разі порушення грошового зобов'язання.

Проте зазначені висновки є не обґрунтованими.

Відповідно до п. 10.7 Договору взаємовідносини сторін, не передбачені Договором, регулюються чинним законодавством України.

Відповідно до ч. 1 ст. 199 ГК України виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15) .

Згідно ч. 1 ст. 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Статтями 230, 231 ГК України передбачено, зокрема, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.

Відповідно до абз. 2 ч. 2 та ч. 6 ст. 231 ГК України у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості. Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

З огляду на вищезазначене колегія суддів дійшла висновку про те, що відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд апеляційної інстанції належним чином відмову не обґрунтував, а враховуючи, що ДК "Укргазвидобування" НАК "Нафтогаз України" є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки апеляційний господарський суд безпідставно не прийняв до уваги приписи ст. 231 ГК України.

Відповідно до ч. 3 ст. 48 ГПК України витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку встановленому Законом України "Про адвокатуру" (2887-12) . Дія вказаного закону поширюється тільки на осіб, які є адвокатами.

Представник позивача є адвокатом (копія свідоцтва на право зайняття адвокатською діяльністю наявна в мат. справи), між сторонами укладено Договір про надання правової допомоги, позивач оплатив дані послуги, а тому стягнення з відповідача коштів за оплату послуг адвоката є правомірним.

Судами встановлено, що відповідачем до прийняття рішення у даній справі було перераховано на рахунок позивача суму основного богу в розмірі 645000 грн.

Згідно п. 1-1 ч. 1 ст. 80 ГПК України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

Отже, господарський суд встановивши, що відповідачем сплачена сума основного зобов'язання повинен був припинити провадження в цій частині, а не відмовляти в позові.

Враховуючи, що зазначене порушення не привело до прийняття не правомірного рішення судова колегія вважає можливим змінити рішення в цій частині.

В порушення ст. ст. 43, 99, 101, 104, 105 ГПК України, доводи апеляційного господарського суду, за якими він не погодився з висновками суду першої інстанції, є необґрунтованими. Скасовуючи рішення, апеляційний господарський суд висновків місцевого господарського суду належним чином не спростував та дійшов власних висновків, які суперечать обставинам справи та вимогам законодавства. Здійснена апеляційним господарським судом неналежна юридична оцінка обставин справи призвела до неналежного з’ясування дійсних прав і обов'язків сторін та неправильного застосування матеріального закону, що регулює спірні правовідносини. Як наслідок, постанова апеляційного господарського суду не відповідає положенням ст. 105 ГПК України та вимогам, які викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судове рішення" від 29.12.1976 р. № 11 (v0011700-76) .

Перевіривши у відповідності до ч. 2 ст. 111-5 ГПК України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що суд першої інстанції в порядку ст. ст. 43, 47, 43 ГПК України (1798-12) всебічно, повно і об’єктивно розглянув в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог і заперечень докази; належним чином проаналізував відносини сторін. На підставі встановлених фактичних обставин місцевим господарським судом з'ясовано дійсні права і обов'язки сторін, правильно застосовано матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, мотивовано задоволено позов.

У зв’язку із вищевикладеним колегія суддів вважає, що приймаючи оскаржувану постанову, апеляційний господарський суд надав невірну юридичну оцінку обставинам справи, порушив і неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, в зв’язку з чим постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню.